Ласкаво просимо додому, пане Перфецький!
Неділя, 27 лютого 2005, 14:36
Чужа гра, варта наших свіч
Сучасна українська література поставила на Революцію все, що мала.
Нехай в абсолютних показниках її внесок був лептою вдовиці в порівнянні з фінансовою підтримкою бізнесменів або самовідданістю мешканців наметового містечка. Та для української літератури перемога Ющенка була питанням життя і смерті, бо в разі прологації кучмізму її активна молодша частина була приречена на еміграцію, а пасивна старша – на злиденне животіння інтернованих.
Приємно, що сучукрліт не мав своїх Ганни Герман, Лариси Скорик чи Наталі Могилевської, що послідовно підтримували "надійного", або свого Богдана Ступки, який вчасно заховав посвідчення довіреної особи Януковича і опинився "з народом", перш ніж народ сказав йому йти геть.
Можливо, відсутністю Іуд сучукрліт завдячує своїй відносній непопулярності... Приємно також, що, принаймні, на час революції вщухли конфлікти "батьків і дітей", НСПУ і АУП, "зубри", так би мовити, помирились із "бобрами", і навіть полум'яний комуніст Борис Олійник не порушив помаранчевої єдності поколінь.
Підтримувати Ющенка було справою честі для сучукрліту, та все ж можемо заперечувати деяких цілком меркантильних сподівань, покладених на колишню опозицію. Команда Ющенка, ставши першою в новітній історії України владою, орієнтованою на українські національні цінності, повинна була створити для літератури кращі умови. Ті, в яких можна буде не лише виживати, а й писати (не лише на замовлення), видаватись (не лише на власні гроші), продаватись (не лише на макулатуру), отримувати гроші (а не 100 доларів гонорару за роман) і, відтак, розвиватись.
"То що ж далі, га?" - запитує сама в себе українська література, подивившись по телевізору інавгурацію президента, якого шанобливо звуть народним. Розподіл міністерських крісел не здивував: література пролетіла, як... лелеки над Парижем.
Від нового міністра культури, професора і голови партії, чарівної й талановитої жінки, годі чекати активних і жорстких бойових дій, які необхідні для забезпечення культурної Реконкісти.
Зрештою, Оксана Володимирівна не зробить гірше, ніж було. Так чи інакше, очевидно, що "квоти" для української літератури в новій владі не передбачено, крім, хіба що, поета Володимира Цибулька, який незабаром, можливо, отримає депутатський мандат. Але одного Цибулька не вистачить, аби проштовхнути у Верховній Раді податкові пільги для українських видавців.
Але, як я вже писав, участь сучукрліту в революції була хоч і тотальною, але не дуже помітною ззовні. Набагато меншою, ніж участь російськомовного письменника Олександра Турчинова, або україномовного поета Олександра Мороза, що намагається заробити електоральні очки, вбиваючи молотком "другої російської офіційної мови" нові цвяхи у віко нашої труни. І з цим треба змиритись.
"То що ж далі, га?" - це запитання, насамперед, для тих, кого все-таки було чути.
Помаранчевий токсикоз
До речі, поет Олександр Мороз написав вірш про Революцію. І декламував його Майдану.
Я особисто не люблю означення "Помаранчева" - він применшує важливість означуваного слова "Революція", робить його маловажним. Щось як "солом'яна вдова", "гречана вовна" або "напій кавовий". Багато віршів про революцію було написано на папірцях, приклеєних до стовпів і огорож наметового містечка. Багато їх, треба думати, ввійде до графоманських збірок із кадрами Майдану на обкладинці.
Від неглибокого, "ура-", а вірніше, "ТАК!-патріотичного" осмислення літературою подій листопада-грудня застерігали вже кілька розумних і розважливих людей. Зокрема, Наталка Сняданко у статті "Вогнем і текстом": "не завжди резонансні політичні та суспільні події викликають відповідну хвилю в літературі та сприяють написанню вагомих текстів. Одним з яскравих прикладів, який спростовує таку здатність літератури відгукуватися на дійсність, є марне очікування вже понад десятиліття великого роману про падіння Берлінського муру".
"Я загалом не переконана, що революція може сприяти появі якісної літератури, радше навпаки, потреба на гостро актуальні тексти може знижувати вимоги до естетичних критеріїв. І це небезпека, яка підстерігає українську літературу після того, як закінчиться революція та почнеться хвиля нашвидкуруч писаних бестселерів про те, як воно було насправді."
Або ось – "Читайте помаранчеве" Олександра Черненка: "...створити насправді високохудожній твір на основі помаранчевих подій буде не так уже й просто. Завжди є небезпека захопитися надмірною реалістичністю та документальністю (звісно, якщо цього не передбачає жанр). Хотілося б, щоб це було більше схожим на "Я Романтика" Хвильового, а не на "Прапороносці" Гончара."
