Парад поразки
Середа, 16 березня 2005, 14:02
15 березня конституційна більшість Верховної Ради України засвідчила своє совєтське (навіть не радянське) світобачення і небажання сприяти перетворенню країни на європейську.
345 депутатів проголосували за проведення 9 травня у Києві військового параду на честь 60-ліття перемоги у Великій Вітчизняній війні і відкинули пропозицію президента Ющенка, прем'єра Тимошенко і віце-прем'єра Томенко відзначити закінчення Другої світової війни у Європі інакше, ніж це було встановлено приписами ЦК КПРС.
Але будемо думати про людей добре. Будемо вважати, що 345 народних депутатів (за винятком комуністів та деяких інших, безнадійно "зачарованих на Схід"), просто не зрозуміли, за що вони насправді голосували і що збираються відзначати демонстрацією військової могутності (кхм-кхм...) Збройних Сил України. Отож – невеличкий екскурс в історію ХХ століття.
По-перше, і для Радянського Союзу, і для України Друга світова війна почалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше. В останні роки опубліковані документи, які засвідчують підштовхування 1939 року Сталіним Гітлера до нападу на Польщу.
А 19 серпня того ж року на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) Сталін виголосив промову, в якій накреслив перспективу розширення СРСР і встановлення панування у Європі в результаті майбутньої Другої світової війни.
23 серпня 1939 року був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа про поділ Європи між нацистами і більшовиками. Негайно починається мобілізація до Червоної армії.
17 вересня ця армія починає свій так званий "визвольний похід" у Західну Україну та Білорусь. У ці ж дні близько 200 тисяч українців героїчно б'ються з Вермахтом у складі польського війська. Наступний похід Червоної армії – на Фінляндію.
Далі – літо 1940 року. Окупація Балтійських держав та похід у Бессарабію та Буковину. У всіх цих операціях задіяні мільйони червоноармійців, число жертв сягає кількох сотень тисяч, до СРСР приєднані території з населенням понад 20 мільйонів люду.
Іншими словами, СРСР був агресором і союзником нацистів. У ці роки, якщо українці й виявили гідний пошани героїзм, то лише у складі Війська Польського, воюючи із Вермахтом. Але на пам'ять цих героїв війни Верховна Рада України начхала.
По-друге, ніякої "Великої Вітчизняної" ніколи не було. А була "Великая Отечественная война Советского Союза", яка часом ще звалася "Великая Отечественная война советского народа".
Назву цю встановив особисто вождь усіх народів й головний організатор Голодомору та 1937-го року товариш Сталін, хоча публічно оприлюднена вона була у статті головного атеїста СРСР Ємельяна Ярославського у газеті "Правда" від 23 червня 1941 року.
Але це не повинно нікого обманювати: директиви військам у ті дні йшли за підписами Тимошенка, Жукова і Малюнкова, проте надиктовував і схвалював їх особисто Сталін, котрий у складні моменти історії завжди ховався за спини своїх поплічників.
Що ж, усе логічно. Два тоталітарних червонопрапорних режими, які досі були союзниками, на певному етапі не дійшли згоди щодо поділу Європи, і почали між собою війну.
Гітлер устиг ударити першим; але невже у разі, якби Сталін встиг-таки випередити свого колегу-фюрера в агресії, існували б підстави називати оборонну війну нацистів проти більшовиків справедливою?
По-третє, ніякої перемоги ніколи не було. Радянська система зазнала у тій війні катастрофічної поразки. Найперше звернімо увагу на співвідношення незворотних втрат сухопутних сил Німеччини: 1941 рік: 18,1:1, 1942 рік – 13,7:1, 1943 рік – 10,4:1, 1944 рік – 5,8:1, 1945 рік – 4,6:1. Отож, для того, щоб знищити одного німецького вояка, гинуло – якщо розкласти втрати на всі роки війни – десять радянських бійців.
