Велика хімчистка Міністерства культури?
Четвер, 3 лютого 2005, 14:17
Згадується старий радянський анекдот. Радянський громадянин питає чеха: "Навіщо вам міністерство морського транспорту, якщо у вас немає моря"? На що чех відповідає запитанням: "Я ж не питаю, навіщо вам міністерство культури"?
Помаранчева революція закінчилася перемогою. Що далі? Яким громадськість бачить новий уряд, зокрема нове міністерство культури? У статті братів Капранових добре описано особисті вади колишніх і, можливо, майбутніх міністрів культури.
Однак, дискусія про те, яким буде МІНІСТЕРСТВО не менш важлива від того, ХТО буде міністром. Навіть навпаки.
Сьогоднішнє міністерство культури - це як шафа із старими речами: і гидко з'їсти й жалко викинуть. Скільки не сип нафталіну, а від молі все одно не позбавишся.
Що потрібно нашому міністерству – так це хороша хімчистка. Інакше, байдуже, хто ним буде керувати: співачка Оксана Білозір, співак Слава Вакарчук, актор Богдан Ступка чи, наприклад, композитор Юрій Рибчинський.
Сьогоднішнє міністерство культури є пережитком радянських часів, основним завданням якого є розподіл мізерних бюджетних коштів між існуючими закладами культури і дерибан залишків.
Завданням же оновленого міністерства повинно стати вироблення державної концепції розвитку культури на майбутнє – від найближчих місяців, років до віддалених десятиріч.
Громадськість повинна не тільки мати доступ до інформації про розподіл коштів, але й впливати на визначення пріоритетних напрямків фінансування. І громадською радою при міністерстві тут не обмежишся. Хоча навіть і з цим відбувається гальмування!
Існуюче міністерство через свою радянську структуру і систему управління впоратися з такими завданнями не в змозі за визначенням. Отже, Міністерство культури в сучасній формі потрібно розпустити і натомість створити Фундацію, чи то Фонд на підтримку культури. І різниця тут не стільки в назві, скільки в структурі та функціях.
Фундація повинна відмовитися від образу радянського міністерства і діяти за принципом громадських фондів, які фінансуються з державного бюджету, але мають самостійність у вирішенні питань, що належать до їхньої компетенції. Таких фондів як, наприклад, Американський національний фонд на підтримку мистецтв, або Національний Фонд на підтримку демократії.
Вищим органом Фундації з підтримки культури має стати Рада директорів, що складатиметься з півтора-двох десятків осіб. Директори висуваються на посаду громадськими організаціями, закладами культури тощо, їхні кандидатури обговорюються в пресі та зрештою затверджуються Верховною Радою України.
Чи будуть рішення такої Ради директорів суб'єктивним? Звичайно. Культура і мистецтво - це взагалі речі суб'єктивні. Але у порівнянні з існуючою системою закритості, створення і функціонування такої ради стане величезним кроком вперед до прозорості прийняття рішень і зрозумілості логіки фінансування тих чи інших проектів.
Максимальна відкритість у відборі директорів і прискіпливість до особистих чеснот – ключ до уникнення корупції, кумівства, клановості, землячества (перелік можна продовжити).
Члени ради директорів є добровольцями, тобто працюють на безоплатній основі. Мотивацією участі в Раді директорів є престиж і висока громадська відповідальність. Рада збирається тричі на рік для заслуховування звіту виконавчого директора, визначення пріоритетних напрямків фінансування культури на наступний період і затвердження грантів.
Грантові пропозиції пишуться і подаються згідно із затвердженою процедурою. Вони проходять попереднє обговорення в дорадчих радах експертів. Далеко за досвідом ходити не треба. Достатньо подивитися, як працюють в Україні дорадчі ради Фонду "Відродження" (Сороса).
Звертатися за грантами може будь-який культурний заклад чи організація, наприклад, організаційний комітет молодіжного кінофестивалю, організаційний комітет проведення року Польщі в Україні чи книжкового ярмарку. Гранти надаються під проекти, які відповідають пріоритетним напрямкам фінансування культури на найближчий період і мають організаційну структуру, яка забезпечить цільове використання коштів.
Якщо пріоритетними напрямками фінансування на найближчий рік є україномовне книговидання, то прикладом успішного гранту може бути фінансування Фундацією закупівлі для всіх бібліотек України книжок – переможниць певного літературного конкурсу, що відбуватиметься чесно й прозоро, наприклад Львівського форуму видавців, "Коронація слова" тощо.
Щоденне управління Фундацією здійснює виконавчий директор і штат. Виконавчий директор – особа рівня теперішнього міністра культури, має мати великий досвід управління і не обов'язково бути співаком чи актором. Якщо ж виконавчим директором стає актор чи співак, то для уникнення конфлікту інтересів така людина повинна на час роботи виконавчим директором Фундації відмовитися від власної концертної чи іншої подібної діяльності.
