Залізобетонна махновщина
Неділя, 20 березня 2005, 10:51
Головний герой – не мистець. Хоча б тільки тому книжка Павла Вольвача "Кляса" є вартою на увагу. А коли ще додати, що жоден з персонажів Вольвача не належить до богемних кіл, і дія відбувається не в Галичині і не у Євросоюзі, а в Запоріжжі часів перебудови, то опус геть випадає з "канонів" укрсучлітпроцесу.
Єдине, в чому Вольвач залишився подібним до своїх сучасників, то це у концентрації перегару на сторінці. Пашок з "Кляси", хоч і не стипендіат якогось там західного Фонду чи акцентуйований вільний художник, але бухає не гірше за них.
Романи про робітничий клас, чи то пак клясу, здавалося б, сьогодні подібні ламповим програвачам, дисковим телефонам і авоськам. Але то лише здається. Правди про пролетаріат в Україні не писав ніхто. Тоді було не можна, сьогодні начебто не треба.
У комерційний успіх книжки про роботяг з "Запоріжсталі" та інших заводів повірити важко. Але то проблема цензорів від комерції. У "Клясу" не треба вірити, її треба читати.
На дворі десь так рік 1990-й, 1991-й. Щось має статися. Так міркує головний герой. Вже не хлопчик, а за плечима немає нічого, окрім служби у Радянській армії та каламутних заводських буднів. "Щось" у його розумінні - національна революція. Жорстока і нищівна, що каменя на камені не залишить від усього цього компартійного набриду.
Він навіть придивляється до хлопців, з якими міг би сколотити боївку. Мрійник. Це йому і заважає жити. Він не може стати повністю своїм ані серед "посьолковської" шпани, ані серед вбогого тамтешнього націоналістичного осередку. Меланхолійна мрійницька течія так і несе його по життю. Увесь роман. Аж поки наприкінці роману йому до рук не потрапляють бакси. Від цього моменту, його життя, треба розуміти, докорінно зміниться.
З одного боку "Кляса" – це некваплива оповідь про те, як Пашок заробив свій перший долар. Тинявся пильними робітничими кварталами. Часом грав у картішки. Бухав з місцевими люмпенами, ходив на завод. Ночував в Ірки Чорної. Аж раптом пішов з наркоманом на прізвисько Кацап на дєло – обшманати в кущах бухарика, і зірвав жмут доларів. Думав, що у його життя прийде революція, а прийшов бакс. Ні, не так: Бакс явився з чорної південної ночі вісником і ознакою нової доби.
З другого боку – це потужна травестія соцреалізму. Роман про виродження гегемонів. І головний герой, напевне, невипадково є тезкою не лише автора, а й іншого пролетаря з "Як гартувалася сталь".
Місто металургів, коли читаєш, "Клясу", насправді населене інерційними пролетарями, котрі тільки й знають, що тягнути день до вечора на заводі та принагідно напиватися. Хоч би й у першотравневій колоні. Але вони вже давно не герої цього залізобетонного міста, і не вони - взірець для "робітничої молоді".
Зухвалі Супи, Павшуки, Пітоми, Бени та інші персонажі кримінального світу, сизі від татуювань та готові ризикнути хоч би й за чекушку горілки, бо така в них масть – ось "властителі дум" хлопців із запорізьких індустріальних нетрів. Спічі вуличних героїв Вольвача сповнені низового гумору та люмпенської мудрості на кшталт "Ходив склонять "Запоріжсталь" к сожительству".
Але усі безликі роботяги і різномасті королі злочинного світу живуть тим же: шось має статися. Дехто навіть зарікається: все, зав'язую, не піду більше у зону, бо йдуть нові часи. Але яким буде це щось – кримінальники відгадати не можуть. Вони однаково зневажають що будь-яких представників влади – від дільничних до партійних чинуш, що замилених роботяг, що новий клас кооператорів.
