Швидкий погляд у спину колишньому президенту
Середа, 26 січня 2005, 12:25
Вперше за десять років президентський штандарт у сесійній залі було піднято не на честь появи Кучми у Верховній Раді. І йому довелося сісти не в крісло президента.
Судячи з того, як Леонід Кучма виглядав, останній день його президентства був не найбільш приємним у його житті. Причому, найнеприємніше ще попереду.
Скільки записних "вірних соратників" його зрадять? Скільки людей, які казково розбагатіли при ньому, завтра не потиснуть руку, з якої годувалися і яку ще вчора лизали? Скільки політичних супротивників спробують принизити його найвитонченішим чином - виявивши поблажливе співчуття? Скільки людей, зобов'язаних йому всім, не заплатять йому нічим? Навіть тим, що нічого не коштує й так дорого цінується - людською увагою...
Відхід від влади пов'язаний з неприємними відкриттями для правителів взагалі, для авторитарних - особливо. І Леонід Кучма буде пожинати те, що він сіяв всі ці роки, наближаючи тих, кого наблизив, і віддаляючи тих, кого віддалив. Одні звільнення губернаторів і високопоставлених чиновників, про які останні найчастіше дізнавалися з повідомлень ЗМІ, чого коштують! Правда, немає худа без добра: персональний склад ядра опозиції значною мірою є наслідком його кадрової політики й стилю поводження з людьми.
Попереду не тільки важкі психологічні моменти. Можливі й неприємні запитання.
Серед них - риторичні, які можуть мати як наслідок хіба що невтішні характеристики на сторінках історії. Наприклад, як Україна, одна із найбагатших й економічно розвинених республік Радянського Союзу, перетворилася в одну із найбідніших країн світу?
І юридичні - з можливими правовими наслідками. Наприклад, пов'язані із приватизацією, комерційною діяльністю родичів, злощасною вечерею за участю Смєшка й Сацюка, плівками майора Мельниченка, убивствами журналістів...
До речі, зі свідків у справі Гонгадзе Кучму треба охороняти в першу чергу. Тому що, тільки Кучма знає, хто в 2000-ому році клав йому на стіл роздруківки "Української правди".
І як йому тепер поводитися? Дилема, якій не позаздриш. От так одразу із президента, у країні якого відбулося найбільш резонансне за останні роки вбивство журналіста, перетворитися в головного свідка у цій справі, якому непогано б задуматися про власну безпеку...
Та й у справі про спробу створення Південно-Східної автономної республіки він свідок не останній. І навіть якщо виявиться, що колишній глава його адміністрації, його ж харківський намісник Євгеній Кушнарьов й іже з ним діяли на свій страх і ризик, то виникає запитання, чому він їх не зупинив? Адже спинити діяльність сепаратистів він міг у перший же день декількома розчерками пера, відправивши на біржу праці губернаторів, які закусили вудила. А в УК є відповідна стаття про відповідальність за неналежне виконання своїх посадових обов'язків.
Так, багато чого недоброго у Леоніда Даниловича попереду. Але цікаво, чи згадають ті, хто збирається ставити йому неприємні питання, що вони мають можливість це робити, в тому числі, завдяки йому? Що "помаранчева революція" перемогла тому, що він програв? Не варто ідеалізувати президента Кучму. Його відмова застосувати силу проти мирної акції непокори - наслідок складної суміші зовнішнього впливу й особистих мотивів, пов'язаних як з небажанням втриматися при владі з руками по лікоть у крові, так і повторити долю Миколи Чаушеску.
Не позаздриш його майбутнім історичним портретистам, яким доведеться розбиратися в хитросплетенні його мотивів і намірів, які нагадують восьминога, який сам заплутав свої щупальця у морський вузол. Їх, напевно, вразить епізод, наведений К. Джей Чиверсом у його резонансній статті в "The New York Times".
От як він описує урядову нараду 27 листопада 2004 р.: "Янукович накинувся на Кучму, запитуючи, чи зрадив він його, повідомили четверо учасників наради. Потім пішли вимоги: призначити дату інавгурації, оголосити надзвичайний стан, розблокувати урядові будинки.
Кучма говорив зі своїм протеже крижаним тоном. "Ви занадто осміліли, Вікторе Федоровичу, якщо говорите зі мною таким чином, - сказав він, за словами Білоконя й Смєшка. - Вам варто було б показати свою хоробрість на Майдані Незалежності".