Закарбувати Революцію "вогнем і текстом" - надзадача для сучукрліту, не лише відповідальна, але й обтяжлива, бо, змальовуючи велику подію, завжди порівнюєш написане тобою (та й себе самого) із величчю події, і для того, щоб це порівняння не відбило охоту писати, автор мусить бути генієм і почуватись ним.
Мимоволі думаєш про Юрія Андруховича. Поетові, який найактивніше світився навколо буремних подій, виступав у ефірі, в тому числі прямому, був причетний до написання листа про попсу і блатняк, словом, поетові, який відіграв роль і сказав "а", треба буде сказати "бе". Відповісти на запитання "то що ж далі, га?" першим, вказавши напрямок хоча б тим, хто на нього орієнтується.
Тому в мене анонс про проект "Андрухоїд" викликав легкий тремор кінцівок: перший пореволюційний крок Патріарха - пан чи пропав, бенефіс чи провал?
Пора додому
Не зупинятимусь на самому проекті "Андрухоїд", що зібрав кілька повних залів у різних містах України. Скажу лишень, що він, вочевидь, найвдаліший з йому подібних ("Неборок" Неборака, "Вогні великого міста" Покальчука тощо). Про вдалий тандем польського джазмена-експериментатора Міколая Тшаски і головного українського письменника й так пишуть усі газети. Скажу відразу про те, як елегантно Андрухович вийшов із непростої ситуації, коли від нього вимагали оперативного творчого осмислення Революції.
Він створив маленьку річ із великими передумовами: оживив Перфецького, якого в Україні люблять і чекають. І запросив його повертатись.
Герой роману "Перверзія" Стас Перфецький зник за нез'ясованих і вельми загадкових обставин, залишивши своє взуття на підвіконні венеційського готелю. Його повернення в майбутньому було невідворотним і залишалось питанням часу. Можливо, Андрухович мав щодо Перфецького грунтовніші плани, і колись терплячий читач дочекався б сиквела "Перверзія-2: виплиття".
В усякому разі, Андрухович приніс свого улюбленця Перфецького (напевно, в авторській свідомості невіддільного від самого автора, ліричного героя) на вівтар революції, написавши злободенну поему "Стас Перфецький повертається в Україну".
Політична сатира довго не живе: якщо Свіфта ми сьогодні розуміємо завдяки приміткам, то наступне покоління читачів Андруховича навряд чи зрозуміє тонкі натяки на Януковича, Кучму, або хто така "курва, що співає з прем’єром"... Сьогоднішнє покоління зустрічає сміхом і оваціями вдалі знущання з фігурантів "Веселих яєць", можливо, не помічаючи головного: вперше такий безсумнівний авторитет, як Андрухович, закликає українців повертатись.
До речі, нещодавно новий губернатор Тернопільщини Іван Стойко зробив подібний жест – запросив заробітчан, емігрантів, студентів, усіх земляків, які з тих чи інших причин там, повертатись.
Поет і політик, Андрухович і Стойко приблизно одночасно зробили те, чого чи не найбільше очікували від нової влади. Чомусь була така наївна ідея: якщо президентові Ющенку вдалось затягти американку українського походження на історичну батьківщину і за її допомогою примножити населення України ще на кілька одиниць, то, напевно, вдасться повернути й тих, які поїхали туди шукати перспектив, грошей, цивілізації, поваги, кохання, гострих відчуттів і ще раз грошей. Вони втікали від ненормальної країни, де їм не було місця, а тепер ми не подужаємо створити нормальну країну без них.
Юрій Андрухович вчинив, як справжній патріот; він начхав на свій (галицький, панєвропейський) космополітизм і просторікування на те, що "в Європі українець повинен почуватись, як удома", і відкликав з Європи, де сам він перебував майже весь час душею і часто – тілом, свого героя.
Хоча Стас Перфецький (що саме автор має на увазі під Перфецьким – експортований український геній, "українського супермена", чий час донедавна ще не настав?), змальований у поемі таким собі українським Уленшпігелем, не поспішає повертатись. Але він точно повернеться, бо в Україну повертаються сподівання.
Після Революції нарешті можна не соромитись україноцентризму. Революція не зробила кордон між Україною і Європою проникнішим, але вона зруйнувала ту уявну стіну, яка найбільше пригнічувала Андруховича та інших – той "санітарний кордон", крізь який автор поеми обіцяє "все одно любити" Європу. Мур у головах ліквідовано, і тепер Андруховичу та його однодумцям не обов'язково бути в Європі, щоб любити Україну.