Шанувати бариг – це не по понятіям! І тут вовча інтуїція підводить кримінальників: саме бариги стануть господарями нового життя. Прийде Бакс. А колишні королі району погинуть від туберкульозу, зіп'ються, сядуть на голку і втратять авторитет серед товаришів. "Відпрацьований матеріал," – ставить ніцшеанське тавро Пашок на кожному "блатному", що виродився у безпринципного бомжа.
Чітко знають, що має статися, інші герої "Кляси" – активісти Народного Руху та інших націоналістичних організацій Запоріжжя. Українська Соборна Самостійна держава, про яку писали Донцов та Бандера! Те ж помиляються: втім, приходу Бакса вони напевне й не помітять, а традиційно звинуватять у своїх бідах московсько-бальшовицьку наволоч.
Націонал-демократичне середовище пролетарського міста автор змальовує у нищівно-сатиричній манері. Не шанує їх і головний герой: "Господи, чого ж вони такі ущербні?! – аж темніло Пашкові і очах. Чого вони протиставляються всій решті, а не навпаки – залучають до себе?
Та й кого вони можуть привабити – несучасні, обтріпані, всі, як на підбір якісь нещасненькі, що квилять-проквиляють про поразки, про побиття, про кістки і смерть, виставляючи напоказ власні виразки і длубаючись в них, поки юшка не засочиться, та ще й одержуючи від цього якийсь незрозумілий кайф? Бр-р."
Дійсно, бр-р! І головне, що це середовище, навряд чи змінилося й донині. Варто лише подивитися, де найбільше голосів набрав на останніх президентських виборах шизоїдний, націоналістичний кандидат-провокатор Роман Козак. Його електоральне поле – Східна Україна. Оті вбогі дядьки з вусами та ущербні вчительки української мови. Котрі з 90-х років і донині патякають про національні поразки та жидівські змови. Чудовий портрет з натури!
Крізь залізнично-заводську какофонію "Кляси" проривається ще одне кричуще запитання: Хто ми? Цим схвильовані усі. Воно турбує Пашка, якого не влаштовує ані місцеве шароварне тлумачення національного питання, ані його галицька інтерпретація. Його нудить від травоїдних концепцій просвітницьких націоналістів незалежно від їхнього походження.
Він – хижий герільєро, котрий шукає своєї зграї. А зграї немає, хоча навіть десоціалізовані і денаціоналізовані урки, й ті часом виють вовками: "Мнє надаєла бить кацапам!" Відповідь дає один інтелігентний приятель Пашка, він каже: "Да, ми не кацапи все-таки. Ми щось зовсім інше. Ми - махновці". Така вичерпна самоідентифікація не потребує ніяких коментарів. Махновець не годен стояти коло прокатного стану, просиджувати штани в інститутських аудиторіях чи на зборах "Просвіти".
Його справжність відкривається у бою. Немає бою - він питиме, гулятиме, ширятиметься, порушуватиме спокій мирних мешканців. Сидітиме у тюрмі. А як команди "По тачанках!" не дочекається, то все одно вмре молодим.
Боротьба за незалежність пройшла без махновців – степові анархісти так і не дочекалися свого батька. А втрати мирного часу в революційній армії повстанців більші, ніж за війни. Бійці скоро деморалізуються, спиваються, перетворюються на відпрацьований матеріал, чи, як сказав би Панас Мирний, пропащу силу.
Але потім приходить нове покоління махновців, і воно все одно на генетичному рівні пам'ятає, як гатити з "максима" і розбере трьохлінійку із зав'язаними очима. Була б команда. До речі, як зустріли махновці Бакс? Вольвач захоче – згодом розповість.
З погляду історико-літературного "Кляса" – ще один крок до розкуркулення української літератури. Нічого селюцького у романі Вольвача і близько немає. Він малює радянський мегаполіс. Тому і мова роману жорстока і жорстка, мов гравій на залізничному насипу.
Тут немає місця львівським фіраночкам, бруківчокам та іншим галицьким старожитностям. До київської всеосяжності теж далеко. "...видно підсвічений ще мить тому бік залізничного насипу, що, через задимлену, у вовні садів, зеленоярівську балку, тягнеться до сизих домен і труб на горизонті, до оран
жевих язичків вогню і димів, що клубочаться, як поставлені руба хмари – білі, бурі, руді..." Пасма диму, в якому роками живуть пролетарі і махновці, диму, у якому вже важко розібрати, хто ми, диму в головах із тривожними сподіваннями – щось буде.
