Метаморфози київського мера, або дещо з життя хамелеонів… Частина 2
Понеділок, 28 лютого 2005, 15:18
Метаморфози київського мера, або дещо з життя хамелеонів… Частина перша
ЧАСТИНА ДРУГА. СКОРІШЕ ТРАГІЧНА
Той та не той мер
Хоч Омельченко знову отримав переконливу перемогу на мерських виборах - за нього проголосувало майже 740 тисяч виборців (64%) із 1 млн. 177 тисяч - це був вже не той мер. Під час останніх виборів Віктор Ющенко отримав майже 75%.
Саме з цього моменту починається падіння авторитету та популярності Омельченка.
Саме тому, що він злякався втрати владу і почав не змінювати обставини, а підлаштовуватись під них, щоб за будь-яку ціну зберегти свої повноваження і себе.
Саме з цього моменту він став грати "і вашим, і нашим", показуючи приклади примітивної політичної еквілібристики.
І кияни миттєво упіймали зміни способу дій і поведінки того Омельченка, якого вони якщо не любили, то поважали.
Чого тільки коштувало розпорядження мера київській міліції на силову ліквідацію наметового містечка на Хрещатику учасників акції "Україна без Кучми!" у 2001 році, чи майже анекдотично-фарисейська турбота мера про здоров'я опозиціонерів, матеріалізована указами про проведення мітингів не в центрі столиці, а на полі льотовища "Чайка", чи цинічна байдужість до ведення у столиці серії ганебних судових процесів над протестуючою молоддю.
Чи була тоді у Омельченка альтернатива? Була. Це союз з опозицією. Тим паче, що до цього моменту вже були факти плідної співпраці мера з майбутніми "нашоукраїнцями". Але союз міг скластися тільки за умов взаємодовіри, відкритості, прозорості в проведенні спільних політичних дій.
Але Омельченко не сприймав таку перспективу як серйозну.
Публічний мер, тобто людина, вибрана на демократичних засадах, побоявся вести публічну полеміку з опонентами та апелювати в цій полеміці до своїх виборців-киян. Мер вважав, що в політичних дискусіях з супротивником кінцевим аргументом будуть його господарчі досягнення. Він був також упевнений в гарантіях кулуарних домовленостей з Кучмою і його оточенням.
Треба віддати належне опозиції, яка і після цього, враховуючи особливості політичної боротьби у столиці, ще раз прийшла на допомогу Омельченку. Мова йде про так звану "проблему 65".
"Проблема 65"
Головною родзинкою політичної інтриги стала так звана "проблема 65". Мова йшла про юридичну колізію - Омельченку виповнилося 65-років, тобто він досяг пенсійного віку, достатнього для його усунення з посади мера.
Медведчук вирішив максимально використати цю юридичну колізію. У гру підключився Конституційний суд, який розглянув подання президента про "неоднозначне розумінням правових актів та виникненням спірної ситуації щодо механізмів виконання вимог законодавства у зв'язку з виповненням Київському міському голові, голові КМДА 65 років".
Паралельно КС розглядав подання 56 народних депутатів на чолі з Бондаренком з клопотанням дати офіційне тлумачення щодо особливостей здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в Києві. Зокрема, депутати хотіли дізнатися про статус Київського міського голови, який за посадою очолює виконавчий орган Київської міської ради, сформований на базі КМДА, і який здійснює функції державної виконавчої влади".
Саме завдяки діям народних обранців суд ухвалює рішення, яке дозволяє Омельченкові залишатись на своїй посаді.
Але все це вже не сприймається киянами як раніше — як боротьбу послідовного, народом обраного політика за права простих людей. Більшість сприймає подібні факти як кулуарні провладні інтриги, які не несуть особливої небезпеки для режиму Кучми. Просто йде "гризня своїх зі своїми."
Маємо те, що маємо
Сьогоднішній рівень популярності мера, навіть серед киян, межує з мінімальним. Його політична вага девальвована, а прізвище випало із політичних прогнозів провідних політологів країни. В подібній зміні нічого особливого немає.
Суть метаморфоз, які відбуваються з Омельченком, якщо уважно придивитися до його участі в соціально-політичних процесах, швидше є закономірністю, ніж випадковістю. Могло бути ще й гірше, але тут на допомогу прийшла помаранчева революція...