Ці вражаючі підрахунки, які засвідчують катастрофічну нездатність радянської системи до ведення ефективних бойових дій, належать не комусь із "українських буржуазних націоналістів" і не "недобитому гітлерівському агенту", а знаному російському історику професору Борису Соколову.
І взагалі, далі я буду цитувати лише російських авторів, враховуючи те, що для певної категорії української публіки світло істини сяє тільки на Сході.
Військова перемога, між тим, передбачає зовсім інше співвідношення втрат. І це стосується не тільки піхоти. 352 збитих ворожих літаки кращим винищувачем Люфтваффе Еріхом Гартманом – і 62 літаки радянського аса Івана Кожедуба – теж красномовний факт.
Чи уславлена радянською пропагандою битва під Прохорівкою на Курській дузі, де насправді 2-й танковий корпус СС незворотно втратив аж 5 танків, а 5-та гвардійська танкова армія Ротмістрова – 334 танки та самоходки – це перемога чи щось інше?
По-четверте, прошу читачів вдуматися в наступні факти. "В 1942 році, після битви під Москвою – шість дивізій перекинчиків (79779 червоноармійців, які добровільно перейшли на бік нацистів – С.Г.), в 1943 році – після Сталінграда, більше двох піхотних дивізій повного складу.
В 1944 році, коли багато хто у світі передбачав, що війна закінчиться саме цього року, а червоноармійці, пройшовши через Україну і Білорусь, наочно переконалися у всіх принадах нацистського "нового порядку", - чисельність усвідомлених "зрадників" дорівнює чисельному складу дивізії. Та і в переможному 1945 році народ з Червоної армії до німців тікав у сотні разів охочіше, ніж з армій союзників". (петербурзький дослідник Олександр Гогун).
Ба більше: коли у квітні 1945 року радянські війська почали Берлінську операцію, на бік Вермахту зі зброєю в руках перейшли понад 100 (!!!) радянських бійців. Ці люди не були фашистами; документи того часу зафіксували їхню мотивацію: померти зі зброєю в руках, воюючи проти Сталіна.
Хоча, звичайно, не можна не помітити, що на зламі 1942-43 років радянсько-німецька війна набуває іншого виміру, що засвідчує різке зниження кількості добровільних переходів на бік Вермахту.
Ось як про це говорить саратовський історик Марк Солонін, котрий ретельно дослідив перший етап цієї війни, причини тотального розвалу Червоної армії та відвертого небажання більшості радянських людей воювати: "Порятунок прийшов звідти, звідки Сталін і чекати його не міг. Це чудесне спасіння від неминучої загибелі настільки потрясло вождя народів, що він не зумів стриматися і заявив про це на весь голос. Правда, він потім швидко отямився і більше ТАКОГО не говорив. Але у листопаді 1941 р., виступаючи з доповіддю на урочистому засіданні, присвяченому черговій річниці більшовицького перевороту, Сталін раптом сказав правду: "...дурнувата політика Гітлера перетворила народи СРСР на заклятих ворогів теперішньої Німеччини". У цих словах майже точно сформульована головна причина того, чому бійка за перерозподіл розбійницької здобичі між двома кривавими диктатурами перетворилася зрештою на Велику Вітчизняну війну радянського народу".
Іншими словами, Гітлер та його оточення просто-таки змусили мільйони досі байдужих до "розбором" диктаторів людей воювати проти них. То на честь кого проводимо парад?
По-п'яте, чи були українці складовою радянського народу і якою була для них війна навіть після 1943 року? Хтось, звичайно, був "ідейно витриманим". Хтось просто ненавидів німців. Але, нагадаю, вся Україна станом на 1943 рік була окупованою військами Вісі.
