ТАК, революція!
Понеділок, 24 січня 2005, 12:48
Суспільно-політичні зміни в Україні сягнули певного проміжного фінішу – інавгурації обраного президента Віктора Ющенка. У зв'язку з цим преса сповнена аналітичними і прогностичними розвідками, у яких підбиваються підсумки подій минулих місяців, а то і років, та окреслюються можливі сценарії майбутнього розвитку України.
Це зрозуміло: адже від того, чи вірно оцінює політична й інтелектуальна еліта проблеми і перспективи переломного етапу суспільних трансформацій, великою мірою залежить перебіг подій під час наступних, еволюційних етапів розвитку.
Іншими словами: у точці біфуркації вибір подальшої еволюції може напряму залежати від такого ефемерного, здавалося б, чинника, як, говорячи словами класика, вільний розум і думка розкута. Відтак подивимося на події останнього часу саме під цим оглядом.
"Що ж відбувається на наших очах? Це революція чи еволюція? Ідеться про докорінний злам чинної структури влади чи про компроміс із її певними представниками? Де житимуть українські громадяни після завершення "помаранчевого вибуху" – у справді новій чи лише перефарбованій у нові кольори старій країні?"
Цими та подібними питаннями під час подій листопада-грудня 2004 року переймалися не лише фахові політологи, а й пересічні громадяни.
З одного боку, коли йдеться про масові дії мільйонів людей, "пряму демократію", "боротьбу до перемоги", то начебто наявні всі класичні ознаки революційного зламу. А це означає, що можна не дуже зважати на закон, на писане і неписане право, на норми цивілізованості, керуючись лише революційною мораллю.
З іншого боку, "помаранчевий вихор" не призвів до кровопролиття, до арештів представників старої влади, до руйнації владної вертикалі. Ба більше – його наслідком стала низка компромісів між старою владою й опозицією, які так і не дали поки що остаточної відповіді на запитання: у чиї ж руки переходить повний контроль за ситуацією в державі?
Список подібних запитань, спроби відповідей на які можна знайти у численних ЗМІ, можна продовжити. Але так чи інакше, головне в них – це визначення чільних рис, як раніше казали, "поточного моменту" у загальному річищі вітчизняної історії.
Як видається, максимально адекватне бачення останніх українських подій можливе тільки у відчутно ширшому контексті.
Йдеться про те, що "помаранчева революція" 2004 року, як і "революція на граніті" 1990 року, як і акції "Україна без Кучми" чи "Повстань, Україно!", як і ухвалення Конституції України 1996 року, є складовими більш тривалого та масштабного процесу. Цей процес саме і слід назвати новітньою українською революцією.
Адже успішна революція, тобто докорінна зміна соціально-економічної, політичної і культурної сфер суспільного життя, дуже рідко відбувається за короткий проміжок часу.
Скажімо, американська революція, яка завершилася створенням найпередовішої на той час демократичної держави, тривала понад десять років; майже стільки ж часу зайняла і польська революція – від створення "Солідарності" до здобуття нею влади та реалізації проголошених засадничих принципів.
І навпаки: "короткі" – це зазвичай невдалі революції. Наприклад, російська демократична революція свого часу тривала лише півтора роки, 1917-18, вона завершилася перемогою контрреволюції після розгону спершу більшовиками, а за якийсь час – білогвардійцями єдиної легітимної, законно обраної влади – Установчих Зборів.
"На злеті" була придушена радянськими танками угорська революція 1956 року; за тридцять із гаком років довелося починати все спочатку і проводити не лише загальнодемократичні перетворення, а й люстрацію осіб, котрі скомпрометували себе співпрацею із загарбниками та душителями революції.
Відтак українська революція не виглядає винятком: вона складається із кількох етапів, більш чи менш результативних, і своїм змістом має ствердження незалежної демократичної Української держави на місці колоніальної території російсько-радянської імперії.
З цього зрозуміло, що зарано вести мову про закінчення української революції: її "фініш" можливий лише наступного року, після справді багатопартійних виборів, після ствердження реальної політичної структурованості соціуму, після укорінення розмаїтих інституцій громадянського суспільства.