Олександр Олександрович досить егоцентрична особистість, тому донедавна вважав, що всім своїм досягненням має дякувати своїм якостям. Він впевнений, що є людиною самодостатньою і не дуже вірить комусь, чи чомусь. Він впевнений, що має ряд козирів, і це дозволить, якщо не ввійти, то мирно співіснувати з новою владою.
Саме про ці козирні метаморфози і піде мова. Бо саме метаморфозність і полягає в тому, що той чи інший фактор із позитивного в силу низки обставин може стати негативним. На що, ані мер, ані його оточення не звертає уваги.
Народний мер-будівельник!?
Перший і головний козир – економічне зростання столиці. Головна діюча особа "Омельченко - народний мер–будівельник".
Будівельний бум, який спостерігався в столиці декілька останніх років, пройшов свій пік і потихеньку пішов на спад. В цьому немає прямої вини мера. Головний чинник лежить в загальнонаціональних проблемах - некомпетентність і непослідовність у діях низки урядів, велика частка тіньової економіки.
Все це поглиблювалося політичною нестабільністю, перманентним очікуванням змін уряду, а потім — повальною експансією "донецьких".
Особливою гордістю мера є будівництво. Саме будівництво є політико-утворюючою галуззю команди Омельченка. П'ять, шість років тому назад кияни раділи, що хоч щось в державі є позитивне. Цим позитивним було житлове будівництво в столиці. Люди раділи самому факту будівництва, а не суті процесів, які відбувались у галузі.
Сьогодні вже зрозуміло, що подібні схеми працюють на споживачів з вищим середнім рівнем доходів. Відміна прописки дозволила практично всім громадянам України, і не лише, будувати та купувати житло у Києві, в чому, в принципі, нічого поганого немає. Але коло таких споживачів обмежене, і це вже сьогодні відчувається. Будівельний бум також був обумовлений і юридичною неурегульованістю питань приватного володіння житловими комплексами, статусом так званих "доходних домів".
Тому в столиці можна досить часто спостерігати здані будівельниками будинки, в яких квартири розкуплені, але в яких так ніхто і не живе. Все це сьогодні не може не дратувати людей, які за всім цим спостерігають, потребують покращення своїх житлових умов, але задовольнити свої житлові потреби не можуть.
На сьогоднішній день ситуація з житловим будівництвом у столиці стоїть уже не в факті констатації: "Ніде не будують, а тільки у нас", а в тому, "наскільки нове житло доступне людям із середніми доходами". Інакше кажучи, київський міф про народне будівництво для киян розсипається, а це теж симпатії та голоси на підтримку мера Києва.
Не все так просто і в сфері будівництва офісно-торгових об'єктів. Делікатним залишається питання джерел цього будівництва. Існує версія, що вони фінансуються за рахунок вітчизняного капіталу, у свій час нелегально вивезеного за кордон олігархами, яких критикує Омельченко. Цей капітал повертається додому, тому що став предметом пильної уваги з боку фіскальних західних служб після відомих подій 11 вересня 2001 року.
До речі, завдяки нерозбірливості у питаннях підходу до інвестування грошей з боку нечесних міських посадовців (подібну поведінку можна пояснити тільки значними відкатами за вказані послуги), олігархи, а значить, і режим Кучми, мав значний важіль впливу та тиску на мера, тим самим зменшуючи можливості його політичного маневру.
Гігантські прибутки в сфері будівництва (від 100 до 300%) призводять до того, що посадовці втрачають здоровий глузд і йдуть на все заради отримання "кэша". Вони готові в столиці все перебудувати і все перерити. При цьому не звертають увагу, чи це сквер, парк, дитячий майданчик і таке інше. Практично вся земля в столиці продана та перепродана.
Скандали навколо сумнівних будівництв під стінами святині світової культури, Святої Софії, і в інших заповідних зонах столиці з постійним ігноруванням думки жителів мікрорайонів та інтелігенції, яка в перших рядах виступала за обрання Омельченка мером, прямо підриває його авторитет в очах киян.
Мовчанка, до якої в цих ситуаціях вдається мер, лише укріплює думку багатьох, що подібне свавілля відбувається якщо не з його благословення, то з його мовчазного дозволу.
