"Або соціалістична, або ніяка!"
Четвер, 3 лютого 2005, 14:13
Чи можуть напади політичного божевілля тривати майже століття? Може, якщо йдеться про Україну, і якщо його носіями є щиро українські соціалісти.
Цього сумного і на чийсь погляд, безумовно, брутального висновку доходиш, коли починаєш порівнювати основні віхи діяльності лідерів соціалістів спершу часів боротьби з російським самодержавством та російським же більшовизмом у 1905-1920 роках із теперішніми діями лідерів Соцпартії України.
Ну добре, коли сто років тому Мар'ян Меленевський виступав за існування Української соціал-демократичної спілки виключно у складі РСДРП як її територіальної організації, бо, мовляв, без Росії, її пролетарського руху і її передової культури нам іти нікуди. Це можна було списати на зрозумілу політичну недосвідченість, ба, інфантилізм значного числа лідерів українського соціалістичного руху. До речі, 1914 року Меленевський різко змінив орієнтацію з Росії на Німеччину, але це вже інша історія.
Коли 1917 року Володимир Винниченко й очолювана ним УСДРП до останньої можливості обстоювала пріоритетність "російського вектору" (у травні Винниченко закликав делегатів-незалежників Українського військового конгресу залишатися лояльними до російської демократії, а у листопаді в ІІІ Універсалі Центральної Ради протягнув ідею входження Української Народної Республіки в Російську Федерацію), це ще можна було списати на рештки пієтету до колишньої метрополії, її культури та революційних традицій.
Але коли у січні 2005 року Олександр Мороз подав був до Верховної Ради законопроект про дві державні мови в Україні, бо ж хоч і йшлося про "офіційні мови", це у світовій політичній практиці не відрізняється від "державних мов", то це вже дуже важко пояснити раціонально. Як і постійні розшаркування перед Росією у документах СПУ.
Але "російський вектор" – це дрібниця у порівнянні із внутрішніми чинниками, і тодішніми, і теперішніми. Сам Винниченко 1917 року активно протидіяв розбудові українського війська, заявляючи: "Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно, а знищення всяких постійних армій".
Пізнішу спробу створення сердюцьких полків для захисту від російської більшовицької агресії Винниченко назвав "затією буржуазних кіл громадянства чи їхніх прихвостнів". А соціал-демократичний військовий міністр Микола Порш восени 1917 року, коли генерал Олександр Греков приніс йому детальний і цілком реальний план розгортання регулярних збройних сил, почав кричати, що це бонапартизм і він не дозволить втілити в життя буржуазно-імперіалістичні ідеї.
Іншими словами, соціалісти тодішнього зразка були пацифістами і прагнули будь-якою ціною уникнути розгортання армії та військових методів розв'язання політичних проблем. (Через неповні три місяці по згаданих виступах Порша і Винниченка були Крути, були невдалі спроби захистити УНР силами кількох тисяч добровольців, були масові розстріли більшовиками українських інтелігентів тільки за українську мову на їхніх вустах). А свідками чого ми були не так давно?
Речники соціалістів у Верховній Раді не тільки наполягали на терміновому виведенні українського миротворчого контингенту з Іраку, а і пропонували воякам, щоб уберегти їх від втрат, сховатися в казармах. По суті, позиція та сама; але Винниченко був чесніший, і наполягав на тому, щоб узагалі не мати війська, а не утримувати коштом платників податків небоєздатну армію.
Що ж стосується стосунків із "нетрудовими" класами та політичними силами, які їх представляли, то українські соціалісти (як есдеки, так і есери) ставилися до них з величезною підозрою. В'ячеслав Липинський, котрий мав нещастя вести рід від польських шляхтичів, у своїх спогадах писав про події осені 1917 року: "Для тодішніх провідників нації "пан" та "поміщик", який "не состояв у національній меншості", не виголошував демагогічних промов і не записався у партію есерів, а ще до того своїм переконанням давній український самостійник, був людиною у високій мірі національно й політично непевною, хоч би він був "найсвідоміший українець" і хоч би він хотів тільки виконати свій звичайний національний обов'язок".
Від такої політики соціалісти тих часів не відмовилися навіть після низки своїх катастрофічних поразок: 26 грудня 1918 року Директорія "воскреслої" УНР позбавила права голосу "класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці клас трудових".