Все це прекрасно. Але цьому дійсно вражаючому епізоду дещо передувало. Що, Кучма не знав про судимості Януковича, спочатку підписуючи указ про призначення його главою Донецької облдержадміністрації, а потім пересаджуючи його з губернаторського крісла в прем'єрське? Так Віктор Федорович все це чесно вказав в анкеті, заповненій напередодні його затвердження парламентом на посаді прем'єр-міністра.
А висування його як єдиного кандидата від влади? А вся ця виборча кампанія, яка нагадувала величезну калюжу лайна, у якій спробували утопити Україну? Все це пройшло без участі діючого на той момент президента? Може, він і газет не читав, і телевізор не дивився?
У тому, що країна не зірвалася в море крові, є його заслуга. Але не треба забувати, що підвів її до обриву саме він. І ще запитання, чого в його діях більше - шляхетності або прагматизму?
Адже піди Леонід Кучма на кровопролиття, президентом став би Віктор Янукович, який вимагав на згаданій нараді "призначити дату інавгурації, оголосити надзвичайний стан, розблокувати урядові будинки". І справа могла не обмежитися тільки судом історії. Новому президентові, особливо з огляду на його нелегітимність, було б вкрай спокусливо зробити цапом відбувайлом свого забрудненого кров'ю попередника. Прикладів тому в історії – не перерахувати. І навряд чи Леонід Кучма їх не знає...
До того ж, ще невідомо, які свідчення з приводу наказу про висування військових підрозділів до столиці з бойовими патронами дасть командуючий Внутрішніми військами Попков після зняття з посади. Позбавлення звання й генеральської пенсії - це не гірше, що може його очікувати, якщо він візьме все на себе.
Але на відміну від політичних портретистів історія не оцінює наміри – у ній зафіксовані тільки результати. А результат такий: в Україні наприкінці президентства Кучми в ході мирної акції непокори без жодної краплі крові було перекинуто у кювет корумпований режим.
Але крім історичної оцінки глави держави, можлива ще і юридична оцінка діяльності людини, яка знаходилась на посаді глави держави. Однак при цьому необхідно, щоб до колишньої вищої посадової особи держави неухильно застосовувався принцип презумпції невинності, так само як і до всіх інших громадян. І щоб так само неухильно застосовувався й принцип юридичної відповідальності за вчинки.
Судячи з того, як Леонід Кучма виглядав, останній день його президентства був не найбільш приємним у його житті. Причому, найнеприємніше ще попереду.
Скільки записних "вірних соратників" його зрадять? Скільки людей, які казково розбагатіли при ньому, завтра не потиснуть руку, з якої годувалися і яку ще вчора лизали? Скільки політичних супротивників спробують принизити його найвитонченішим чином - виявивши поблажливе співчуття? Скільки людей, зобов'язаних йому всім, не заплатять йому нічим? Навіть тим, що нічого не коштує й так дорого цінується - людською увагою...
Відхід від влади пов'язаний з неприємними відкриттями для правителів взагалі, для авторитарних - особливо. І Леонід Кучма буде пожинати те, що він сіяв всі ці роки, наближаючи тих, кого наблизив, і віддаляючи тих, кого віддалив. Одні звільнення губернаторів і високопоставлених чиновників, про які останні найчастіше дізнавалися з повідомлень ЗМІ, чого коштують! Правда, немає худа без добра: персональний склад ядра опозиції значною мірою є наслідком його кадрової політики й стилю поводження з людьми.
Попереду не тільки важкі психологічні моменти. Можливі й неприємні запитання.
Серед них - риторичні, які можуть мати як наслідок хіба що невтішні характеристики на сторінках історії. Наприклад, як Україна, одна із найбагатших й економічно розвинених республік Радянського Союзу, перетворилася в одну із найбідніших країн світу?
І юридичні - з можливими правовими наслідками. Наприклад, пов'язані із приватизацією, комерційною діяльністю родичів, злощасною вечерею за участю Смєшка й Сацюка, плівками майора Мельниченка, убивствами журналістів...
До речі, зі свідків у справі Гонгадзе Кучму треба охороняти в першу чергу. Тому що, тільки Кучма знає, хто в 2000-ому році клав йому на стіл роздруківки "Української правди".
І як йому тепер поводитися? Дилема, якій не позаздриш. От так одразу із президента, у країні якого відбулося найбільш резонансне за останні роки вбивство журналіста, перетворитися в головного свідка у цій справі, якому непогано б задуматися про власну безпеку...