Наразі в промисловому будівництві столиці - штиль, за винятком пивзаводу "Славутич", що в порівнянні з великим промисловим минулим Києва не витримує жодної критики.
Таким чином, одна з головних козирних карт Омельченка "Народний мер, будівельник" метаморфозно змінюється і стає крапленою.
Добрий господарник!?
Наступна метаморфоза "Омельченко – добрий господарник".
Навіть для тих, хто не вивчав багатотиражні видання з мистецтва управління, не є великим секретом той факт, що Олександр Олександрович є типовим представником управлінця радянських часів.
На фоні того безладу і бедламу, який панував у столиці в часи панування "пташки-говоруна" Косаківського, Омельченко виглядав майже генієм комунального господарства. Але не єдиним прибиранням вулиць і будівництвом сьогодні живе Київ. Прибране на вулицях сміття, вчасне постачання мешканців Києва водою - це добре, але це не подвиг, це звичайна робота, яку без патетики мають виконувати відповідні служби міста.
В сучасних умовах чи не головним показником ефективності управління є соціально-професійний статус київських чиновників.
Не хотілося б сумніватися в порядності всіх міських чиновників — серед них є досить багато порядних людей. Але Україна — одна із найкорумпованіших країн світу. І не в останню чергу завдяки сумнівним традиціям українських чиновників, в тому числі й київських.
Головним принципом роботи з кадрами в Києві є принцип особистої відданості меру. Цей принцип є чи не найвагомішим в роботі міського апарату. Подібна практика розбещує людей, прищеплює їм філософію вседозволеності, сприяє корисливому використанню їх службового статусу. Ці люди не живуть на свою заробітну платню, а існують за рахунок продажу своїх послуг, які надають, використовуючи своє службове положення.
Завдяки цьому вони заволоділи досить великими капіталами в столиці і мають достатні фінансові можливості, щоб зробити комунальну власність своєю.
І коли Сан Санич бореться з трибуни із зовнішніми олігархами, внутрішні вже на підході і вже майже дихають йому в спину. Тому нічого дивного в можливості чергової зради мера з боку його оточення немає.
Не дарма про декого з оточення мера ходять легенди щодо їх багатства. Не дарма КМДА називають "земляним пулом", який наліво і направо торгує землею та нерухомістю, яка реально належить киянам. Ще на слуху у багатьох авантюри з земельними наділами в заповідних місцях Гавриша, Шуфрича, Кірпи, Богатирьової та інших.
Проте адміністративна перетряска після помаранчевої революції, яку Київ пережив, не дала нової якості. Все звелося до рокіровки не досить зручних для мера фігур. Проблеми взаємовідносин між керівництвом міста та районів залишились, як залишилися і протиріччя між багатими та бідними районами.
Спроба ж подати Київ за еталон, ідеальну модель, взірцевий приклад вирішення управлінських питань сучасного мегаполісу, а Омельченка — рушійною силою, щонайменше, недоречна. Тут ще працювати й працювати.
Політик!?
Наступні козирні карти "Омельченко-політик", "Омельченко-опозіціонер".
Якщо виходити із класичної фрази "політика — це мистецтво можливого", то добрий політик - це перш за все людина, яка має якості, відсутні у Сан Санича.
Відсутність гнучкості та дипломатичності, категоричність в судженнях, небажання слухати іншу сторону, імпульсивність та непередбачуваність в поведінці, жорсткість в ухваленні рішень - саме ці риси притаманні Омельченку. Можливо, вони й спрацьовували в його бутність прорабом-будівником, але не завжди працюють в політиці, тут вони лише шкодять.
До всього ще треба додати хворобливий інтерес мера до того, хто, де, як і яку оцінку йому дав, або що сказав. Скільки і на яких телеканалах його показали.
Саме цю рису характеру київського голови під час владної кризи в столиці максимально використовували політтехнологи з Банкової. Масований психологічний тиск мав постійний характер, а чутки та плітки про можливу відставку Омельченка постійно ширилися в столиці.
На питання, як і ким велися ці інформаційні війни, може дати відповідь вишуканий галерист, любитель вина, жінок, та великих гонорарів "чорний-політтехнолог" Марат Гельман, який вважає Київ своєю другою домівкою. А його товариш Павловський вже зробив кілька цікавих заяв. Саме вони вдвох запускали маховик брудних політтехнологій проти знакових політичних фігур в Україні.