Україна ласкаво просить додому. І сподівається, що цього разу її почують.
Отар Довженко
Сучасна українська література поставила на Революцію все, що мала.
Нехай в абсолютних показниках її внесок був лептою вдовиці в порівнянні з фінансовою підтримкою бізнесменів або самовідданістю мешканців наметового містечка. Та для української літератури перемога Ющенка була питанням життя і смерті, бо в разі прологації кучмізму її активна молодша частина була приречена на еміграцію, а пасивна старша – на злиденне животіння інтернованих.
Приємно, що сучукрліт не мав своїх Ганни Герман, Лариси Скорик чи Наталі Могилевської, що послідовно підтримували "надійного", або свого Богдана Ступки, який вчасно заховав посвідчення довіреної особи Януковича і опинився "з народом", перш ніж народ сказав йому йти геть.
Можливо, відсутністю Іуд сучукрліт завдячує своїй відносній непопулярності... Приємно також, що, принаймні, на час революції вщухли конфлікти "батьків і дітей", НСПУ і АУП, "зубри", так би мовити, помирились із "бобрами", і навіть полум'яний комуніст Борис Олійник не порушив помаранчевої єдності поколінь.
Підтримувати Ющенка було справою честі для сучукрліту, та все ж можемо заперечувати деяких цілком меркантильних сподівань, покладених на колишню опозицію. Команда Ющенка, ставши першою в новітній історії України владою, орієнтованою на українські національні цінності, повинна була створити для літератури кращі умови. Ті, в яких можна буде не лише виживати, а й писати (не лише на замовлення), видаватись (не лише на власні гроші), продаватись (не лише на макулатуру), отримувати гроші (а не 100 доларів гонорару за роман) і, відтак, розвиватись.
"То що ж далі, га?" - запитує сама в себе українська література, подивившись по телевізору інавгурацію президента, якого шанобливо звуть народним. Розподіл міністерських крісел не здивував: література пролетіла, як... лелеки над Парижем.
Від нового міністра культури, професора і голови партії, чарівної й талановитої жінки, годі чекати активних і жорстких бойових дій, які необхідні для забезпечення культурної Реконкісти.
Зрештою, Оксана Володимирівна не зробить гірше, ніж було. Так чи інакше, очевидно, що "квоти" для української літератури в новій владі не передбачено, крім, хіба що, поета Володимира Цибулька, який незабаром, можливо, отримає депутатський мандат. Але одного Цибулька не вистачить, аби проштовхнути у Верховній Раді податкові пільги для українських видавців.
Але, як я вже писав, участь сучукрліту в революції була хоч і тотальною, але не дуже помітною ззовні. Набагато меншою, ніж участь російськомовного письменника Олександра Турчинова, або україномовного поета Олександра Мороза, що намагається заробити електоральні очки, вбиваючи молотком "другої російської офіційної мови" нові цвяхи у віко нашої труни. І з цим треба змиритись.
"То що ж далі, га?" - це запитання, насамперед, для тих, кого все-таки було чути.
Помаранчевий токсикоз
До речі, поет Олександр Мороз написав вірш про Революцію. І декламував його Майдану.
Я особисто не люблю означення "Помаранчева" - він применшує важливість означуваного слова "Революція", робить його маловажним. Щось як "солом'яна вдова", "гречана вовна" або "напій кавовий". Багато віршів про революцію було написано на папірцях, приклеєних до стовпів і огорож наметового містечка. Багато їх, треба думати, ввійде до графоманських збірок із кадрами Майдану на обкладинці.
Від неглибокого, "ура-", а вірніше, "ТАК!-патріотичного" осмислення літературою подій листопада-грудня застерігали вже кілька розумних і розважливих людей. Зокрема, Наталка Сняданко у статті "Вогнем і текстом": "не завжди резонансні політичні та суспільні події викликають відповідну хвилю в літературі та сприяють написанню вагомих текстів. Одним з яскравих прикладів, який спростовує таку здатність літератури відгукуватися на дійсність, є марне очікування вже понад десятиліття великого роману про падіння Берлінського муру".
"Я загалом не переконана, що революція може сприяти появі якісної літератури, радше навпаки, потреба на гостро актуальні тексти може знижувати вимоги до естетичних критеріїв. І це небезпека, яка підстерігає українську літературу після того, як закінчиться революція та почнеться хвиля нашвидкуруч писаних бестселерів про те, як воно було насправді."
Або ось – "Читайте помаранчеве" Олександра Черненка: "...створити насправді високохудожній твір на основі помаранчевих подій буде не так уже й просто. Завжди є небезпека захопитися надмірною реалістичністю та документальністю (звісно, якщо цього не передбачає жанр). Хотілося б, щоб це було більше схожим на "Я Романтика" Хвильового, а не на "Прапороносці" Гончара."