Та й у справі про спробу створення Південно-Східної автономної республіки він свідок не останній. І навіть якщо виявиться, що колишній глава його адміністрації, його ж харківський намісник Євгеній Кушнарьов й іже з ним діяли на свій страх і ризик, то виникає запитання, чому він їх не зупинив? Адже спинити діяльність сепаратистів він міг у перший же день декількома розчерками пера, відправивши на біржу праці губернаторів, які закусили вудила. А в УК є відповідна стаття про відповідальність за неналежне виконання своїх посадових обов'язків.
Так, багато чого недоброго у Леоніда Даниловича попереду. Але цікаво, чи згадають ті, хто збирається ставити йому неприємні питання, що вони мають можливість це робити, в тому числі, завдяки йому? Що "помаранчева революція" перемогла тому, що він програв? Не варто ідеалізувати президента Кучму. Його відмова застосувати силу проти мирної акції непокори - наслідок складної суміші зовнішнього впливу й особистих мотивів, пов'язаних як з небажанням втриматися при владі з руками по лікоть у крові, так і повторити долю Миколи Чаушеску.
Не позаздриш його майбутнім історичним портретистам, яким доведеться розбиратися в хитросплетенні його мотивів і намірів, які нагадують восьминога, який сам заплутав свої щупальця у морський вузол. Їх, напевно, вразить епізод, наведений К. Джей Чиверсом у його резонансній статті в "The New York Times".
От як він описує урядову нараду 27 листопада 2004 р.: "Янукович накинувся на Кучму, запитуючи, чи зрадив він його, повідомили четверо учасників наради. Потім пішли вимоги: призначити дату інавгурації, оголосити надзвичайний стан, розблокувати урядові будинки.
Кучма говорив зі своїм протеже крижаним тоном. "Ви занадто осміліли, Вікторе Федоровичу, якщо говорите зі мною таким чином, - сказав він, за словами Білоконя й Смєшка. - Вам варто було б показати свою хоробрість на Майдані Незалежності".
Все це прекрасно. Але цьому дійсно вражаючому епізоду дещо передувало. Що, Кучма не знав про судимості Януковича, спочатку підписуючи указ про призначення його главою Донецької облдержадміністрації, а потім пересаджуючи його з губернаторського крісла в прем'єрське? Так Віктор Федорович все це чесно вказав в анкеті, заповненій напередодні його затвердження парламентом на посаді прем'єр-міністра.
А висування його як єдиного кандидата від влади? А вся ця виборча кампанія, яка нагадувала величезну калюжу лайна, у якій спробували утопити Україну? Все це пройшло без участі діючого на той момент президента? Може, він і газет не читав, і телевізор не дивився?
У тому, що країна не зірвалася в море крові, є його заслуга. Але не треба забувати, що підвів її до обриву саме він. І ще запитання, чого в його діях більше - шляхетності або прагматизму?
Адже піди Леонід Кучма на кровопролиття, президентом став би Віктор Янукович, який вимагав на згаданій нараді "призначити дату інавгурації, оголосити надзвичайний стан, розблокувати урядові будинки". І справа могла не обмежитися тільки судом історії. Новому президентові, особливо з огляду на його нелегітимність, було б вкрай спокусливо зробити цапом відбувайлом свого забрудненого кров'ю попередника. Прикладів тому в історії – не перерахувати. І навряд чи Леонід Кучма їх не знає...
До того ж, ще невідомо, які свідчення з приводу наказу про висування військових підрозділів до столиці з бойовими патронами дасть командуючий Внутрішніми військами Попков після зняття з посади. Позбавлення звання й генеральської пенсії - це не гірше, що може його очікувати, якщо він візьме все на себе.
Але на відміну від політичних портретистів історія не оцінює наміри – у ній зафіксовані тільки результати. А результат такий: в Україні наприкінці президентства Кучми в ході мирної акції непокори без жодної краплі крові було перекинуто у кювет корумпований режим.
Але крім історичної оцінки глави держави, можлива ще і юридична оцінка діяльності людини, яка знаходилась на посаді глави держави. Однак при цьому необхідно, щоб до колишньої вищої посадової особи держави неухильно застосовувався принцип презумпції невинності, так само як і до всіх інших громадян. І щоб так само неухильно застосовувався й принцип юридичної відповідальності за вчинки.