Єдине, в чому Вольвач залишився подібним до своїх сучасників, то це у концентрації перегару на сторінці. Пашок з "Кляси", хоч і не стипендіат якогось там західного Фонду чи акцентуйований вільний художник, але бухає не гірше за них.
Романи про робітничий клас, чи то пак клясу, здавалося б, сьогодні подібні ламповим програвачам, дисковим телефонам і авоськам. Але то лише здається. Правди про пролетаріат в Україні не писав ніхто. Тоді було не можна, сьогодні начебто не треба.
У комерційний успіх книжки про роботяг з "Запоріжсталі" та інших заводів повірити важко. Але то проблема цензорів від комерції. У "Клясу" не треба вірити, її треба читати.
На дворі десь так рік 1990-й, 1991-й. Щось має статися. Так міркує головний герой. Вже не хлопчик, а за плечима немає нічого, окрім служби у Радянській армії та каламутних заводських буднів. "Щось" у його розумінні - національна революція. Жорстока і нищівна, що каменя на камені не залишить від усього цього компартійного набриду.
Він навіть придивляється до хлопців, з якими міг би сколотити боївку. Мрійник. Це йому і заважає жити. Він не може стати повністю своїм ані серед "посьолковської" шпани, ані серед вбогого тамтешнього націоналістичного осередку. Меланхолійна мрійницька течія так і несе його по життю. Увесь роман. Аж поки наприкінці роману йому до рук не потрапляють бакси. Від цього моменту, його життя, треба розуміти, докорінно зміниться.
З одного боку "Кляса" – це некваплива оповідь про те, як Пашок заробив свій перший долар. Тинявся пильними робітничими кварталами. Часом грав у картішки. Бухав з місцевими люмпенами, ходив на завод. Ночував в Ірки Чорної. Аж раптом пішов з наркоманом на прізвисько Кацап на дєло – обшманати в кущах бухарика, і зірвав жмут доларів. Думав, що у його життя прийде революція, а прийшов бакс. Ні, не так: Бакс явився з чорної південної ночі вісником і ознакою нової доби.
З другого боку – це потужна травестія соцреалізму. Роман про виродження гегемонів. І головний герой, напевне, невипадково є тезкою не лише автора, а й іншого пролетаря з "Як гартувалася сталь".
Місто металургів, коли читаєш, "Клясу", насправді населене інерційними пролетарями, котрі тільки й знають, що тягнути день до вечора на заводі та принагідно напиватися. Хоч би й у першотравневій колоні. Але вони вже давно не герої цього залізобетонного міста, і не вони - взірець для "робітничої молоді".
Зухвалі Супи, Павшуки, Пітоми, Бени та інші персонажі кримінального світу, сизі від татуювань та готові ризикнути хоч би й за чекушку горілки, бо така в них масть – ось "властителі дум" хлопців із запорізьких індустріальних нетрів. Спічі вуличних героїв Вольвача сповнені низового гумору та люмпенської мудрості на кшталт "Ходив склонять "Запоріжсталь" к сожительству".
Але усі безликі роботяги і різномасті королі злочинного світу живуть тим же: шось має статися. Дехто навіть зарікається: все, зав'язую, не піду більше у зону, бо йдуть нові часи. Але яким буде це щось – кримінальники відгадати не можуть. Вони однаково зневажають що будь-яких представників влади – від дільничних до партійних чинуш, що замилених роботяг, що новий клас кооператорів.
Шанувати бариг – це не по понятіям! І тут вовча інтуїція підводить кримінальників: саме бариги стануть господарями нового життя. Прийде Бакс. А колишні королі району погинуть від туберкульозу, зіп'ються, сядуть на голку і втратять авторитет серед товаришів. "Відпрацьований матеріал," – ставить ніцшеанське тавро Пашок на кожному "блатному", що виродився у безпринципного бомжа.