Звісна річ, так далеко теперішня Соцпартія не йде, але постійне наполягання її речників на тому, що демократичні сили мають орієнтуватися на класичні (і нежиттєздатні) соціалістичні догми – чи не нагадує це про, здавалося б, дуже далеке минуле?
Скажімо, 3 лютого, напередодні голосування у Верховній Раді за затвердження прем'єр-міністра, член фракції СПУ Микола Рудьковський повідомив журналістам, що соціалісти не голосуватимуть за програму дій уряду, оскільки ця програма, мовляв, не відповідає засадничим принципам Соцпартії, зокрема, вимогам про безкоштовну освіту, медицину та інше.
Пробі! Коли це "безплатна" медицина була справді безплатною? І де у світі, крім тоталітарних держав (де одним із головних спонукальних чинників діяльності будь-якого фахівця є постійних страх перед покаранням), існує ефективна безплатна державна медицина?
А ще в якості мотиву, який спонукає не голосувати за програму дій нового уряду, Рудьковський назвав її ідеологію: "За цією програмою буде ліберальна держава". Але ж хіба зараз головне – у тому, якою є ідеологія подолання кризи, а не у подоланні кризи?
Відтак жваво згадалися слова, за спогадами сучасників, вимовлені Володимиром Винниченком на початку 1919 року, коли питання стояло руба: існуватиме незалежна демократична Україна, чи ні: "Україна буде або соціалістична, або ніяка!" І що вийшло? Більшовики таки назвали Україну "соціалістичною", але чи не була вона – після завершення доби "розстріляного Відродження" – справді "ніякою"?
Тепер про стосунки із Європою. Олександр Мороз, як свідчать його заяви останнього часу, продовжує виступати проти руху України до НАТО і скептично ставиться до перспектив вступу у Євросоюз.
Володимир Винниченко на початку 1918 року був противником звернення до Німеччини й Австро-Угорщини за допомогою у боротьбі проти більшовиків; а 10 лютого 1919 року він пішов у відставку з посади голови Директорії УНР на знак протесту проти її орієнтації на співпрацю із західними урядами. Історія повторюється?
Сказане зовсім не означає, що українські соціалісти початку ХХ століття були якимись аморальними почварами, боягузами і політичними імпотентами. Вони у своїй масі являли при потребі дива особистого героїзму і самопожертви; їхні лідери вміли вести за собою маси, особливо коли йшлося про публічні акції на міських майданах (у Києві улюбленим місцем проведення маніфестацій під соціалістичним проводом був тоді Софіївський майдан).
До речі: згаданий Микола Порш був справжнім генієм організації кооперативного руху, який, зокрема, фінансував українські просвітницькі видання. А коли треба було заспокоїти невдоволених робітників, лідери УСДРП йшли до них, розмовляли про життя і співали разом тужливі українські пісні.
Після поразки УНР значна частина активу соціалістичних партій пішла на еміграцію, інша частина лишилася в Україні і зробила чималий внесок у "розстріляне Відродження". І аж до середини 1950-х недобитих українських соціалістів можна було зустріти в таборах ҐУЛАҐу. Але...
Але при всьому цьому догматизм, часом просто-таки самовбивчий, недовіра до здатності українського народу до самостійного розвитку, скептичне і негативне ставлення до "нетрудових" верств населення, до Європи і до "буржуазних" політичних сил в історичній перспективі зіграли з "першими" українськими соціалістами злий жарт. Їхні партійні осередки не збереглися навіть на еміграції.
А тим часом справжня національна лівиця була потрібна і залишається дуже потрібною Україні. Питання, схоже, в тому, чи зможе ця лівиця винести уроки з помилок минулого, чи перестане орієнтуватися на російські тоталітарні політичні проекти та ідеології, чи відмовиться від застарілих догм.
Тим більше, що за прикладами ходити недалеко – погляньмо на Польщу чи Угорщину; а тамтешні ліві, між іншим, пройшли впродовж ХХ століття через відчутно менш жорстокі і складні випробовування, - але, схоже, зробили з них ефективніші і ґрунтовніші висновки. І ніхто, думаю, вже не вживатиме щодо дій соціалістів цих країн термін "політичне божевілля".
