1001 помилка Піскуна
Середа, 19 січня 2005, 15:46
…Востаннє я бачила Лесю Гонгадзе на Різдво. У її маленькій львівській квартирі, яка рясніє фотографіями, додався іще один знімок. На фото – вона, Тимошенко та Ющенко – в якомусь куточку Майдану. "Це під час революції, - пояснює пані Леся, - я приїжджала тоді до Києва, Ющенко зі мною дуже довго говорив і мою руку у своїх руках тримав…".
Вона переповнена теплими спогадами про той день, про оте рукостискання, переповнена й жалощами до Ющенка. Але я, відверто кажучи, тему не підтримую і не питаю у неї, про що була та довга київська розмова. Мені це вже нецікаво. Бо, як то кажуть, не словом, а ділом. Діла ж на сьогоднішній день є такими.
До Генеральної прокуратури повернувся Святослав Піскун. Сталося це, як відомо, іще в грудні минулого року. Піскун II поки що не дожив навіть до традиційних "ста днів", але вже здійняв велику куряву. На жаль, про його діяння говорять зазвичай без сарказму, на який він цілковито заслуговує. І це – дуже тривожний симптом.
З приводу сарказму. Наведу один лише приклад: з прокуратури до суду пішла "дорозслідувана" старим-новим Піскуном справа про фальсифікацію доказів по вбивству Александрова. В якості обвинувачених – мєнти, які змушували Вередюка до показів проти себе.
Виходить, справедливість поновлено і покійний Вередюк з того світу благословляє Піскуна? Не думаю. Бо поруч із тими мєнтами на лаву підсудних мусив би сісти хоч один завалящий прокурорішко, адже за тим, як міліція ламає комусь ребра, наглядати має прокуратура. І ніхто, окрім прокуратури – така вже у неї карма та функція за визначенням. Але жодна особина прокурорської статі до відповідальності по цій справі притягнута не була.
Тепер про інший тривожний симптом. Крізь шумовиння чуток про те, хто, де, коли і який помаранчевий портфель отримає (обговорюється майбутній прем'єр, його міністри, глава РНБО, силовики etc.) щось нічого не чути про майбутнього Генпрокурора. Тільки один раз, тижнів з п'ять тому назад, цю тему публічно обговорював з журналістами Зінченко. Але відповів розпливчасто – мовляв, окрім Піскуна, є й інші кандидатури…
Особисто для мене, як для громадянки цієї держави, важливим було б отримати докази, що тимчасовість Піскуна – справді тимчасова. А не еластична, як застібка на останній розробці дитячих підгузників.
Для мене було б важливо, якби хтось пролив єлей на рани, сказавши: "Вот приедет (тобто інавгурується!) барин – барин нас рассудит". І призначить нового наглядача за законністю, обравши кращого з кращих.
А хто, власне, сказав, що новий президент неодмінно має призначити й нового генпрокурора? За логікою речей, він мусив би це зробити. Але за законом – не зобов'язаний. Ось і виходить, як у англомовній дитячій лічилці – may be rain, may be snow, may be yes, may be no…
Чому призначення (чи непризначення) нового генпрокурора перетворилось для мене на ідею фікс? Вся справа в тому, що я глибоко переконана: якою буде прокуратура, такою буде і міліція, а разом з нею і Служба безпеки.
Якою буде прокуратура, таким, можливо, буде і усе неосяжне українське чиновництво – від начальника ЖЕКу і до міністра. Так, в останньому випадку я вже дещо абсолютизую роль прокуратури, але наголошую іще раз: прокуратура – це бог нагляду й перевірки, який не повинен постійно демонструвати своїм вірним поганий приклад.
А українська прокуратура (принаймні генеральна, зараз мова саме про неї) останні чотири з лишком роки була не просто поганою, а феноменально поганою установою. Була і лишається.
За прикладами далеко ходити не треба. Достатньо прогулятися у минулу п'ятницю. Тоді на черговому брифінгу в ГП речник Піскуна Астапов повідомив, що цього тижня відбудеться зустріч його патрона з Лесею та Мирославою Гонгадзе.
Мене вельми здивувала ця інформація, і все ж "оскаржила" я її не відразу, витративши суботу і неділю на пошуки підтвердження (або спростування) того, чи дійсно матір та дружину Георгія кликано на Різницьку та чи дійсно вони таке запрошення прийняли.
А в понеділок зранку я вже питала Астапова, чи відомо йому, що Леся Гонгадзе ні сном ні духом не відає про те, що у Києві на неї чекає Піскун. Відповіддю мені була тривала пауза.