Хочеш одночасно і співати, і впливати – йди в дорадчу раду. А в директори – зась!
Тепер виникає питання, що робити з існуючими бібліотеками і музеями. Чи вони теж мусять подаватися на гранти?
У далекому майбутньому так, в найближньому – ні. В найближчій перспективі Фундація продовжує фінансувати існуючі бібліотеки і музеї, тим не менше повністю відмовившись від фінансування всіляких виставок, фільмів, фестивалів, поїздок артистів за кордон, власного театру міністра тощо.
Всі вищеперераховані перфоманси фінансуються за рахунок приватних коштів, зібраних їхніми організаційними комітетами. Вони, звичайно, можуть звертатися до Фундації з пропозицією покрити частину витрат за рахунок гранту, але не більше.
Велику хімчистку - функціональний аналіз і реструктуризацію потрібно провести не тільки на рівні міністерства культури, але й по всьому культурному фронту, у всій галузі культури.
Потрібно чесно визнати, що у XXI столітті неможливо фінансувати культуру лише за рахунок бюджету. Коли українські музеї останній раз закуповували нові експонати? Скільки нових музеїв відкрилося в Україні за останні 13 років?
При кожному музеї, театрі та бібліотеці потрібно створювати на громадських засадах комітет чи раду для збору коштів, клуб прихильників мистецтва чи раду засновників і через національне законодавство стимулювати український капітал вкладати кошти в мистецтво, музейну, бібліотечну справу тощо. Справа ця марудна і тривала, але ж кажуть люди, що велике дерево поволі росте!
Найкращим стимулом цьому було б дві речі.
Перше - це найшвидше прийняття Верховною Радою України закону про меценацтво. Новий будинок музею образотворчого мистецтва імені, скажімо, депутата Волкова – це і є той "пам'ятник нерукотворний", який закарбується у пам'яті людей.
По-друге, приватним інвестиціям в культуру найкраще б сприяла реформа місцевого самоврядування і бюджетна реформа, розпочата за часи прем'єрства Ющенка, але так і не доведена до кінця. Голі як церковні миші місцеві громади не здатні забезпечити нормального водопостачання й опалення помешкань взимку, не кажучи вже про підтримку місцевих закладів культури.
Українська культура зараз як та бідна родичка: ходить в дрянтях і побирається під церквою, поки ми кричимо про Європу. Мовляв, нічого і так якось протягнемо. Ми погано вбрані, але добре виховані.
Революція закінчилася. Тепер пора не словом, а ділом подбати про добробут і розвиток власної культури, тим паче якщо наголошуємо на своїй приналежності до європейської цивілізації.
Помаранчева революція закінчилася перемогою. Що далі? Яким громадськість бачить новий уряд, зокрема нове міністерство культури? У статті братів Капранових добре описано особисті вади колишніх і, можливо, майбутніх міністрів культури.
Однак, дискусія про те, яким буде МІНІСТЕРСТВО не менш важлива від того, ХТО буде міністром. Навіть навпаки.
Сьогоднішнє міністерство культури - це як шафа із старими речами: і гидко з'їсти й жалко викинуть. Скільки не сип нафталіну, а від молі все одно не позбавишся.
Що потрібно нашому міністерству – так це хороша хімчистка. Інакше, байдуже, хто ним буде керувати: співачка Оксана Білозір, співак Слава Вакарчук, актор Богдан Ступка чи, наприклад, композитор Юрій Рибчинський.
Сьогоднішнє міністерство культури є пережитком радянських часів, основним завданням якого є розподіл мізерних бюджетних коштів між існуючими закладами культури і дерибан залишків.
Завданням же оновленого міністерства повинно стати вироблення державної концепції розвитку культури на майбутнє – від найближчих місяців, років до віддалених десятиріч.
Громадськість повинна не тільки мати доступ до інформації про розподіл коштів, але й впливати на визначення пріоритетних напрямків фінансування. І громадською радою при міністерстві тут не обмежишся. Хоча навіть і з цим відбувається гальмування!
Існуюче міністерство через свою радянську структуру і систему управління впоратися з такими завданнями не в змозі за визначенням. Отже, Міністерство культури в сучасній формі потрібно розпустити і натомість створити Фундацію, чи то Фонд на підтримку культури. І різниця тут не стільки в назві, скільки в структурі та функціях.
Фундація повинна відмовитися від образу радянського міністерства і діяти за принципом громадських фондів, які фінансуються з державного бюджету, але мають самостійність у вирішенні питань, що належать до їхньої компетенції. Таких фондів як, наприклад, Американський національний фонд на підтримку мистецтв, або Національний Фонд на підтримку демократії.
Вищим органом Фундації з підтримки культури має стати Рада директорів, що складатиметься з півтора-двох десятків осіб. Директори висуваються на посаду громадськими організаціями, закладами культури тощо, їхні кандидатури обговорюються в пресі та зрештою затверджуються Верховною Радою України.
