Виховання влади або Мораль, як нова цінність українській політиці
Понеділок, 31 січня 2005, 12:03
Дивно, але українська помаранчева революція була охрещена такою у свій перший же день. Ніхто не сумнівався, що це революція.
Правда, намагаючись пояснити, чому це саме так, коментатори спочатку за звичкою пустили в хід кліше столітньої давнини щодо "низів, які не хочуть, і верхів, які не можуть".
Хоча розподіл на верхи й низи найменш притаманний духові подій цих днів, тому що народ цілком усвідомлено захищав свої права суверену, єдиного джерела влади, а не просто виступав за хорошого правителя й проти продовження панування поганого.
Це була революція демократична, спрямована на те, щоб зробити владодержців підконтрольними народові.
Події останніх п'ятнадцяти років на радянському і пострадянському просторі неабияк дискредитували слова "демократія" й "демократ". Перетворення, які почалися під гаслом демократизації, обернулися, в остаточному підсумку, несправедливою "прихватизацією" і переходом влади на режим самообслуговування.
Служачи лише самій собі, влада не перетруджувалася лицемірством.
Такі слова як "служіння народу" повністю вийшли із ужитку. Чутливі до кон'юнктури політологи розмірковували не про народ, а про "населення" й "електорат". Іншими словами, формально проголошений єдиним джерелом влади народ розглядався тільки як сукупність людей, що з якоїсь випадковості живуть на даній території і представляють інтереси лише з погляду виборчих технологій.
Зате владодержці стали фігурувати під гордою самоназвою "політична еліта", а то й "бомонд".
Слівце "бомонд" просто виражає нехитру радість тих, які прорвалися до годівниці із того приводу, що вже не потрібно прикриватися ніякими гаслами про рівність і солідарність. Можна відкинути егалітарне маскування і прямо заявити про свою аристократичну перевагу.
З "елітою" справи складніші. Цей вираз претендує на статус наукового терміна і використовується вже не тільки вітчизняними співаками високого бюрократичного статусу, але й західними політологами, щоправда, в основному тими з них, які не є великими шанувальниками демократії.
Незручність цього терміна полягає в тому, що він передбачає не просто перевагу статусу, а високий інтелект і рівень моралі, які реалізуються в успішному служінні суспільству. Однак результати діяльності українських самозванців такі, що вони перетворили словосполучення "вітчизняна політична еліта" в оксюморон.
Наша влада не тільки не сприяла досягненню колективної мети, але й заради власних інтересів у міру сил і можливостей вносила у суспільство дезорганізацію і розкол. Свідченням тому - титанічні зусилля по розсіченню єдиного тіла нації на дві ворожі одна одній частини під час двох останніх виборчих кампаній.
"Влада заради влади й особистого збагачення, а що більше того - те від лукавого" - така формула автократизму, який виріс на руїнах радянського режиму. Свою долю в його формування внесла вітчизняна політологія й політична журналістика, які виключили будь-яке згадування про мораль і служіння народу з так званого політологічного дискурсу.
Винесена з марксистського минулого догма про те, що всяка політика є вираженням матеріальних інтересів тих або інших груп, була доповнена концепцією "реальної політики", яка починається від Макіавеллі.
Положення про внутрішню й зовнішню війну стало основною передумовою політичної теорії, і політика розглядалася винятково як боротьба за владу. Остання, у дусі Вебера, визначалася як можливість нав'язати свою волю іншому, навіть всупереч його опору.
Для пояснення поведінки політичних гравців використовувалася запозичена з економічної теорії модель раціонального вибору, відповідно до якої суб'єкт керується у своїх діях винятково розрахунком власної вигоди. Така установка відразу виключала з поля зору аналітиків основну фігуру демократичного політичного процесу - народ.
Мотиви дій професійних політиків і політтехнологів, які їх обслуговують, можна звести до переслідування особистої вигоди. При всьому своєму цинізмі ця пояснювальна схема виглядає хоча б зовні правдоподібною.
Але виборець, якщо він не проігнорував вибори, керується іншими мотивами, ніж особиста користь.
У результаті свого голосування він не одержує ніяких безпосередніх бонусів, а може лише сподіватися на загальне поліпшення стану в країні. Іншими словами, виборець переймається загальним благополуччям, а це вже йде по відомству моралі, а не раціонального розрахунку індивідуальної вигоди.