І то: про це можна буде говорити тільки у разі перемоги на виборах тих сил, які не на словах, а на ділі орієнтовані на демократичні цінності, та після відчутної поразки сил олігархічно-номенклатурного реваншу. Відтак демократичні партії мусять сконцентрувати зусилля на досягненні цих цілком реальних цілей.
Що стосується правового нігілізму та анархії, які начебто мають супроводжувати революційні події, то це хибні уявлення. Свого часу їх посилено прищеплювали загалові більшовицькі ідеологи, для котрих навіть сталінська та брежнєвська Конституції були не правовими актами, а пропагандистськими текстами, що не мали жодного стосунку до дійсності.
І знов-таки: у своїй пошані до права українська революція не виняток. Американська революція народила, як відомо, уславлену Конституцію США, яка успішно діє понад 200 років і є зразком для багатьох держав.
Якщо ж вести мову спеціально про останні місяці як про важливий етап української революції, то їхній зміст пов'язаний насамперед із розгортанням та ствердженням громадянського суспільства, із якісно новими показниками здатності громадян до самоорганізації, до захисту власних інтересів як від певних фінансово-політичних груп, так і від власне державних механізмів.
"Самочинність" – це поняття, очевидно, має бути одним із головних у характеристиці теперішніх подій. При цьому фундаментальні зміни суспільного життя торкнулися не тільки переможців, а й, бодай частково, іншу сторону, прихильників іншої політичної орієнтації.
Ситуація вибору, який мав життєзначуще, критично важливе значення, змусила більшість українських громадян, поза конкретними партійними вподобаннями, діяти самочинно, без звичних команд "згори" і без оглядки на схвалення чи несхвалення цих дій владою.
Звісна річ, залишається в силі одне із традиційно головних питань будь-якої революції – кому належить влада?
І знов-таки, має йтися не тільки про конкретних політиків чи партії, хоча і це надзвичайно важливо, а про значно більш ґрунтовну річ: чи належить влада (реально, не номінально!) громаді і чи здатна наразі громада її здійснювати?
Якщо так, то революція, хоча і не довершена, є беззаперечним фактом суспільного життя.
І її проміжний фініш – інавгурація президента Ющенка – виглядає стартом одного із заключного етапів революційних перетворень, правовим підсумком яких повинна буде стати не спаскуджена недолуга політреформа, а справді оновлена відповідно до європейських норм (чи відверто нова) Конституція України. Призначена не для декоруму кабінету президента, а до беззастережного виконання і владою, і народом.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
Це зрозуміло: адже від того, чи вірно оцінює політична й інтелектуальна еліта проблеми і перспективи переломного етапу суспільних трансформацій, великою мірою залежить перебіг подій під час наступних, еволюційних етапів розвитку.
Іншими словами: у точці біфуркації вибір подальшої еволюції може напряму залежати від такого ефемерного, здавалося б, чинника, як, говорячи словами класика, вільний розум і думка розкута. Відтак подивимося на події останнього часу саме під цим оглядом.
"Що ж відбувається на наших очах? Це революція чи еволюція? Ідеться про докорінний злам чинної структури влади чи про компроміс із її певними представниками? Де житимуть українські громадяни після завершення "помаранчевого вибуху" – у справді новій чи лише перефарбованій у нові кольори старій країні?"
Цими та подібними питаннями під час подій листопада-грудня 2004 року переймалися не лише фахові політологи, а й пересічні громадяни.
З одного боку, коли йдеться про масові дії мільйонів людей, "пряму демократію", "боротьбу до перемоги", то начебто наявні всі класичні ознаки революційного зламу. А це означає, що можна не дуже зважати на закон, на писане і неписане право, на норми цивілізованості, керуючись лише революційною мораллю.
З іншого боку, "помаранчевий вихор" не призвів до кровопролиття, до арештів представників старої влади, до руйнації владної вертикалі. Ба більше – його наслідком стала низка компромісів між старою владою й опозицією, які так і не дали поки що остаточної відповіді на запитання: у чиї ж руки переходить повний контроль за ситуацією в державі?
Список подібних запитань, спроби відповідей на які можна знайти у численних ЗМІ, можна продовжити. Але так чи інакше, головне в них – це визначення чільних рис, як раніше казали, "поточного моменту" у загальному річищі вітчизняної історії.
Як видається, максимально адекватне бачення останніх українських подій можливе тільки у відчутно ширшому контексті.
