Українська мова - це не хрін моржовий
Брати Капранови, для УП — Середа, 30 березня 2005, 13:13
Сиділи ми якось за кавою на Хрещатику, аж раптом до столику підтусувалося циганча. "Дайтє копєєчку! В домє єсть нєчєво," - занудило воно звичну пісню. Ми були не в гуморі, а тому відповіли, не особливо замислюючись: "Дитино, біжи звідси, ми російської не розуміємо". Проте циганча миттєво перейшло на українську: "Дайте копієчку! В хаті їсти нема-а…"
Крити не було чим, і ми полізли за гаманцями. Але взявши здобич, циганча замість "дякую" промовило: "В Україні всі повинні знати три мови - українську, російську та англійську".
Ми вклякли. Бо аж надто знайомими здалися ці слова. Щось подібне ми вже чули не так давно і не так далеко.
Здається, у грудні на Майдані Незалежності приблизно так висловлювався з трибуни теперішній президент, пан Ющенко. Під гучні оплески майдану. Проте зараз нам чомусь не сподобався цей повтор передвиборчих уроків інтернаціоналізму.
Гаразд, сказали ми самі собі, пан президент cтверджує, що в Європі усі знають по кілька мов. Напевно, йому видніше. Певно, Англія – все-таки не зовсім Європа, бо англійці чудово обходяться англійською, та й у Німеччині із двомовністю не склалося, а у Франції – самі знаєте.
Більш за те – Іспанія та Португалія починають уже ветувати закони Євросоюзу тому, що вони не перекладаються рідними для них мовами. Однак український президент високо сидить, далеко дивиться, мабуть, бачить щось інше.
Отже, не будемо сперечатися, а просто розміркуємо – скільки мов може знати пересічна людина? Не на рівні "моя-твоя", а нормально.
Наш особистий досвід підказує, що навіть з двома є певні складнощі – російська наша сильно погіршилася за останні роки. Ну добре, це ми такі тупі, а решта українців талановиті і всі як один зможуть вивчити три мови. Ті самі, які звелів пан президент вустами циганчати.
Але уявімо собі, що ця сама пересічна людина за національністю не українець, а болгарин. Слово честі, буває і таке. Ми самі росли у селі Делени, на Одещині, де 90% населення - болгари. І спілкуються вони між собою правдивою болгарською мовою, а з ними і весь Болградський район Одеської області.
Що тоді виходить – кожен болгарин в Україні повинен знати чотири мови? І гагауз теж чотири? І караїм? Не забагато?
Нам навіть страшно уявити, скільки мов доведеться вивчити, наприклад, вірменину, який волею долі живе у Болградському районі. Бідолашні нацменшини! Важко їм доводиться.
Або щось тут не додумали ті, хто писав панові Ющенку промови, або треба кидати передвиборчу риторику і потрошку переходити до державної політики. Яка має бути значно тоншою за оприлюднені вище циганські тези.
І поки різна політична потолоч реєструє закони про надання російській мові особливого статусу, а секретаріат президента чим може допомагає їм, готуючи черговий цвях у труну української мови у вигляді указу "Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України", давайте замислимося.
Звідки це формулювання – "російської та інших"? Чому не просто "мов національностей" або "нацменшин"? Чому росіянин у нас – росіянин, а кримський татарин – "інший"?
Вони обидва є представниками корінних націй, і кримський татарин виглядає навіть трохи коріннішим. Чим росіянин кращий?
Апологети офіційного статусу російської миттєво реагують: "За кількістю носіїв". Але ми запитаємо їх - чи у мадярському селі на Закарпатті російська теж повинна вважатися офіційною? Як там із кількістю носіїв?
Панове депутати-представники національних меншин, шановний пане Чубаров, голова парламентського комітету з питань національностей!
Ви що, не розумієте, що ваші народи, ваші культури, ваші мови намагаються чергового разу дискримінувати, встановивши табель про ранги національностей.
Нагадайте, бо ми не пам'ятаємо - які це українські закони ділять національні меншини на головні і другорядні? Невже ви дозволите відродити в Україні привид "старшого брата"?
Особисто ми не вивчали у школі українську мову. Щоб не перевантажуватися зайвими предметами - тоді це було запросто.
Сьогодні, слава Богу, ситуація змінилася. Тепер українська називається державною і вважається обов'язковою для вивчення.
Але виникає цілком резонне запитання - навіщо державі потрібно, щоб усі вчили українську? Сьогодні в Україні можна цілком комфортно жити без державної мови. Проте держава все одно вперто домагається, щоб усі громадяни цією мовою володіли.
Для чого? Щиро кажучи, вона сама не знає.