Демократизація незмінно призводить до посилення морального компонента політики. Там, де вибори з простого ритуалу перетворюються в реальний механізм зміни влади, політики починають всерйоз зважати на моральну мотивацію дій виборців. Думаючи про загальне благополуччя, людина прагне віддати свій голос тому, хто, на її погляд, здатний послужити цьому благополуччю. А для цього недостатньо менеджерської хватки, сили характеру й розвиненого інтелекту.
Тільки порядність є гарантією того, що ці якості будуть використані на користь суспільству, а не на шкоду йому. Тому виборець завжди буде орієнтуватися на моральну репутацію особистості або партії при голосуванні.
І не слід розраховувати на те, що публіку можна легко обдурити, маніпулюючи ЗМІ. Виборча кампанія 2002 року показала, що чутки про могутність політичної реклами занадто перебільшені. І в цьому немає нічого дивного. Моральні норми, які вимагають чесності, взаємності й виконання зобов'язань, породжені необхідністю спільної діяльності.
А оскільки людина - істота соціальна, то очевидно у самій людській природі закладене прагнення створювати моральні правила і дотримуватися їх. Етичні норми, на відміну від законів природи, можна порушувати, імітуючи їхнє дотримання.
Дієвість моралі, як засобу підтримки соціального порядку, передбачає наявність у людини особливих пізнавальних здатностей, які допомагають відрізнити ошуканців. До речі, деякі біологи пояснюють швидкий ріст людського мозку в процесі антропогенезу саме потребою людей співпрацювати й розшифровувати поведінку один одного. При цьому, моральність, як і талант, імітувати неможливо.
На жаль, прагнення принизити роль народу в політиці і наполегливе вдовбування тези про несумісність моралі й політики - речі взаємозалежні.
Тому не дивно, що партнером автократичної влади є виборець із психологією цинічної вівці. Вівця, сповнена цинізму, завжди йде туди, куди її жене правитель. Вона ненавидить існуючу владу, але при цьому незмінно її підтримує, вважаючи, що всі політики однакові, думають лише про власну вигоду, а тому міняти владу не треба, бо старі правителі вже награбували достатньо і підзаспокоїлись, а нові прийдуть голодні й енергійні.
Виключаючи моральні критерії з оцінки діяльності політиків, людина стає на диво толерантною до публічної брехні, фальсифікацій і махінацій тих, які борються за владу. Пам’ятаєте, як речі, які зазвичай не прощаються близьким, колегам і сусідам, сходили з рук людям, від чиїх дій залежала доля нації? Здається, не було такого злочину правлячої верхівки, який здатний був обурити і покликати до опору деморалізований народ.
Населення перетворюється в громадян тоді, коли воно наповнюється нетерпимістю до аморальності влади. Тоді, у дні помаранчевої революції, звалилася перегородка, яка розділяла моральний і політичний дискурси. Слова про порядність, моральність і чесність у роздумах про владу перестали сприйматися як прояв наївності або, навпаки, демагогії.
Саме мораль створила ту ауру піднесеності нашої революції, яку відзначають всі спостерігачі. Зважившись на відкритий протест, люди ризикували роботою, кар'єрою, бізнесом. І не заради своїх матеріальних інтересів, а в ім'я справедливості й свободи. Непохитно захищаючи свій вибір, громадяни таким чином продемонстрували віру в те, що не всі політики одним миром мазані.
В українському політикумі нема ангелів і забагато чортів. Проте, і тут є чимало людей, які прагнуть змінити на краще світ, а не тільки свій банківський рахунок.
Отже, помаранчева революція ознаменувала перехід українців у статус громадян. А головне завдання громадян - завзято й невпинно проводити через вибори селекцію політиків, не падаючи духом при можливих невдачах. Можливо, цинік, який був у минулому, як і має бути, ідеалістом, заперечить: "Нічого не вийде. Як ми в 91 році сподівалися! А що вийшло?".
Треба просто пам'ятати, що громадянин - не Господь Бог. Він не може раз і назавжди за одну виборчу кампанію створити собі пристойну владу. Це значить, що праця демократичного виховання влади - відтепер наше довічне зобов’язання.