Прийшла Червона армія – і почала мобілізацію всіх чоловіків віком від 16 років. "Більшість "окупованих" не була колабораціоністами. Але по суті свого становища вони нічим не відрізнялися від штрафників. Останнім видавали зношені й діряві однострої, нерідко зняті з мерців, їм не належали ордени і зірочки на пілотках. Перші ж, "лапотна піхота", взагалі йшли у бій у пальтах і піджаках, реалізуючи на практиці знайоме ще з Першої світової війни гасло: "Зброю здобудете в бою!" Шансів вижити у штрафників, особливо у батальйонах з колишніх офіцерів, було все ж таки більше, ніж у призовників з окупованих територій. Штрафники воювати все ж таки були навчені, і хоч якось приміряючись до вигинів місцевості, досить грамотно здійснювали короткі перебіжки, зрештою, вміли стріляти. "Окуповані" ж, не маючи в більшості жодної військової підготовки, а часом і зброї, при атаках на не придушену систему оборони ворога ставали тільки гарними мішенями для німецьких гармат, мінометів і кулеметів" (Борис Соколов).
А ті, хто лишився живими, та члени їхніх сімей, на довгі десятиліття залишилися в СРСР людьми "другого сорту", бо ж в анкетах існував пункт про перебування на окупованій території, який автоматично робив таку особу не надто благонадійною в очах "компетентних органів".
Та це не головне. Головне – інше. Чи поводяться так зі своїм народом?
Чи йдеться про зайве свідчення того, що маршали, генерали і полковники Червоної армії, котрі кидали на ворожі укріплення мільйони практично беззбройних і ненавчених "чорносвиток", як їх звав у щоденниках Олександр Довженко, оперували "гарматним м'ясом" чужого, загарбаного народу?
Тільки не треба думати, що вся справа у прізвищах на –ко чи на –ов; у спогадах Хрущова є епізод, коли майбутній маршал Москаленко на всі заставки лає капосних українців, що, як один, проти радянської влади і за німців...).
Й останнє. "20 жовтня 1944 року радянські війська взяли прусське село Неммерсдорф (тепер – Маяковське) і вчинили розправу над місцевими жителями... Одним із найвідоміших прикладів масових убивств мирних жителів став випадок у пригороді Кенігсберга Метгені, який у лютому 1945 року, через три тижні після здачі радянським військам, німці відбили назад. У цьому пригороді були знайдені близько 3000 трупів німецьких біженців, вбитих найбільш варварськими способам, - переважно жінок, дітей, літніх людей..." (Олег Плєнков, професор історії, Санкт-Петербург).
І не треба казати, що, мовляв, це ж німці, котрі (немовлята, яким розбивали голови, і вагітні жінки, котрим червоноармійці пропорювали животи), заслужили таку кару. Ще одна цитата із праць Плєнкова: "У місті Бунцлау у західній Польщі радянські комендантські частини буквально тероризували радянських жінок і дівчат із числа репатрійованих. Одна з нещасних говорила: "Я вдень і вночі чекала на прихід Червоної армії, чекала свого визволення. А от зараз бійці ставляться до нас гірше, ніж німці. Я не рада, що живу на світі".
Звичайно, так чинили не всі. Саме у ті дні, коли перший заступник Сталіна маршал Жуков у наказі з нагоди вступу 1-го Білоруського фронту на територію Німеччини писав: "Горе землі вбивць. Ми будемо страшно мститися за все", - політпрацівник Лев Копелєв та артилерист Олександр Солженіцин були заарештовані; їм, зокрема, інкримінувався "буржуазний гуманізм" щодо "противника", тобто цивільного німецького населення.
А тепер – цитата щодо тих, кого, за постановою Верховної Ради, також не стосується парад. "Організація українських націоналістів (ОУН) створила Українську повстанську армію (УПА)... УПА воювала і з нацистами, і з комуністами, і були це ніякі не банди, а справжні селянські армії, котрі могли не тільки нападати зненацька, а і вели відкриті битви з противником... УПА воювала з нацистами; комуністи захопили Україну – і так же послідовно вона стала воювати з комуністами... У 1956 році оголосили амністію, і багато які українські партизани вийшли, нарешті, зі схронів. Тільки залишилось їх мало, цих хоробрих і сильних людей". (Андрій Буровський, публіцист, Красноярськ).