А ми знаємо - для того, щоб її, держави, акти, звернення, інформацію розуміли усі без винятку громадяни на усіх без винятку територіях без перекладу. Це запорука нормальної роботи державного механізму. Так само, як єдина валюта, єдині закони та інше.
Державний статус української мови – це не відзнака і не компенсація за минулі утиски. Це функція. Функція загального еквіваленту.
От і вимальовується потрошку стратегічна мета мовної політики. Зробити українську державною не за статусом, а за функцією. Тоді не треба буде вдаватися до сумнівних передвиборчих маневрів. Все виглядає вкрай просто.
Кожен громадянин України повинен РОЗУМІТИ українську. А якщо цей самий громадянин має на меті спілкування з людьми поза своєю національною громадою, тоді він повинен державною мовою ще й РОЗМОВЛЯТИ. І скажіть, що це якось утискає права і унеможливлює розвиток інших мов!
Якою мовою, скажіть, будь ласка, мають в перспективі спілкуватися між собою угоромовний угорець і румуномовний румун, щоб ніхто не відчував себе утиснутим? Ви не повірите - українською!
І навіть якщо до них приєднається російськомовний росіянин, вони все одно чудово порозуміються, якщо говоритимуть державною. Бо її всі гарантовано знають.
Панове політики! Зверніть увагу. Українська мова - це не хрін моржовий. Це мова міжнаціонального спілкування на теренах нашої великої, багатонаціональної та полікультурної Батьківщини.
Досягнення саме такого становища українська влада і повинна поставити собі за мету.
Саме такий підхід забезпечить відсутність національних утисків і вільний розвиток усіх мов в Україні. Заразом і вимоги до національних меншин зменшимо - щоб люди не чотири мови вчили, а дві, це значно реальніше.
Знову уявімо себе болгарами з нашого рідного села Делени на Одещині. Вдома та з сусідами ми спілкуємося болгарською, діти ходять до болгарської школи, є місцева преса.
А по телевізору – українською, і центральні жіночі журнали – теж, і до Одеси питання вирішувати – українською, і до Києва, і до друзів-татар у Криму. А англійська, угорська, російська, білоруська – за бажанням. Чим не ідилія?
Тільки як її досягти?
Давайте поглянемо навкруги і ще раз переконаємося – українська мова сьогодні економічно дискримінована. Цього не заперечують навіть відверті українофоби.
Відбувається потужна ринкова русифікація, яка за наслідками обіцяє бути значно страшнішою, ніж політична русифікація минулих років. Україномовна частина населення повністю відрізана від основних каналів інформації і загнана у інформаційне гетто, такий собі клуб за інтересами для тих, хто згоден доплачувати за переклад.
Особливо гостро це відчувається на прикладі друкованих ЗМІ. Тут у перших лавах русифікаторів стоять зовсім не росіяни, а німці. Бо видавничий дім "Бурда" є власником мало не половини глянцевих журналів – від "Лізи" до "Cool Girl" та "Вот так!".
А з ними поруч американці зі своїм "Кореспондентом" та "Афішею". Це вам не рука Москви, а рука Берліна та Вашингтона. Отож, відкрийте таємницю – яка користь їм від русифікації українців? А ніякої. Їм все одно. А до російської мови їх схиляє економіка і наші з вами закони.
А значить це погані закони.
Ви не замислювалися над тим, чому від телебачення вимагають більше половини програм державною мовою? Це ж не демократично! Типовий кучмізм!
Здається, нова влада повинна припинити це неподобство і дозволити працювати будь-якою мовою. Тобто російською. (Телевізійники, щоправда, і так це роблять, але зараз не про те.)
Однак нова влада так ніколи не вчинить, тому що у глибині душі розуміє, що таке державна мова. Розуміє, тільки сказати не може.
А ми можемо, і тому спитаємо наступне – чому таке правило не розповсюджується на інших учасників інформаційного ринку? Ну зрозуміло, якщо ти видаєш газету для розповсюдження у Болградському районі, хай вона виходить болгарською.
Однак газета "Факти" розповсюджується не тільки в Луганську. Чому я не можу читати її українською? Хтось, можливо, хоче російською, а я хочу державною. Не тільки телевізор, але й глянцевий журнал.
Чому при реєстрації загальнонаціональних видань влада не вимагає наявності державомовного варіанту? Це не суперечить економіці – у нас є приклади успішних двомовних видань і навіть (ви не повірите!) чисто україномовних.
І та сама історія з книжками. 10% накладу українською на складі не зависнуть, а там видавці може і втягнуться потрошку.