Далі читайте про те, як поводився Сан Санич під час помаранчевої революції, і чому.
ЧАСТИНА ДРУГА. СКОРІШЕ ТРАГІЧНА
Той та не той мер
Хоч Омельченко знову отримав переконливу перемогу на мерських виборах - за нього проголосувало майже 740 тисяч виборців (64%) із 1 млн. 177 тисяч - це був вже не той мер. Під час останніх виборів Віктор Ющенко отримав майже 75%.
Саме з цього моменту починається падіння авторитету та популярності Омельченка.
Саме тому, що він злякався втрати владу і почав не змінювати обставини, а підлаштовуватись під них, щоб за будь-яку ціну зберегти свої повноваження і себе.
Саме з цього моменту він став грати "і вашим, і нашим", показуючи приклади примітивної політичної еквілібристики.
І кияни миттєво упіймали зміни способу дій і поведінки того Омельченка, якого вони якщо не любили, то поважали.
Чого тільки коштувало розпорядження мера київській міліції на силову ліквідацію наметового містечка на Хрещатику учасників акції "Україна без Кучми!" у 2001 році, чи майже анекдотично-фарисейська турбота мера про здоров'я опозиціонерів, матеріалізована указами про проведення мітингів не в центрі столиці, а на полі льотовища "Чайка", чи цинічна байдужість до ведення у столиці серії ганебних судових процесів над протестуючою молоддю.
Чи була тоді у Омельченка альтернатива? Була. Це союз з опозицією. Тим паче, що до цього моменту вже були факти плідної співпраці мера з майбутніми "нашоукраїнцями". Але союз міг скластися тільки за умов взаємодовіри, відкритості, прозорості в проведенні спільних політичних дій.
Але Омельченко не сприймав таку перспективу як серйозну.
Публічний мер, тобто людина, вибрана на демократичних засадах, побоявся вести публічну полеміку з опонентами та апелювати в цій полеміці до своїх виборців-киян. Мер вважав, що в політичних дискусіях з супротивником кінцевим аргументом будуть його господарчі досягнення. Він був також упевнений в гарантіях кулуарних домовленостей з Кучмою і його оточенням.
Треба віддати належне опозиції, яка і після цього, враховуючи особливості політичної боротьби у столиці, ще раз прийшла на допомогу Омельченку. Мова йде про так звану "проблему 65".
"Проблема 65"
Головною родзинкою політичної інтриги стала так звана "проблема 65". Мова йшла про юридичну колізію - Омельченку виповнилося 65-років, тобто він досяг пенсійного віку, достатнього для його усунення з посади мера.
Медведчук вирішив максимально використати цю юридичну колізію. У гру підключився Конституційний суд, який розглянув подання президента про "неоднозначне розумінням правових актів та виникненням спірної ситуації щодо механізмів виконання вимог законодавства у зв'язку з виповненням Київському міському голові, голові КМДА 65 років".
Паралельно КС розглядав подання 56 народних депутатів на чолі з Бондаренком з клопотанням дати офіційне тлумачення щодо особливостей здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування в Києві. Зокрема, депутати хотіли дізнатися про статус Київського міського голови, який за посадою очолює виконавчий орган Київської міської ради, сформований на базі КМДА, і який здійснює функції державної виконавчої влади".
Саме завдяки діям народних обранців суд ухвалює рішення, яке дозволяє Омельченкові залишатись на своїй посаді.
Але все це вже не сприймається киянами як раніше — як боротьбу послідовного, народом обраного політика за права простих людей. Більшість сприймає подібні факти як кулуарні провладні інтриги, які не несуть особливої небезпеки для режиму Кучми. Просто йде "гризня своїх зі своїми."
Маємо те, що маємо
Сьогоднішній рівень популярності мера, навіть серед киян, межує з мінімальним. Його політична вага девальвована, а прізвище випало із політичних прогнозів провідних політологів країни. В подібній зміні нічого особливого немає.
Суть метаморфоз, які відбуваються з Омельченком, якщо уважно придивитися до його участі в соціально-політичних процесах, швидше є закономірністю, ніж випадковістю. Могло бути ще й гірше, але тут на допомогу прийшла помаранчева революція...