Потім Астапов сказав, що це – "не його інформація", йому її лише передав один з заступників генпрокурора для озвучення. "Але як же можна було, - не вгавала я, - анонсувати на всю країну цю зустріч, якщо "гості", кликані на "вечірку", ще навіть про неї не знають?". "Я вже йду це з'ясовувати", - пообіцяв Астапов і поклав слухавку.
Для мене це була остання крапля, яка й змусила засісти за цей матеріал. Бо очевидним є те, що генпрокуратура вкотре збрехала. Або, якщо комусь більше до вподоби евфемізми, генпрокуратура вкотре вдалася до відверто популістської акції.
Чому вона це зробила? Бо й досі має таку можливість – чинити кривду. Чому вона має таку можливість? Бо її керманичем вдруге поставили Святослава Піскуна.
Виходить замкнене коло, бо ми повернулись до того, з чого й почали. Але ще не знайдена відповідь на питання, звідки на наші голови впала отака старозавітна напасть – дежа вю у стилі Еклезіаста, коли піскунство минулого наздоганяє нас у теперішньому часі, і все безкінечно повторюється під сонцем?
Якщо прокрутити платівку назад, то ми побачимо ланцюжок з неймовірних "співпадінь", які забезпечили Піскуну другу каденцію. Тобто співпадіннями ці події є для дурнів.
А ми – не дурні, ми не бидло і ми не козли, як співалося у революційному гімні.
Отже, першим наближенням Піскуна до генпрокурорського крісла була груднева відставка Васильєва. Буцімто – добровільна. ОК, припустимо, що Васильєв почувався загнаним у такий глухий кут, що іншого виходу для себе просто не бачив. Але що цікаво: мало не в той самий день до суду з оскарженням свого звільнення звертається Святослав Піскун.
Далі. Цивільну справу про поновлення на посаді Піскуна розглядає Печерський суд Києва, і не просто Печерський суд, а відома всій країні суддя Жанна Бернацька. Під її проводом суд, всупереч здоровому глузду та трудовому законодавству, не відхиляє скаргу Піскуна як таку, що не підлягає розгляду за формальною ознакою – адже у ній пропущені терміни оскарження.
У даному випадку суд не мало б цікавити те, хто кого й за що звільнив, бо скаржник звернувся до Феміди й до феміни запізно – через 13 місяців після самого факту звільнення. Але суд постановляє завідомо неправомірне рішення, і відтак Піскун має повне право претендувати на повернення до свого кабінету у ГП.
І, нарешті, іще один момент. Леонід Кучма виявляється на диво законослухняним громадянином, який тут же, без зайвої тяганини, береться виконувати судове рішення. Ви бачили колись такого Кучму? Отож бо. Це що, іще одне "співпадіння"?
А Піскуна між тим ведуть під білі рученьки на Різницьку, де він остаточно "підіймається з колін" (хоч би вже не описував нікому оці свої пози з кар'єрної камасутри, бо який же ти тоді Генеральний прокурор і державний муж, якщо цілий рік простояв як Марія-Магдалина на спокуті?).
А на Різницькій тим часом закипіла робота. Порушені кримінальні справи (передусім – на виборчу "тематику") обчислюються вже десятками, сотнями… Я уявляла собі, як там вдень і вночі горить світло, і армія прокурорів вишкрябує гусячим пером справу за справою.
А в чорному небі над ними сяє зірка Піскуна, яку, згідно з Маяковським, запалили тому, що це було комусь потрібно.
Перше, що спадає на думку: це потрібно було Кучмі, бо він все ще чинний президент, і поза його волею ніяка Бернацька не насмілилась би крутити законом, як циган сонцем. Та й сам би він не поновив Піскуна на прокурорстві, якби цього не хотів.
Але для чого Кучмі Піскун? Хіба не Кучма звільняв рік тому Піскуна, заслухавши відомий звіт Колінько? Після звинувачень "антикорупційної" дами за гратами мали б опинитись або Піскун, або Колінько, якщо вона свідомо звела наклеп на такого достойника.
Ні, Кучма нічого не забув. Він смертельно втомлений від усього і, можливо, стривожений своїм майбутнім, але ж він не ідіот. Як писала колись "Українська правда", Кучма наостанок хоче залишити собі яхту й дачу та щоб усі забули про справу Гонгадзе.
Із забуттям й має допомогти Піскун. Моє джерело каже, що існує план, за яким вбивство Гонгадзе "повісять" на Кравченка. На Кравченка, який нині не "при ділах", на Кравченка, виштовхнутого з великої гри, напіврозжалуваного з королів у пішаки. Кучма та увесь його сонм "голосів" при цьому лишаються чистими, екс-гарант спокійно доживає собі свої дні, бавлячись з онуком та білим песиком.