Колись ми приїхали на творчий вечір до Миколаєва і були ошелешені питанням місцевої журналістки: "Вот вы издаете книжки на украинском. Откуда такая ненависть к русскому?" Це не жарт, а стандарт масового сприйняття.
Якщо говориш українською - значить утискаєш російську. Ми тоді відповіли питанням на питання: "Ірина Дєрюгіна займається художньою гімнастикою. Чи це означає, що вона дискримінує важку атлетику?" Про атлетику журналістка зрозуміла. А про мову - ні.
Тому пропонуємо вправу для медитації усім, кого турбує мовне питання в Україні. Коли говорите про російську мову, після коми додавайте - румунська, болгарська…, і далі за списком.
Саме так.
Не "російської та інших", а поіменно. Наприклад, "Закон про офіційний статус російської, болгарської, угорської, гагаузької…"
Або: "Щоб мене краще зрозуміли в Донецьку, перейду на російську, а щоб краще зрозуміли у Криму - ще й на кримсько-татарську та вірменську…".
А коли ми маємо на увазі виключно російську, теж давайте будемо уточнювати. Наприклад: "Держава зацікавлена у вільному розвитку російської мови в Україні, а у вільному розвитку польської та румунської не зацікавлена".
Потренувавшись у такий спосіб досхочу, давайте згадаємо, що в Україні живуть також україномовні українці, і поки нема закону, який зобов'язує їх знати всі вищезазначені мови.
А звідси сам собою напрошується висновок, що в нашій державі вся інформація, призначена для загальнодержавного розповсюдження, повинна мати повноцінний україномовний еквівалент.
Чуєш, Державо?! Ми, україномовні українці, маємо право докладно знати про все, що коїться в нашій країні. І твоя, Державо, функція - таке наше право забезпечити.
А ще у тебе є функція забезпечити однаково вільний розвиток мов всіх без винятку національностей. Про це у законах написано. Чуєш? ОДНАКОВО вільний. Бо сьогодні для спілкування поміж собою українські діти різних народів де-факто вимушені вчити мову одної з національних меншин, яка чомусь вважається кращою за інші.
Владо, ти мусиш нарешті зрозуміти, що державна мова - це державний кордон у інформаційному просторі. Саме ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН. І так само, як географічний, він має бути чітко визначеним і захищеним.
І якщо ти цього не зрозумієш, то дуже скоро залишишся без громадян, незалежно від їхнього національного походження. Бо сьогодні нас просто загнали у інформаційний простір сусідньої держави.
Ми, народи України, спілкуємося між собою за допомогою її мови та її комунікаційних каналів.
Агов, хто там у нас відповідає за НАЦІОНАЛЬНУ безпеку?!
Крити не було чим, і ми полізли за гаманцями. Але взявши здобич, циганча замість "дякую" промовило: "В Україні всі повинні знати три мови - українську, російську та англійську".
Ми вклякли. Бо аж надто знайомими здалися ці слова. Щось подібне ми вже чули не так давно і не так далеко.
Здається, у грудні на Майдані Незалежності приблизно так висловлювався з трибуни теперішній президент, пан Ющенко. Під гучні оплески майдану. Проте зараз нам чомусь не сподобався цей повтор передвиборчих уроків інтернаціоналізму.
Гаразд, сказали ми самі собі, пан президент cтверджує, що в Європі усі знають по кілька мов. Напевно, йому видніше. Певно, Англія – все-таки не зовсім Європа, бо англійці чудово обходяться англійською, та й у Німеччині із двомовністю не склалося, а у Франції – самі знаєте.
Більш за те – Іспанія та Португалія починають уже ветувати закони Євросоюзу тому, що вони не перекладаються рідними для них мовами. Однак український президент високо сидить, далеко дивиться, мабуть, бачить щось інше.
Отже, не будемо сперечатися, а просто розміркуємо – скільки мов може знати пересічна людина? Не на рівні "моя-твоя", а нормально.
Наш особистий досвід підказує, що навіть з двома є певні складнощі – російська наша сильно погіршилася за останні роки. Ну добре, це ми такі тупі, а решта українців талановиті і всі як один зможуть вивчити три мови. Ті самі, які звелів пан президент вустами циганчати.
Але уявімо собі, що ця сама пересічна людина за національністю не українець, а болгарин. Слово честі, буває і таке. Ми самі росли у селі Делени, на Одещині, де 90% населення - болгари. І спілкуються вони між собою правдивою болгарською мовою, а з ними і весь Болградський район Одеської області.
Нам навіть страшно уявити, скільки мов доведеться вивчити, наприклад, вірменину, який волею долі живе у Болградському районі. Бідолашні нацменшини! Важко їм доводиться.