Чи будуть рішення такої Ради директорів суб'єктивним? Звичайно. Культура і мистецтво - це взагалі речі суб'єктивні. Але у порівнянні з існуючою системою закритості, створення і функціонування такої ради стане величезним кроком вперед до прозорості прийняття рішень і зрозумілості логіки фінансування тих чи інших проектів.
Максимальна відкритість у відборі директорів і прискіпливість до особистих чеснот – ключ до уникнення корупції, кумівства, клановості, землячества (перелік можна продовжити).
Члени ради директорів є добровольцями, тобто працюють на безоплатній основі. Мотивацією участі в Раді директорів є престиж і висока громадська відповідальність. Рада збирається тричі на рік для заслуховування звіту виконавчого директора, визначення пріоритетних напрямків фінансування культури на наступний період і затвердження грантів.
Грантові пропозиції пишуться і подаються згідно із затвердженою процедурою. Вони проходять попереднє обговорення в дорадчих радах експертів. Далеко за досвідом ходити не треба. Достатньо подивитися, як працюють в Україні дорадчі ради Фонду "Відродження" (Сороса).
Звертатися за грантами може будь-який культурний заклад чи організація, наприклад, організаційний комітет молодіжного кінофестивалю, організаційний комітет проведення року Польщі в Україні чи книжкового ярмарку. Гранти надаються під проекти, які відповідають пріоритетним напрямкам фінансування культури на найближчий період і мають організаційну структуру, яка забезпечить цільове використання коштів.
Якщо пріоритетними напрямками фінансування на найближчий рік є україномовне книговидання, то прикладом успішного гранту може бути фінансування Фундацією закупівлі для всіх бібліотек України книжок – переможниць певного літературного конкурсу, що відбуватиметься чесно й прозоро, наприклад Львівського форуму видавців, "Коронація слова" тощо.
Щоденне управління Фундацією здійснює виконавчий директор і штат. Виконавчий директор – особа рівня теперішнього міністра культури, має мати великий досвід управління і не обов'язково бути співаком чи актором. Якщо ж виконавчим директором стає актор чи співак, то для уникнення конфлікту інтересів така людина повинна на час роботи виконавчим директором Фундації відмовитися від власної концертної чи іншої подібної діяльності.
Хочеш одночасно і співати, і впливати – йди в дорадчу раду. А в директори – зась!
Тепер виникає питання, що робити з існуючими бібліотеками і музеями. Чи вони теж мусять подаватися на гранти?
У далекому майбутньому так, в найближньому – ні. В найближчій перспективі Фундація продовжує фінансувати існуючі бібліотеки і музеї, тим не менше повністю відмовившись від фінансування всіляких виставок, фільмів, фестивалів, поїздок артистів за кордон, власного театру міністра тощо.
Всі вищеперераховані перфоманси фінансуються за рахунок приватних коштів, зібраних їхніми організаційними комітетами. Вони, звичайно, можуть звертатися до Фундації з пропозицією покрити частину витрат за рахунок гранту, але не більше.
Велику хімчистку - функціональний аналіз і реструктуризацію потрібно провести не тільки на рівні міністерства культури, але й по всьому культурному фронту, у всій галузі культури.
Потрібно чесно визнати, що у XXI столітті неможливо фінансувати культуру лише за рахунок бюджету. Коли українські музеї останній раз закуповували нові експонати? Скільки нових музеїв відкрилося в Україні за останні 13 років?
При кожному музеї, театрі та бібліотеці потрібно створювати на громадських засадах комітет чи раду для збору коштів, клуб прихильників мистецтва чи раду засновників і через національне законодавство стимулювати український капітал вкладати кошти в мистецтво, музейну, бібліотечну справу тощо. Справа ця марудна і тривала, але ж кажуть люди, що велике дерево поволі росте!
Найкращим стимулом цьому було б дві речі.
Перше - це найшвидше прийняття Верховною Радою України закону про меценацтво. Новий будинок музею образотворчого мистецтва імені, скажімо, депутата Волкова – це і є той "пам'ятник нерукотворний", який закарбується у пам'яті людей.
По-друге, приватним інвестиціям в культуру найкраще б сприяла реформа місцевого самоврядування і бюджетна реформа, розпочата за часи прем'єрства Ющенка, але так і не доведена до кінця. Голі як церковні миші місцеві громади не здатні забезпечити нормального водопостачання й опалення помешкань взимку, не кажучи вже про підтримку місцевих закладів культури.
Українська культура зараз як та бідна родичка: ходить в дрянтях і побирається під церквою, поки ми кричимо про Європу. Мовляв, нічого і так якось протягнемо. Ми погано вбрані, але добре виховані.
Революція закінчилася. Тепер пора не словом, а ділом подбати про добробут і розвиток власної культури, тим паче якщо наголошуємо на своїй приналежності до європейської цивілізації.