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
Цього сумного і на чийсь погляд, безумовно, брутального висновку доходиш, коли починаєш порівнювати основні віхи діяльності лідерів соціалістів спершу часів боротьби з російським самодержавством та російським же більшовизмом у 1905-1920 роках із теперішніми діями лідерів Соцпартії України.
Ну добре, коли сто років тому Мар'ян Меленевський виступав за існування Української соціал-демократичної спілки виключно у складі РСДРП як її територіальної організації, бо, мовляв, без Росії, її пролетарського руху і її передової культури нам іти нікуди. Це можна було списати на зрозумілу політичну недосвідченість, ба, інфантилізм значного числа лідерів українського соціалістичного руху. До речі, 1914 року Меленевський різко змінив орієнтацію з Росії на Німеччину, але це вже інша історія.
Коли 1917 року Володимир Винниченко й очолювана ним УСДРП до останньої можливості обстоювала пріоритетність "російського вектору" (у травні Винниченко закликав делегатів-незалежників Українського військового конгресу залишатися лояльними до російської демократії, а у листопаді в ІІІ Універсалі Центральної Ради протягнув ідею входження Української Народної Республіки в Російську Федерацію), це ще можна було списати на рештки пієтету до колишньої метрополії, її культури та революційних традицій.
Але коли у січні 2005 року Олександр Мороз подав був до Верховної Ради законопроект про дві державні мови в Україні, бо ж хоч і йшлося про "офіційні мови", це у світовій політичній практиці не відрізняється від "державних мов", то це вже дуже важко пояснити раціонально. Як і постійні розшаркування перед Росією у документах СПУ.
Але "російський вектор" – це дрібниця у порівнянні із внутрішніми чинниками, і тодішніми, і теперішніми. Сам Винниченко 1917 року активно протидіяв розбудові українського війська, заявляючи: "Не своєї армії нам соціал-демократам потрібно, а знищення всяких постійних армій".
Пізнішу спробу створення сердюцьких полків для захисту від російської більшовицької агресії Винниченко назвав "затією буржуазних кіл громадянства чи їхніх прихвостнів". А соціал-демократичний військовий міністр Микола Порш восени 1917 року, коли генерал Олександр Греков приніс йому детальний і цілком реальний план розгортання регулярних збройних сил, почав кричати, що це бонапартизм і він не дозволить втілити в життя буржуазно-імперіалістичні ідеї.
Іншими словами, соціалісти тодішнього зразка були пацифістами і прагнули будь-якою ціною уникнути розгортання армії та військових методів розв'язання політичних проблем. (Через неповні три місяці по згаданих виступах Порша і Винниченка були Крути, були невдалі спроби захистити УНР силами кількох тисяч добровольців, були масові розстріли більшовиками українських інтелігентів тільки за українську мову на їхніх вустах). А свідками чого ми були не так давно?
Речники соціалістів у Верховній Раді не тільки наполягали на терміновому виведенні українського миротворчого контингенту з Іраку, а і пропонували воякам, щоб уберегти їх від втрат, сховатися в казармах. По суті, позиція та сама; але Винниченко був чесніший, і наполягав на тому, щоб узагалі не мати війська, а не утримувати коштом платників податків небоєздатну армію.
Що ж стосується стосунків із "нетрудовими" класами та політичними силами, які їх представляли, то українські соціалісти (як есдеки, так і есери) ставилися до них з величезною підозрою. В'ячеслав Липинський, котрий мав нещастя вести рід від польських шляхтичів, у своїх спогадах писав про події осені 1917 року: "Для тодішніх провідників нації "пан" та "поміщик", який "не состояв у національній меншості", не виголошував демагогічних промов і не записався у партію есерів, а ще до того своїм переконанням давній український самостійник, був людиною у високій мірі національно й політично непевною, хоч би він був "найсвідоміший українець" і хоч би він хотів тільки виконати свій звичайний національний обов'язок".
Від такої політики соціалісти тих часів не відмовилися навіть після низки своїх катастрофічних поразок: 26 грудня 1918 року Директорія "воскреслої" УНР позбавила права голосу "класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і розкошують з праці клас трудових".