Або щось тут не додумали ті, хто писав панові Ющенку промови, або треба кидати передвиборчу риторику і потрошку переходити до державної політики. Яка має бути значно тоншою за оприлюднені вище циганські тези.
І поки різна політична потолоч реєструє закони про надання російській мові особливого статусу, а секретаріат президента чим може допомагає їм, готуючи черговий цвях у труну української мови у вигляді указу "Про захист прав громадян на використання російської мови та мов інших національностей України", давайте замислимося.
Звідки це формулювання – "російської та інших"? Чому не просто "мов національностей" або "нацменшин"? Чому росіянин у нас – росіянин, а кримський татарин – "інший"?
Вони обидва є представниками корінних націй, і кримський татарин виглядає навіть трохи коріннішим. Чим росіянин кращий?
Апологети офіційного статусу російської миттєво реагують: "За кількістю носіїв". Але ми запитаємо їх - чи у мадярському селі на Закарпатті російська теж повинна вважатися офіційною? Як там із кількістю носіїв?
Панове депутати-представники національних меншин, шановний пане Чубаров, голова парламентського комітету з питань національностей!
Ви що, не розумієте, що ваші народи, ваші культури, ваші мови намагаються чергового разу дискримінувати, встановивши табель про ранги національностей.
Нагадайте, бо ми не пам'ятаємо - які це українські закони ділять національні меншини на головні і другорядні? Невже ви дозволите відродити в Україні привид "старшого брата"?
Особисто ми не вивчали у школі українську мову. Щоб не перевантажуватися зайвими предметами - тоді це було запросто.
Сьогодні, слава Богу, ситуація змінилася. Тепер українська називається державною і вважається обов'язковою для вивчення.
Але виникає цілком резонне запитання - навіщо державі потрібно, щоб усі вчили українську? Сьогодні в Україні можна цілком комфортно жити без державної мови. Проте держава все одно вперто домагається, щоб усі громадяни цією мовою володіли.
Для чого? Щиро кажучи, вона сама не знає.
А ми знаємо - для того, щоб її, держави, акти, звернення, інформацію розуміли усі без винятку громадяни на усіх без винятку територіях без перекладу. Це запорука нормальної роботи державного механізму. Так само, як єдина валюта, єдині закони та інше.
Державний статус української мови – це не відзнака і не компенсація за минулі утиски. Це функція. Функція загального еквіваленту.
От і вимальовується потрошку стратегічна мета мовної політики. Зробити українську державною не за статусом, а за функцією. Тоді не треба буде вдаватися до сумнівних передвиборчих маневрів. Все виглядає вкрай просто.
Кожен громадянин України повинен РОЗУМІТИ українську. А якщо цей самий громадянин має на меті спілкування з людьми поза своєю національною громадою, тоді він повинен державною мовою ще й РОЗМОВЛЯТИ. І скажіть, що це якось утискає права і унеможливлює розвиток інших мов!
Якою мовою, скажіть, будь ласка, мають в перспективі спілкуватися між собою угоромовний угорець і румуномовний румун, щоб ніхто не відчував себе утиснутим? Ви не повірите - українською!
І навіть якщо до них приєднається російськомовний росіянин, вони все одно чудово порозуміються, якщо говоритимуть державною. Бо її всі гарантовано знають.
Панове політики! Зверніть увагу. Українська мова - це не хрін моржовий. Це мова міжнаціонального спілкування на теренах нашої великої, багатонаціональної та полікультурної Батьківщини.
Досягнення саме такого становища українська влада і повинна поставити собі за мету.
Саме такий підхід забезпечить відсутність національних утисків і вільний розвиток усіх мов в Україні. Заразом і вимоги до національних меншин зменшимо - щоб люди не чотири мови вчили, а дві, це значно реальніше.
Знову уявімо себе болгарами з нашого рідного села Делени на Одещині. Вдома та з сусідами ми спілкуємося болгарською, діти ходять до болгарської школи, є місцева преса.
А по телевізору – українською, і центральні жіночі журнали – теж, і до Одеси питання вирішувати – українською, і до Києва, і до друзів-татар у Криму. А англійська, угорська, російська, білоруська – за бажанням. Чим не ідилія?
Тільки як її досягти?
Давайте поглянемо навкруги і ще раз переконаємося – українська мова сьогодні економічно дискримінована. Цього не заперечують навіть відверті українофоби.
Відбувається потужна ринкова русифікація, яка за наслідками обіцяє бути значно страшнішою, ніж політична русифікація минулих років. Україномовна частина населення повністю відрізана від основних каналів інформації і загнана у інформаційне гетто, такий собі клуб за інтересами для тих, хто згоден доплачувати за переклад.