Виходить, хоробрі і сильні (в очах російських інтелектуалів) українські патріоти не цікавлять українських депутатів – бо ж парад буде тільки на честь червоноармійців, а не тих, хто прийняв удар нацистів 1 вересня 1939 року і тих, хто під час війни боровся саме за незалежну і демократичну Україну.
Отже, підсумок. Україна є другою країною світу за числом втрат у Другій світовій війні – за різними оцінками, від 9 до 10 мільйонів людей. Хто винен у цих втратах? Усі ті тоталітарні режими, ареною боротьби між якими стала українська територія. А назагал у ХХ столітті російський більшовизм убив значно більше жителів України різного етнічного походження, ніж німецький нацизм.
Це не означає, що нацизм був кращий – це означає, що більшовизм був не кращий за свого так само червонопрапорного двійника.
Відтак чи випадає нормальній і психічно здоровій людині відзначати як більшовицькі, так і нацистські свята? Чи випадає повторювати, свідомо чи ні, те, що витворено радянською пропагандою?
Чи варто продовжувати мілітарні святкування на честь падіння одного тоталітарного режиму і піднесення могутності іншого, якщо вся демократична Європа відзначає настання миру після справді страхітливої війни?
І чи варто прикидатися "визволителями Європи", якщо ці "визволителі" негайно пристосували нацистський концтабір Бухенвальд для своїх аналогічних потреб? Панове депутати, ці питання до вас.
P.S. "Я завжди гнав від себе думку про те, як схожі фразеологія та гасла двох режимів – нашого комуністичного і нацистського... Маленков із Хрущовим дуже нагадували якихось німецьких гауляйтерів по той бік фронту... Ці сімдесят років історичного збою, коли Росія йшла манівцями, ми перебували в руках справжніх бандитів і кримінальників, що жили за власними законами". (льотчик-винищувач Дмитро Панов, 15 особисто збитих літаків).
Сергій Грабовський,
Заступник головного редактора журналу "Сучасність"
345 депутатів проголосували за проведення 9 травня у Києві військового параду на честь 60-ліття перемоги у Великій Вітчизняній війні і відкинули пропозицію президента Ющенка, прем'єра Тимошенко і віце-прем'єра Томенко відзначити закінчення Другої світової війни у Європі інакше, ніж це було встановлено приписами ЦК КПРС.
Але будемо думати про людей добре. Будемо вважати, що 345 народних депутатів (за винятком комуністів та деяких інших, безнадійно "зачарованих на Схід"), просто не зрозуміли, за що вони насправді голосували і що збираються відзначати демонстрацією військової могутності (кхм-кхм...) Збройних Сил України. Отож – невеличкий екскурс в історію ХХ століття.
По-перше, і для Радянського Союзу, і для України Друга світова війна почалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше. В останні роки опубліковані документи, які засвідчують підштовхування 1939 року Сталіним Гітлера до нападу на Польщу.
А 19 серпня того ж року на засіданні політбюро ЦК ВКП(б) Сталін виголосив промову, в якій накреслив перспективу розширення СРСР і встановлення панування у Європі в результаті майбутньої Другої світової війни.
23 серпня 1939 року був підписаний пакт Молотова-Ріббентропа про поділ Європи між нацистами і більшовиками. Негайно починається мобілізація до Червоної армії.
17 вересня ця армія починає свій так званий "визвольний похід" у Західну Україну та Білорусь. У ці ж дні близько 200 тисяч українців героїчно б'ються з Вермахтом у складі польського війська. Наступний похід Червоної армії – на Фінляндію.
Далі – літо 1940 року. Окупація Балтійських держав та похід у Бессарабію та Буковину. У всіх цих операціях задіяні мільйони червоноармійців, число жертв сягає кількох сотень тисяч, до СРСР приєднані території з населенням понад 20 мільйонів люду.