Олександр Олександрович досить егоцентрична особистість, тому донедавна вважав, що всім своїм досягненням має дякувати своїм якостям. Він впевнений, що є людиною самодостатньою і не дуже вірить комусь, чи чомусь. Він впевнений, що має ряд козирів, і це дозволить, якщо не ввійти, то мирно співіснувати з новою владою.
Саме про ці козирні метаморфози і піде мова. Бо саме метаморфозність і полягає в тому, що той чи інший фактор із позитивного в силу низки обставин може стати негативним. На що, ані мер, ані його оточення не звертає уваги.
Народний мер-будівельник!?
Перший і головний козир – економічне зростання столиці. Головна діюча особа "Омельченко - народний мер–будівельник".
Будівельний бум, який спостерігався в столиці декілька останніх років, пройшов свій пік і потихеньку пішов на спад. В цьому немає прямої вини мера. Головний чинник лежить в загальнонаціональних проблемах - некомпетентність і непослідовність у діях низки урядів, велика частка тіньової економіки.
Все це поглиблювалося політичною нестабільністю, перманентним очікуванням змін уряду, а потім — повальною експансією "донецьких".
Особливою гордістю мера є будівництво. Саме будівництво є політико-утворюючою галуззю команди Омельченка. П'ять, шість років тому назад кияни раділи, що хоч щось в державі є позитивне. Цим позитивним було житлове будівництво в столиці. Люди раділи самому факту будівництва, а не суті процесів, які відбувались у галузі.
Сьогодні вже зрозуміло, що подібні схеми працюють на споживачів з вищим середнім рівнем доходів. Відміна прописки дозволила практично всім громадянам України, і не лише, будувати та купувати житло у Києві, в чому, в принципі, нічого поганого немає. Але коло таких споживачів обмежене, і це вже сьогодні відчувається. Будівельний бум також був обумовлений і юридичною неурегульованістю питань приватного володіння житловими комплексами, статусом так званих "доходних домів".
Тому в столиці можна досить часто спостерігати здані будівельниками будинки, в яких квартири розкуплені, але в яких так ніхто і не живе. Все це сьогодні не може не дратувати людей, які за всім цим спостерігають, потребують покращення своїх житлових умов, але задовольнити свої житлові потреби не можуть.
На сьогоднішній день ситуація з житловим будівництвом у столиці стоїть уже не в факті констатації: "Ніде не будують, а тільки у нас", а в тому, "наскільки нове житло доступне людям із середніми доходами". Інакше кажучи, київський міф про народне будівництво для киян розсипається, а це теж симпатії та голоси на підтримку мера Києва.
Не все так просто і в сфері будівництва офісно-торгових об'єктів. Делікатним залишається питання джерел цього будівництва. Існує версія, що вони фінансуються за рахунок вітчизняного капіталу, у свій час нелегально вивезеного за кордон олігархами, яких критикує Омельченко. Цей капітал повертається додому, тому що став предметом пильної уваги з боку фіскальних західних служб після відомих подій 11 вересня 2001 року.
До речі, завдяки нерозбірливості у питаннях підходу до інвестування грошей з боку нечесних міських посадовців (подібну поведінку можна пояснити тільки значними відкатами за вказані послуги), олігархи, а значить, і режим Кучми, мав значний важіль впливу та тиску на мера, тим самим зменшуючи можливості його політичного маневру.
Гігантські прибутки в сфері будівництва (від 100 до 300%) призводять до того, що посадовці втрачають здоровий глузд і йдуть на все заради отримання "кэша". Вони готові в столиці все перебудувати і все перерити. При цьому не звертають увагу, чи це сквер, парк, дитячий майданчик і таке інше. Практично вся земля в столиці продана та перепродана.
Скандали навколо сумнівних будівництв під стінами святині світової культури, Святої Софії, і в інших заповідних зонах столиці з постійним ігноруванням думки жителів мікрорайонів та інтелігенції, яка в перших рядах виступала за обрання Омельченка мером, прямо підриває його авторитет в очах киян.
Мовчанка, до якої в цих ситуаціях вдається мер, лише укріплює думку багатьох, що подібне свавілля відбувається якщо не з його благословення, то з його мовчазного дозволу.
Наразі в промисловому будівництві столиці - штиль, за винятком пивзаводу "Славутич", що в порівнянні з великим промисловим минулим Києва не витримує жодної критики.