Ніна Бусова, доцент кафедри теоретичної і практичної філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, кандидат філософських наук
Правда, намагаючись пояснити, чому це саме так, коментатори спочатку за звичкою пустили в хід кліше столітньої давнини щодо "низів, які не хочуть, і верхів, які не можуть".
Хоча розподіл на верхи й низи найменш притаманний духові подій цих днів, тому що народ цілком усвідомлено захищав свої права суверену, єдиного джерела влади, а не просто виступав за хорошого правителя й проти продовження панування поганого.
Це була революція демократична, спрямована на те, щоб зробити владодержців підконтрольними народові.
Події останніх п'ятнадцяти років на радянському і пострадянському просторі неабияк дискредитували слова "демократія" й "демократ". Перетворення, які почалися під гаслом демократизації, обернулися, в остаточному підсумку, несправедливою "прихватизацією" і переходом влади на режим самообслуговування.
Служачи лише самій собі, влада не перетруджувалася лицемірством.
Такі слова як "служіння народу" повністю вийшли із ужитку. Чутливі до кон'юнктури політологи розмірковували не про народ, а про "населення" й "електорат". Іншими словами, формально проголошений єдиним джерелом влади народ розглядався тільки як сукупність людей, що з якоїсь випадковості живуть на даній території і представляють інтереси лише з погляду виборчих технологій.
Зате владодержці стали фігурувати під гордою самоназвою "політична еліта", а то й "бомонд".
Слівце "бомонд" просто виражає нехитру радість тих, які прорвалися до годівниці із того приводу, що вже не потрібно прикриватися ніякими гаслами про рівність і солідарність. Можна відкинути егалітарне маскування і прямо заявити про свою аристократичну перевагу.
З "елітою" справи складніші. Цей вираз претендує на статус наукового терміна і використовується вже не тільки вітчизняними співаками високого бюрократичного статусу, але й західними політологами, щоправда, в основному тими з них, які не є великими шанувальниками демократії.
Незручність цього терміна полягає в тому, що він передбачає не просто перевагу статусу, а високий інтелект і рівень моралі, які реалізуються в успішному служінні суспільству. Однак результати діяльності українських самозванців такі, що вони перетворили словосполучення "вітчизняна політична еліта" в оксюморон.
Наша влада не тільки не сприяла досягненню колективної мети, але й заради власних інтересів у міру сил і можливостей вносила у суспільство дезорганізацію і розкол. Свідченням тому - титанічні зусилля по розсіченню єдиного тіла нації на дві ворожі одна одній частини під час двох останніх виборчих кампаній.
"Влада заради влади й особистого збагачення, а що більше того - те від лукавого" - така формула автократизму, який виріс на руїнах радянського режиму. Свою долю в його формування внесла вітчизняна політологія й політична журналістика, які виключили будь-яке згадування про мораль і служіння народу з так званого політологічного дискурсу.
Винесена з марксистського минулого догма про те, що всяка політика є вираженням матеріальних інтересів тих або інших груп, була доповнена концепцією "реальної політики", яка починається від Макіавеллі.
Положення про внутрішню й зовнішню війну стало основною передумовою політичної теорії, і політика розглядалася винятково як боротьба за владу. Остання, у дусі Вебера, визначалася як можливість нав'язати свою волю іншому, навіть всупереч його опору.
Для пояснення поведінки політичних гравців використовувалася запозичена з економічної теорії модель раціонального вибору, відповідно до якої суб'єкт керується у своїх діях винятково розрахунком власної вигоди. Така установка відразу виключала з поля зору аналітиків основну фігуру демократичного політичного процесу - народ.
Мотиви дій професійних політиків і політтехнологів, які їх обслуговують, можна звести до переслідування особистої вигоди. При всьому своєму цинізмі ця пояснювальна схема виглядає хоча б зовні правдоподібною.
Але виборець, якщо він не проігнорував вибори, керується іншими мотивами, ніж особиста користь.
У результаті свого голосування він не одержує ніяких безпосередніх бонусів, а може лише сподіватися на загальне поліпшення стану в країні. Іншими словами, виборець переймається загальним благополуччям, а це вже йде по відомству моралі, а не раціонального розрахунку індивідуальної вигоди.