Звісна річ, так далеко теперішня Соцпартія не йде, але постійне наполягання її речників на тому, що демократичні сили мають орієнтуватися на класичні (і нежиттєздатні) соціалістичні догми – чи не нагадує це про, здавалося б, дуже далеке минуле?
Скажімо, 3 лютого, напередодні голосування у Верховній Раді за затвердження прем'єр-міністра, член фракції СПУ Микола Рудьковський повідомив журналістам, що соціалісти не голосуватимуть за програму дій уряду, оскільки ця програма, мовляв, не відповідає засадничим принципам Соцпартії, зокрема, вимогам про безкоштовну освіту, медицину та інше.
Пробі! Коли це "безплатна" медицина була справді безплатною? І де у світі, крім тоталітарних держав (де одним із головних спонукальних чинників діяльності будь-якого фахівця є постійних страх перед покаранням), існує ефективна безплатна державна медицина?
А ще в якості мотиву, який спонукає не голосувати за програму дій нового уряду, Рудьковський назвав її ідеологію: "За цією програмою буде ліберальна держава". Але ж хіба зараз головне – у тому, якою є ідеологія подолання кризи, а не у подоланні кризи?
Відтак жваво згадалися слова, за спогадами сучасників, вимовлені Володимиром Винниченком на початку 1919 року, коли питання стояло руба: існуватиме незалежна демократична Україна, чи ні: "Україна буде або соціалістична, або ніяка!" І що вийшло? Більшовики таки назвали Україну "соціалістичною", але чи не була вона – після завершення доби "розстріляного Відродження" – справді "ніякою"?
Тепер про стосунки із Європою. Олександр Мороз, як свідчать його заяви останнього часу, продовжує виступати проти руху України до НАТО і скептично ставиться до перспектив вступу у Євросоюз.
Володимир Винниченко на початку 1918 року був противником звернення до Німеччини й Австро-Угорщини за допомогою у боротьбі проти більшовиків; а 10 лютого 1919 року він пішов у відставку з посади голови Директорії УНР на знак протесту проти її орієнтації на співпрацю із західними урядами. Історія повторюється?
Сказане зовсім не означає, що українські соціалісти початку ХХ століття були якимись аморальними почварами, боягузами і політичними імпотентами. Вони у своїй масі являли при потребі дива особистого героїзму і самопожертви; їхні лідери вміли вести за собою маси, особливо коли йшлося про публічні акції на міських майданах (у Києві улюбленим місцем проведення маніфестацій під соціалістичним проводом був тоді Софіївський майдан).
До речі: згаданий Микола Порш був справжнім генієм організації кооперативного руху, який, зокрема, фінансував українські просвітницькі видання. А коли треба було заспокоїти невдоволених робітників, лідери УСДРП йшли до них, розмовляли про життя і співали разом тужливі українські пісні.
Після поразки УНР значна частина активу соціалістичних партій пішла на еміграцію, інша частина лишилася в Україні і зробила чималий внесок у "розстріляне Відродження". І аж до середини 1950-х недобитих українських соціалістів можна було зустріти в таборах ҐУЛАҐу. Але...
Але при всьому цьому догматизм, часом просто-таки самовбивчий, недовіра до здатності українського народу до самостійного розвитку, скептичне і негативне ставлення до "нетрудових" верств населення, до Європи і до "буржуазних" політичних сил в історичній перспективі зіграли з "першими" українськими соціалістами злий жарт. Їхні партійні осередки не збереглися навіть на еміграції.
А тим часом справжня національна лівиця була потрібна і залишається дуже потрібною Україні. Питання, схоже, в тому, чи зможе ця лівиця винести уроки з помилок минулого, чи перестане орієнтуватися на російські тоталітарні політичні проекти та ідеології, чи відмовиться від застарілих догм.
Тим більше, що за прикладами ходити недалеко – погляньмо на Польщу чи Угорщину; а тамтешні ліві, між іншим, пройшли впродовж ХХ століття через відчутно менш жорстокі і складні випробовування, - але, схоже, зробили з них ефективніші і ґрунтовніші висновки. І ніхто, думаю, вже не вживатиме щодо дій соціалістів цих країн термін "політичне божевілля".
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