Закарбувати Революцію "вогнем і текстом" - надзадача для сучукрліту, не лише відповідальна, але й обтяжлива, бо, змальовуючи велику подію, завжди порівнюєш написане тобою (та й себе самого) із величчю події, і для того, щоб це порівняння не відбило охоту писати, автор мусить бути генієм і почуватись ним.
Мимоволі думаєш про Юрія Андруховича. Поетові, який найактивніше світився навколо буремних подій, виступав у ефірі, в тому числі прямому, був причетний до написання листа про попсу і блатняк, словом, поетові, який відіграв роль і сказав "а", треба буде сказати "бе". Відповісти на запитання "то що ж далі, га?" першим, вказавши напрямок хоча б тим, хто на нього орієнтується.
Тому в мене анонс про проект "Андрухоїд" викликав легкий тремор кінцівок: перший пореволюційний крок Патріарха - пан чи пропав, бенефіс чи провал?
Пора додому
Не зупинятимусь на самому проекті "Андрухоїд", що зібрав кілька повних залів у різних містах України. Скажу лишень, що він, вочевидь, найвдаліший з йому подібних ("Неборок" Неборака, "Вогні великого міста" Покальчука тощо). Про вдалий тандем польського джазмена-експериментатора Міколая Тшаски і головного українського письменника й так пишуть усі газети. Скажу відразу про те, як елегантно Андрухович вийшов із непростої ситуації, коли від нього вимагали оперативного творчого осмислення Революції.
Він створив маленьку річ із великими передумовами: оживив Перфецького, якого в Україні люблять і чекають. І запросив його повертатись.
Герой роману "Перверзія" Стас Перфецький зник за нез'ясованих і вельми загадкових обставин, залишивши своє взуття на підвіконні венеційського готелю. Його повернення в майбутньому було невідворотним і залишалось питанням часу. Можливо, Андрухович мав щодо Перфецького грунтовніші плани, і колись терплячий читач дочекався б сиквела "Перверзія-2: виплиття".
В усякому разі, Андрухович приніс свого улюбленця Перфецького (напевно, в авторській свідомості невіддільного від самого автора, ліричного героя) на вівтар революції, написавши злободенну поему "Стас Перфецький повертається в Україну".
Політична сатира довго не живе: якщо Свіфта ми сьогодні розуміємо завдяки приміткам, то наступне покоління читачів Андруховича навряд чи зрозуміє тонкі натяки на Януковича, Кучму, або хто така "курва, що співає з прем’єром"... Сьогоднішнє покоління зустрічає сміхом і оваціями вдалі знущання з фігурантів "Веселих яєць", можливо, не помічаючи головного: вперше такий безсумнівний авторитет, як Андрухович, закликає українців повертатись.
До речі, нещодавно новий губернатор Тернопільщини Іван Стойко зробив подібний жест – запросив заробітчан, емігрантів, студентів, усіх земляків, які з тих чи інших причин там, повертатись.
Поет і політик, Андрухович і Стойко приблизно одночасно зробили те, чого чи не найбільше очікували від нової влади. Чомусь була така наївна ідея: якщо президентові Ющенку вдалось затягти американку українського походження на історичну батьківщину і за її допомогою примножити населення України ще на кілька одиниць, то, напевно, вдасться повернути й тих, які поїхали туди шукати перспектив, грошей, цивілізації, поваги, кохання, гострих відчуттів і ще раз грошей. Вони втікали від ненормальної країни, де їм не було місця, а тепер ми не подужаємо створити нормальну країну без них.
Юрій Андрухович вчинив, як справжній патріот; він начхав на свій (галицький, панєвропейський) космополітизм і просторікування на те, що "в Європі українець повинен почуватись, як удома", і відкликав з Європи, де сам він перебував майже весь час душею і часто – тілом, свого героя.
Хоча Стас Перфецький (що саме автор має на увазі під Перфецьким – експортований український геній, "українського супермена", чий час донедавна ще не настав?), змальований у поемі таким собі українським Уленшпігелем, не поспішає повертатись. Але він точно повернеться, бо в Україну повертаються сподівання.
Після Революції нарешті можна не соромитись україноцентризму. Революція не зробила кордон між Україною і Європою проникнішим, але вона зруйнувала ту уявну стіну, яка найбільше пригнічувала Андруховича та інших – той "санітарний кордон", крізь який автор поеми обіцяє "все одно любити" Європу. Мур у головах ліквідовано, і тепер Андруховичу та його однодумцям не обов'язково бути в Європі, щоб любити Україну.
Україна ласкаво просить додому. І сподівається, що цього разу її почують.
Отар Довженко