Чітко знають, що має статися, інші герої "Кляси" – активісти Народного Руху та інших націоналістичних організацій Запоріжжя. Українська Соборна Самостійна держава, про яку писали Донцов та Бандера! Те ж помиляються: втім, приходу Бакса вони напевне й не помітять, а традиційно звинуватять у своїх бідах московсько-бальшовицьку наволоч.
Націонал-демократичне середовище пролетарського міста автор змальовує у нищівно-сатиричній манері. Не шанує їх і головний герой: "Господи, чого ж вони такі ущербні?! – аж темніло Пашкові і очах. Чого вони протиставляються всій решті, а не навпаки – залучають до себе?
Та й кого вони можуть привабити – несучасні, обтріпані, всі, як на підбір якісь нещасненькі, що квилять-проквиляють про поразки, про побиття, про кістки і смерть, виставляючи напоказ власні виразки і длубаючись в них, поки юшка не засочиться, та ще й одержуючи від цього якийсь незрозумілий кайф? Бр-р."
Дійсно, бр-р! І головне, що це середовище, навряд чи змінилося й донині. Варто лише подивитися, де найбільше голосів набрав на останніх президентських виборах шизоїдний, націоналістичний кандидат-провокатор Роман Козак. Його електоральне поле – Східна Україна. Оті вбогі дядьки з вусами та ущербні вчительки української мови. Котрі з 90-х років і донині патякають про національні поразки та жидівські змови. Чудовий портрет з натури!
Крізь залізнично-заводську какофонію "Кляси" проривається ще одне кричуще запитання: Хто ми? Цим схвильовані усі. Воно турбує Пашка, якого не влаштовує ані місцеве шароварне тлумачення національного питання, ані його галицька інтерпретація. Його нудить від травоїдних концепцій просвітницьких націоналістів незалежно від їхнього походження.
Він – хижий герільєро, котрий шукає своєї зграї. А зграї немає, хоча навіть десоціалізовані і денаціоналізовані урки, й ті часом виють вовками: "Мнє надаєла бить кацапам!" Відповідь дає один інтелігентний приятель Пашка, він каже: "Да, ми не кацапи все-таки. Ми щось зовсім інше. Ми - махновці". Така вичерпна самоідентифікація не потребує ніяких коментарів. Махновець не годен стояти коло прокатного стану, просиджувати штани в інститутських аудиторіях чи на зборах "Просвіти".
Його справжність відкривається у бою. Немає бою - він питиме, гулятиме, ширятиметься, порушуватиме спокій мирних мешканців. Сидітиме у тюрмі. А як команди "По тачанках!" не дочекається, то все одно вмре молодим.
Боротьба за незалежність пройшла без махновців – степові анархісти так і не дочекалися свого батька. А втрати мирного часу в революційній армії повстанців більші, ніж за війни. Бійці скоро деморалізуються, спиваються, перетворюються на відпрацьований матеріал, чи, як сказав би Панас Мирний, пропащу силу.
Але потім приходить нове покоління махновців, і воно все одно на генетичному рівні пам'ятає, як гатити з "максима" і розбере трьохлінійку із зав'язаними очима. Була б команда. До речі, як зустріли махновці Бакс? Вольвач захоче – згодом розповість.
З погляду історико-літературного "Кляса" – ще один крок до розкуркулення української літератури. Нічого селюцького у романі Вольвача і близько немає. Він малює радянський мегаполіс. Тому і мова роману жорстока і жорстка, мов гравій на залізничному насипу.
Тут немає місця львівським фіраночкам, бруківчокам та іншим галицьким старожитностям. До київської всеосяжності теж далеко. "...видно підсвічений ще мить тому бік залізничного насипу, що, через задимлену, у вовні садів, зеленоярівську балку, тягнеться до сизих домен і труб на горизонті, до оран
жевих язичків вогню і димів, що клубочаться, як поставлені руба хмари – білі, бурі, руді..." Пасма диму, в якому роками живуть пролетарі і махновці, диму, у якому вже важко розібрати, хто ми, диму в головах із тривожними сподіваннями – щось буде.