Демократизація незмінно призводить до посилення морального компонента політики. Там, де вибори з простого ритуалу перетворюються в реальний механізм зміни влади, політики починають всерйоз зважати на моральну мотивацію дій виборців. Думаючи про загальне благополуччя, людина прагне віддати свій голос тому, хто, на її погляд, здатний послужити цьому благополуччю. А для цього недостатньо менеджерської хватки, сили характеру й розвиненого інтелекту.
Тільки порядність є гарантією того, що ці якості будуть використані на користь суспільству, а не на шкоду йому. Тому виборець завжди буде орієнтуватися на моральну репутацію особистості або партії при голосуванні.
І не слід розраховувати на те, що публіку можна легко обдурити, маніпулюючи ЗМІ. Виборча кампанія 2002 року показала, що чутки про могутність політичної реклами занадто перебільшені. І в цьому немає нічого дивного. Моральні норми, які вимагають чесності, взаємності й виконання зобов'язань, породжені необхідністю спільної діяльності.
А оскільки людина - істота соціальна, то очевидно у самій людській природі закладене прагнення створювати моральні правила і дотримуватися їх. Етичні норми, на відміну від законів природи, можна порушувати, імітуючи їхнє дотримання.
Дієвість моралі, як засобу підтримки соціального порядку, передбачає наявність у людини особливих пізнавальних здатностей, які допомагають відрізнити ошуканців. До речі, деякі біологи пояснюють швидкий ріст людського мозку в процесі антропогенезу саме потребою людей співпрацювати й розшифровувати поведінку один одного. При цьому, моральність, як і талант, імітувати неможливо.
На жаль, прагнення принизити роль народу в політиці і наполегливе вдовбування тези про несумісність моралі й політики - речі взаємозалежні.
Тому не дивно, що партнером автократичної влади є виборець із психологією цинічної вівці. Вівця, сповнена цинізму, завжди йде туди, куди її жене правитель. Вона ненавидить існуючу владу, але при цьому незмінно її підтримує, вважаючи, що всі політики однакові, думають лише про власну вигоду, а тому міняти владу не треба, бо старі правителі вже награбували достатньо і підзаспокоїлись, а нові прийдуть голодні й енергійні.
Виключаючи моральні критерії з оцінки діяльності політиків, людина стає на диво толерантною до публічної брехні, фальсифікацій і махінацій тих, які борються за владу. Пам’ятаєте, як речі, які зазвичай не прощаються близьким, колегам і сусідам, сходили з рук людям, від чиїх дій залежала доля нації? Здається, не було такого злочину правлячої верхівки, який здатний був обурити і покликати до опору деморалізований народ.
Населення перетворюється в громадян тоді, коли воно наповнюється нетерпимістю до аморальності влади. Тоді, у дні помаранчевої революції, звалилася перегородка, яка розділяла моральний і політичний дискурси. Слова про порядність, моральність і чесність у роздумах про владу перестали сприйматися як прояв наївності або, навпаки, демагогії.
Саме мораль створила ту ауру піднесеності нашої революції, яку відзначають всі спостерігачі. Зважившись на відкритий протест, люди ризикували роботою, кар'єрою, бізнесом. І не заради своїх матеріальних інтересів, а в ім'я справедливості й свободи. Непохитно захищаючи свій вибір, громадяни таким чином продемонстрували віру в те, що не всі політики одним миром мазані.
В українському політикумі нема ангелів і забагато чортів. Проте, і тут є чимало людей, які прагнуть змінити на краще світ, а не тільки свій банківський рахунок.
Отже, помаранчева революція ознаменувала перехід українців у статус громадян. А головне завдання громадян - завзято й невпинно проводити через вибори селекцію політиків, не падаючи духом при можливих невдачах. Можливо, цинік, який був у минулому, як і має бути, ідеалістом, заперечить: "Нічого не вийде. Як ми в 91 році сподівалися! А що вийшло?".
Треба просто пам'ятати, що громадянин - не Господь Бог. Він не може раз і назавжди за одну виборчу кампанію створити собі пристойну владу. Це значить, що праця демократичного виховання влади - відтепер наше довічне зобов’язання.
Ніна Бусова, доцент кафедри теоретичної і практичної філософії Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна, кандидат філософських наук