Особливо гостро це відчувається на прикладі друкованих ЗМІ. Тут у перших лавах русифікаторів стоять зовсім не росіяни, а німці. Бо видавничий дім "Бурда" є власником мало не половини глянцевих журналів – від "Лізи" до "Cool Girl" та "Вот так!".
А з ними поруч американці зі своїм "Кореспондентом" та "Афішею". Це вам не рука Москви, а рука Берліна та Вашингтона. Отож, відкрийте таємницю – яка користь їм від русифікації українців? А ніякої. Їм все одно. А до російської мови їх схиляє економіка і наші з вами закони.
А значить це погані закони.
Ви не замислювалися над тим, чому від телебачення вимагають більше половини програм державною мовою? Це ж не демократично! Типовий кучмізм!
Здається, нова влада повинна припинити це неподобство і дозволити працювати будь-якою мовою. Тобто російською. (Телевізійники, щоправда, і так це роблять, але зараз не про те.)
Однак нова влада так ніколи не вчинить, тому що у глибині душі розуміє, що таке державна мова. Розуміє, тільки сказати не може.
А ми можемо, і тому спитаємо наступне – чому таке правило не розповсюджується на інших учасників інформаційного ринку? Ну зрозуміло, якщо ти видаєш газету для розповсюдження у Болградському районі, хай вона виходить болгарською.
Однак газета "Факти" розповсюджується не тільки в Луганську. Чому я не можу читати її українською? Хтось, можливо, хоче російською, а я хочу державною. Не тільки телевізор, але й глянцевий журнал.
Чому при реєстрації загальнонаціональних видань влада не вимагає наявності державомовного варіанту? Це не суперечить економіці – у нас є приклади успішних двомовних видань і навіть (ви не повірите!) чисто україномовних.
І та сама історія з книжками. 10% накладу українською на складі не зависнуть, а там видавці може і втягнуться потрошку.
Колись ми приїхали на творчий вечір до Миколаєва і були ошелешені питанням місцевої журналістки: "Вот вы издаете книжки на украинском. Откуда такая ненависть к русскому?" Це не жарт, а стандарт масового сприйняття.
Якщо говориш українською - значить утискаєш російську. Ми тоді відповіли питанням на питання: "Ірина Дєрюгіна займається художньою гімнастикою. Чи це означає, що вона дискримінує важку атлетику?" Про атлетику журналістка зрозуміла. А про мову - ні.
Тому пропонуємо вправу для медитації усім, кого турбує мовне питання в Україні. Коли говорите про російську мову, після коми додавайте - румунська, болгарська…, і далі за списком.
Саме так.
Не "російської та інших", а поіменно. Наприклад, "Закон про офіційний статус російської, болгарської, угорської, гагаузької…"
Або: "Щоб мене краще зрозуміли в Донецьку, перейду на російську, а щоб краще зрозуміли у Криму - ще й на кримсько-татарську та вірменську…".
А коли ми маємо на увазі виключно російську, теж давайте будемо уточнювати. Наприклад: "Держава зацікавлена у вільному розвитку російської мови в Україні, а у вільному розвитку польської та румунської не зацікавлена".
Потренувавшись у такий спосіб досхочу, давайте згадаємо, що в Україні живуть також україномовні українці, і поки нема закону, який зобов'язує їх знати всі вищезазначені мови.
А звідси сам собою напрошується висновок, що в нашій державі вся інформація, призначена для загальнодержавного розповсюдження, повинна мати повноцінний україномовний еквівалент.
Чуєш, Державо?! Ми, україномовні українці, маємо право докладно знати про все, що коїться в нашій країні. І твоя, Державо, функція - таке наше право забезпечити.
А ще у тебе є функція забезпечити однаково вільний розвиток мов всіх без винятку національностей. Про це у законах написано. Чуєш? ОДНАКОВО вільний. Бо сьогодні для спілкування поміж собою українські діти різних народів де-факто вимушені вчити мову одної з національних меншин, яка чомусь вважається кращою за інші.
Владо, ти мусиш нарешті зрозуміти, що державна мова - це державний кордон у інформаційному просторі. Саме ДЕРЖАВНИЙ КОРДОН. І так само, як географічний, він має бути чітко визначеним і захищеним.
І якщо ти цього не зрозумієш, то дуже скоро залишишся без громадян, незалежно від їхнього національного походження. Бо сьогодні нас просто загнали у інформаційний простір сусідньої держави.
Ми, народи України, спілкуємося між собою за допомогою її мови та її комунікаційних каналів.
Агов, хто там у нас відповідає за НАЦІОНАЛЬНУ безпеку?!