Іншими словами, СРСР був агресором і союзником нацистів. У ці роки, якщо українці й виявили гідний пошани героїзм, то лише у складі Війська Польського, воюючи із Вермахтом. Але на пам'ять цих героїв війни Верховна Рада України начхала.
По-друге, ніякої "Великої Вітчизняної" ніколи не було. А була "Великая Отечественная война Советского Союза", яка часом ще звалася "Великая Отечественная война советского народа".
Назву цю встановив особисто вождь усіх народів й головний організатор Голодомору та 1937-го року товариш Сталін, хоча публічно оприлюднена вона була у статті головного атеїста СРСР Ємельяна Ярославського у газеті "Правда" від 23 червня 1941 року.
Але це не повинно нікого обманювати: директиви військам у ті дні йшли за підписами Тимошенка, Жукова і Малюнкова, проте надиктовував і схвалював їх особисто Сталін, котрий у складні моменти історії завжди ховався за спини своїх поплічників.
Що ж, усе логічно. Два тоталітарних червонопрапорних режими, які досі були союзниками, на певному етапі не дійшли згоди щодо поділу Європи, і почали між собою війну.
Гітлер устиг ударити першим; але невже у разі, якби Сталін встиг-таки випередити свого колегу-фюрера в агресії, існували б підстави називати оборонну війну нацистів проти більшовиків справедливою?
По-третє, ніякої перемоги ніколи не було. Радянська система зазнала у тій війні катастрофічної поразки. Найперше звернімо увагу на співвідношення незворотних втрат сухопутних сил Німеччини: 1941 рік: 18,1:1, 1942 рік – 13,7:1, 1943 рік – 10,4:1, 1944 рік – 5,8:1, 1945 рік – 4,6:1. Отож, для того, щоб знищити одного німецького вояка, гинуло – якщо розкласти втрати на всі роки війни – десять радянських бійців.
Ці вражаючі підрахунки, які засвідчують катастрофічну нездатність радянської системи до ведення ефективних бойових дій, належать не комусь із "українських буржуазних націоналістів" і не "недобитому гітлерівському агенту", а знаному російському історику професору Борису Соколову.
І взагалі, далі я буду цитувати лише російських авторів, враховуючи те, що для певної категорії української публіки світло істини сяє тільки на Сході.
Військова перемога, між тим, передбачає зовсім інше співвідношення втрат. І це стосується не тільки піхоти. 352 збитих ворожих літаки кращим винищувачем Люфтваффе Еріхом Гартманом – і 62 літаки радянського аса Івана Кожедуба – теж красномовний факт.
Чи уславлена радянською пропагандою битва під Прохорівкою на Курській дузі, де насправді 2-й танковий корпус СС незворотно втратив аж 5 танків, а 5-та гвардійська танкова армія Ротмістрова – 334 танки та самоходки – це перемога чи щось інше?
По-четверте, прошу читачів вдуматися в наступні факти. "В 1942 році, після битви під Москвою – шість дивізій перекинчиків (79779 червоноармійців, які добровільно перейшли на бік нацистів – С.Г.), в 1943 році – після Сталінграда, більше двох піхотних дивізій повного складу.
В 1944 році, коли багато хто у світі передбачав, що війна закінчиться саме цього року, а червоноармійці, пройшовши через Україну і Білорусь, наочно переконалися у всіх принадах нацистського "нового порядку", - чисельність усвідомлених "зрадників" дорівнює чисельному складу дивізії. Та і в переможному 1945 році народ з Червоної армії до німців тікав у сотні разів охочіше, ніж з армій союзників". (петербурзький дослідник Олександр Гогун).
Ба більше: коли у квітні 1945 року радянські війська почали Берлінську операцію, на бік Вермахту зі зброєю в руках перейшли понад 100 (!!!) радянських бійців. Ці люди не були фашистами; документи того часу зафіксували їхню мотивацію: померти зі зброєю в руках, воюючи проти Сталіна.