Йдеться про те, що "помаранчева революція" 2004 року, як і "революція на граніті" 1990 року, як і акції "Україна без Кучми" чи "Повстань, Україно!", як і ухвалення Конституції України 1996 року, є складовими більш тривалого та масштабного процесу. Цей процес саме і слід назвати новітньою українською революцією.
Адже успішна революція, тобто докорінна зміна соціально-економічної, політичної і культурної сфер суспільного життя, дуже рідко відбувається за короткий проміжок часу.
Скажімо, американська революція, яка завершилася створенням найпередовішої на той час демократичної держави, тривала понад десять років; майже стільки ж часу зайняла і польська революція – від створення "Солідарності" до здобуття нею влади та реалізації проголошених засадничих принципів.
І навпаки: "короткі" – це зазвичай невдалі революції. Наприклад, російська демократична революція свого часу тривала лише півтора роки, 1917-18, вона завершилася перемогою контрреволюції після розгону спершу більшовиками, а за якийсь час – білогвардійцями єдиної легітимної, законно обраної влади – Установчих Зборів.
"На злеті" була придушена радянськими танками угорська революція 1956 року; за тридцять із гаком років довелося починати все спочатку і проводити не лише загальнодемократичні перетворення, а й люстрацію осіб, котрі скомпрометували себе співпрацею із загарбниками та душителями революції.
Відтак українська революція не виглядає винятком: вона складається із кількох етапів, більш чи менш результативних, і своїм змістом має ствердження незалежної демократичної Української держави на місці колоніальної території російсько-радянської імперії.
З цього зрозуміло, що зарано вести мову про закінчення української революції: її "фініш" можливий лише наступного року, після справді багатопартійних виборів, після ствердження реальної політичної структурованості соціуму, після укорінення розмаїтих інституцій громадянського суспільства.
І то: про це можна буде говорити тільки у разі перемоги на виборах тих сил, які не на словах, а на ділі орієнтовані на демократичні цінності, та після відчутної поразки сил олігархічно-номенклатурного реваншу. Відтак демократичні партії мусять сконцентрувати зусилля на досягненні цих цілком реальних цілей.
Що стосується правового нігілізму та анархії, які начебто мають супроводжувати революційні події, то це хибні уявлення. Свого часу їх посилено прищеплювали загалові більшовицькі ідеологи, для котрих навіть сталінська та брежнєвська Конституції були не правовими актами, а пропагандистськими текстами, що не мали жодного стосунку до дійсності.
І знов-таки: у своїй пошані до права українська революція не виняток. Американська революція народила, як відомо, уславлену Конституцію США, яка успішно діє понад 200 років і є зразком для багатьох держав.
Якщо ж вести мову спеціально про останні місяці як про важливий етап української революції, то їхній зміст пов'язаний насамперед із розгортанням та ствердженням громадянського суспільства, із якісно новими показниками здатності громадян до самоорганізації, до захисту власних інтересів як від певних фінансово-політичних груп, так і від власне державних механізмів.
"Самочинність" – це поняття, очевидно, має бути одним із головних у характеристиці теперішніх подій. При цьому фундаментальні зміни суспільного життя торкнулися не тільки переможців, а й, бодай частково, іншу сторону, прихильників іншої політичної орієнтації.
Ситуація вибору, який мав життєзначуще, критично важливе значення, змусила більшість українських громадян, поза конкретними партійними вподобаннями, діяти самочинно, без звичних команд "згори" і без оглядки на схвалення чи несхвалення цих дій владою.
Звісна річ, залишається в силі одне із традиційно головних питань будь-якої революції – кому належить влада?
І знов-таки, має йтися не тільки про конкретних політиків чи партії, хоча і це надзвичайно важливо, а про значно більш ґрунтовну річ: чи належить влада (реально, не номінально!) громаді і чи здатна наразі громада її здійснювати?
Якщо так, то революція, хоча і не довершена, є беззаперечним фактом суспільного життя.
І її проміжний фініш – інавгурація президента Ющенка – виглядає стартом одного із заключного етапів революційних перетворень, правовим підсумком яких повинна буде стати не спаскуджена недолуга політреформа, а справді оновлена відповідно до європейських норм (чи відверто нова) Конституція України. Призначена не для декоруму кабінету президента, а до беззастережного виконання і владою, і народом.
Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"