Таким чином, одна з головних козирних карт Омельченка "Народний мер, будівельник" метаморфозно змінюється і стає крапленою.
Добрий господарник!?
Наступна метаморфоза "Омельченко – добрий господарник".
Навіть для тих, хто не вивчав багатотиражні видання з мистецтва управління, не є великим секретом той факт, що Олександр Олександрович є типовим представником управлінця радянських часів.
На фоні того безладу і бедламу, який панував у столиці в часи панування "пташки-говоруна" Косаківського, Омельченко виглядав майже генієм комунального господарства. Але не єдиним прибиранням вулиць і будівництвом сьогодні живе Київ. Прибране на вулицях сміття, вчасне постачання мешканців Києва водою - це добре, але це не подвиг, це звичайна робота, яку без патетики мають виконувати відповідні служби міста.
В сучасних умовах чи не головним показником ефективності управління є соціально-професійний статус київських чиновників.
Не хотілося б сумніватися в порядності всіх міських чиновників — серед них є досить багато порядних людей. Але Україна — одна із найкорумпованіших країн світу. І не в останню чергу завдяки сумнівним традиціям українських чиновників, в тому числі й київських.
Головним принципом роботи з кадрами в Києві є принцип особистої відданості меру. Цей принцип є чи не найвагомішим в роботі міського апарату. Подібна практика розбещує людей, прищеплює їм філософію вседозволеності, сприяє корисливому використанню їх службового статусу. Ці люди не живуть на свою заробітну платню, а існують за рахунок продажу своїх послуг, які надають, використовуючи своє службове положення.
Завдяки цьому вони заволоділи досить великими капіталами в столиці і мають достатні фінансові можливості, щоб зробити комунальну власність своєю.
І коли Сан Санич бореться з трибуни із зовнішніми олігархами, внутрішні вже на підході і вже майже дихають йому в спину. Тому нічого дивного в можливості чергової зради мера з боку його оточення немає.
Не дарма про декого з оточення мера ходять легенди щодо їх багатства. Не дарма КМДА називають "земляним пулом", який наліво і направо торгує землею та нерухомістю, яка реально належить киянам. Ще на слуху у багатьох авантюри з земельними наділами в заповідних місцях Гавриша, Шуфрича, Кірпи, Богатирьової та інших.
Проте адміністративна перетряска після помаранчевої революції, яку Київ пережив, не дала нової якості. Все звелося до рокіровки не досить зручних для мера фігур. Проблеми взаємовідносин між керівництвом міста та районів залишились, як залишилися і протиріччя між багатими та бідними районами.
Спроба ж подати Київ за еталон, ідеальну модель, взірцевий приклад вирішення управлінських питань сучасного мегаполісу, а Омельченка — рушійною силою, щонайменше, недоречна. Тут ще працювати й працювати.
Політик!?
Наступні козирні карти "Омельченко-політик", "Омельченко-опозіціонер".
Якщо виходити із класичної фрази "політика — це мистецтво можливого", то добрий політик - це перш за все людина, яка має якості, відсутні у Сан Санича.
Відсутність гнучкості та дипломатичності, категоричність в судженнях, небажання слухати іншу сторону, імпульсивність та непередбачуваність в поведінці, жорсткість в ухваленні рішень - саме ці риси притаманні Омельченку. Можливо, вони й спрацьовували в його бутність прорабом-будівником, але не завжди працюють в політиці, тут вони лише шкодять.
До всього ще треба додати хворобливий інтерес мера до того, хто, де, як і яку оцінку йому дав, або що сказав. Скільки і на яких телеканалах його показали.
Саме цю рису характеру київського голови під час владної кризи в столиці максимально використовували політтехнологи з Банкової. Масований психологічний тиск мав постійний характер, а чутки та плітки про можливу відставку Омельченка постійно ширилися в столиці.
На питання, як і ким велися ці інформаційні війни, може дати відповідь вишуканий галерист, любитель вина, жінок, та великих гонорарів "чорний-політтехнолог" Марат Гельман, який вважає Київ своєю другою домівкою. А його товариш Павловський вже зробив кілька цікавих заяв. Саме вони вдвох запускали маховик брудних політтехнологій проти знакових політичних фігур в Україні.
Далі читайте про те, як поводився Сан Санич під час помаранчевої революції, і чому.