Хоча, звичайно, не можна не помітити, що на зламі 1942-43 років радянсько-німецька війна набуває іншого виміру, що засвідчує різке зниження кількості добровільних переходів на бік Вермахту.
Ось як про це говорить саратовський історик Марк Солонін, котрий ретельно дослідив перший етап цієї війни, причини тотального розвалу Червоної армії та відвертого небажання більшості радянських людей воювати: "Порятунок прийшов звідти, звідки Сталін і чекати його не міг. Це чудесне спасіння від неминучої загибелі настільки потрясло вождя народів, що він не зумів стриматися і заявив про це на весь голос. Правда, він потім швидко отямився і більше ТАКОГО не говорив. Але у листопаді 1941 р., виступаючи з доповіддю на урочистому засіданні, присвяченому черговій річниці більшовицького перевороту, Сталін раптом сказав правду: "...дурнувата політика Гітлера перетворила народи СРСР на заклятих ворогів теперішньої Німеччини". У цих словах майже точно сформульована головна причина того, чому бійка за перерозподіл розбійницької здобичі між двома кривавими диктатурами перетворилася зрештою на Велику Вітчизняну війну радянського народу".
Іншими словами, Гітлер та його оточення просто-таки змусили мільйони досі байдужих до "розбором" диктаторів людей воювати проти них. То на честь кого проводимо парад?
По-п'яте, чи були українці складовою радянського народу і якою була для них війна навіть після 1943 року? Хтось, звичайно, був "ідейно витриманим". Хтось просто ненавидів німців. Але, нагадаю, вся Україна станом на 1943 рік була окупованою військами Вісі.
Прийшла Червона армія – і почала мобілізацію всіх чоловіків віком від 16 років. "Більшість "окупованих" не була колабораціоністами. Але по суті свого становища вони нічим не відрізнялися від штрафників. Останнім видавали зношені й діряві однострої, нерідко зняті з мерців, їм не належали ордени і зірочки на пілотках. Перші ж, "лапотна піхота", взагалі йшли у бій у пальтах і піджаках, реалізуючи на практиці знайоме ще з Першої світової війни гасло: "Зброю здобудете в бою!" Шансів вижити у штрафників, особливо у батальйонах з колишніх офіцерів, було все ж таки більше, ніж у призовників з окупованих територій. Штрафники воювати все ж таки були навчені, і хоч якось приміряючись до вигинів місцевості, досить грамотно здійснювали короткі перебіжки, зрештою, вміли стріляти. "Окуповані" ж, не маючи в більшості жодної військової підготовки, а часом і зброї, при атаках на не придушену систему оборони ворога ставали тільки гарними мішенями для німецьких гармат, мінометів і кулеметів" (Борис Соколов).
А ті, хто лишився живими, та члени їхніх сімей, на довгі десятиліття залишилися в СРСР людьми "другого сорту", бо ж в анкетах існував пункт про перебування на окупованій території, який автоматично робив таку особу не надто благонадійною в очах "компетентних органів".
Та це не головне. Головне – інше. Чи поводяться так зі своїм народом?
Чи йдеться про зайве свідчення того, що маршали, генерали і полковники Червоної армії, котрі кидали на ворожі укріплення мільйони практично беззбройних і ненавчених "чорносвиток", як їх звав у щоденниках Олександр Довженко, оперували "гарматним м'ясом" чужого, загарбаного народу?
Тільки не треба думати, що вся справа у прізвищах на –ко чи на –ов; у спогадах Хрущова є епізод, коли майбутній маршал Москаленко на всі заставки лає капосних українців, що, як один, проти радянської влади і за німців...).
Й останнє. "20 жовтня 1944 року радянські війська взяли прусське село Неммерсдорф (тепер – Маяковське) і вчинили розправу над місцевими жителями... Одним із найвідоміших прикладів масових убивств мирних жителів став випадок у пригороді Кенігсберга Метгені, який у лютому 1945 року, через три тижні після здачі радянським військам, німці відбили назад. У цьому пригороді були знайдені близько 3000 трупів німецьких біженців, вбитих найбільш варварськими способам, - переважно жінок, дітей, літніх людей..." (Олег Плєнков, професор історії, Санкт-Петербург).
І не треба казати, що, мовляв, це ж німці, котрі (немовлята, яким розбивали голови, і вагітні жінки, котрим червоноармійці пропорювали животи), заслужили таку кару. Ще одна цитата із праць Плєнкова: "У місті Бунцлау у західній Польщі радянські комендантські частини буквально тероризували радянських жінок і дівчат із числа репатрійованих. Одна з нещасних говорила: "Я вдень і вночі чекала на прихід Червоної армії, чекала свого визволення. А от зараз бійці ставляться до нас гірше, ніж німці. Я не рада, що живу на світі".
Звичайно, так чинили не всі. Саме у ті дні, коли перший заступник Сталіна маршал Жуков у наказі з нагоди вступу 1-го Білоруського фронту на територію Німеччини писав: "Горе землі вбивць. Ми будемо страшно мститися за все", - політпрацівник Лев Копелєв та артилерист Олександр Солженіцин були заарештовані; їм, зокрема, інкримінувався "буржуазний гуманізм" щодо "противника", тобто цивільного німецького населення.
А тепер – цитата щодо тих, кого, за постановою Верховної Ради, також не стосується парад. "Організація українських націоналістів (ОУН) створила Українську повстанську армію (УПА)... УПА воювала і з нацистами, і з комуністами, і були це ніякі не банди, а справжні селянські армії, котрі могли не тільки нападати зненацька, а і вели відкриті битви з противником... УПА воювала з нацистами; комуністи захопили Україну – і так же послідовно вона стала воювати з комуністами... У 1956 році оголосили амністію, і багато які українські партизани вийшли, нарешті, зі схронів. Тільки залишилось їх мало, цих хоробрих і сильних людей". (Андрій Буровський, публіцист, Красноярськ).
Виходить, хоробрі і сильні (в очах російських інтелектуалів) українські патріоти не цікавлять українських депутатів – бо ж парад буде тільки на честь червоноармійців, а не тих, хто прийняв удар нацистів 1 вересня 1939 року і тих, хто під час війни боровся саме за незалежну і демократичну Україну.
Отже, підсумок. Україна є другою країною світу за числом втрат у Другій світовій війні – за різними оцінками, від 9 до 10 мільйонів людей. Хто винен у цих втратах? Усі ті тоталітарні режими, ареною боротьби між якими стала українська територія. А назагал у ХХ столітті російський більшовизм убив значно більше жителів України різного етнічного походження, ніж німецький нацизм.
Це не означає, що нацизм був кращий – це означає, що більшовизм був не кращий за свого так само червонопрапорного двійника.
Відтак чи випадає нормальній і психічно здоровій людині відзначати як більшовицькі, так і нацистські свята? Чи випадає повторювати, свідомо чи ні, те, що витворено радянською пропагандою?
Чи варто продовжувати мілітарні святкування на честь падіння одного тоталітарного режиму і піднесення могутності іншого, якщо вся демократична Європа відзначає настання миру після справді страхітливої війни?
І чи варто прикидатися "визволителями Європи", якщо ці "визволителі" негайно пристосували нацистський концтабір Бухенвальд для своїх аналогічних потреб? Панове депутати, ці питання до вас.
P.S. "Я завжди гнав від себе думку про те, як схожі фразеологія та гасла двох режимів – нашого комуністичного і нацистського... Маленков із Хрущовим дуже нагадували якихось німецьких гауляйтерів по той бік фронту... Ці сімдесят років історичного збою, коли Росія йшла манівцями, ми перебували в руках справжніх бандитів і кримінальників, що жили за власними законами". (льотчик-винищувач Дмитро Панов, 15 особисто збитих літаків).
Сергій Грабовський,
Заступник головного редактора журналу "Сучасність"