Що міг Кучма запропонувати за прийняття новою владою такого плану? Тільки одне – свою підтримку політреформи. Більше він вже нічим не цікавий. Подейкують, що саме Піскун був складовою того пакету домовленостей – пакету для сміття, який й припасували до кучмівського підпису.
Мені б дуже хотілося, щоб це було не так. Але дійсність доводить протилежне.
Повернувся у теплий кабінет з видом на Печерськ, приміром, заступник Генпрокурора Шокін (його свого часу звільнив Васильєв). Шокін, який заявив два роки тому, що Генпрокуратура розглядає усі версії у справі Гонгадзе, у тому числі й ту, за якою Гонгадзе йшов, спіткнувся, впав і загубив голову. Діагностичні жарти у стилі "Діамантової руки"?
І Ви, шановний Вікторе Андрійовичу, думаєте й далі співіснувати із такими людьми? Якщо ні – то чому досі не дано жодної оцінки тому, що відбувається на Різницькій?
Якщо це все тимчасове явище, і Ви собі міркуєте так: хай, мовляв, подурять нас наостанок, ми ж їх наскрізь бачимо і гідну заміну їм вже готуємо, - тоді я тисну Вашу руку. Якщо ж ні, то пам'ятайте, що справа Гонгадзе – то не лише проблема Кучми. Це й Ваша проблема, Ваш перший пробний камінь.
Так чи інакше, Вам доведеться давати собі з нею раду. Можливо, Ваші чесні прокурори колись скажуть: "Ні, ми не можемо розкрити цю справу", і такий варіант теж ймовірний. Виконання ж Вами зобов'язань, взятих перед Кучмою в ім'я якихось ефемерних вищих цілей, відмінусує відразу ж цілу купу Ваших плюсів.
Принаймні для мене, громадянки, яка голосувала за Вас.
Бо політика – політикою, а совість – совістю. І справа Гонгадзе – то не лише кучугури паперу та гімалаї кримінальних томів.
Знаєте, що таке справа Гонгадзе? Я розкажу Вам історію (хоч і без дозволу пані Лесі, Вашої нещодавньої співрозмовниці). Не так давно десь у темному провулку її перестрів молодик з ножем у руці. І наказав їй віддати йому гаманець. Вона витягнула з сумочки гаманець, ще й на додачу зняла перстень з руки. І сказала: "Візьми, дитино, тільки вбий мене, я не хочу жити…".
І Ви не повірите, але додому вона повернулась і з грішми, і з перснем. Найостанніший вуличний мерзотник, зазирнувши в її лице, не взяв гріх на душу.
А Ви?
Вона переповнена теплими спогадами про той день, про оте рукостискання, переповнена й жалощами до Ющенка. Але я, відверто кажучи, тему не підтримую і не питаю у неї, про що була та довга київська розмова. Мені це вже нецікаво. Бо, як то кажуть, не словом, а ділом. Діла ж на сьогоднішній день є такими.
До Генеральної прокуратури повернувся Святослав Піскун. Сталося це, як відомо, іще в грудні минулого року. Піскун II поки що не дожив навіть до традиційних "ста днів", але вже здійняв велику куряву. На жаль, про його діяння говорять зазвичай без сарказму, на який він цілковито заслуговує. І це – дуже тривожний симптом.
З приводу сарказму. Наведу один лише приклад: з прокуратури до суду пішла "дорозслідувана" старим-новим Піскуном справа про фальсифікацію доказів по вбивству Александрова. В якості обвинувачених – мєнти, які змушували Вередюка до показів проти себе.
Виходить, справедливість поновлено і покійний Вередюк з того світу благословляє Піскуна? Не думаю. Бо поруч із тими мєнтами на лаву підсудних мусив би сісти хоч один завалящий прокурорішко, адже за тим, як міліція ламає комусь ребра, наглядати має прокуратура. І ніхто, окрім прокуратури – така вже у неї карма та функція за визначенням. Але жодна особина прокурорської статі до відповідальності по цій справі притягнута не була.
Тепер про інший тривожний симптом. Крізь шумовиння чуток про те, хто, де, коли і який помаранчевий портфель отримає (обговорюється майбутній прем'єр, його міністри, глава РНБО, силовики etc.) щось нічого не чути про майбутнього Генпрокурора. Тільки один раз, тижнів з п'ять тому назад, цю тему публічно обговорював з журналістами Зінченко. Але відповів розпливчасто – мовляв, окрім Піскуна, є й інші кандидатури…
Особисто для мене, як для громадянки цієї держави, важливим було б отримати докази, що тимчасовість Піскуна – справді тимчасова. А не еластична, як застібка на останній розробці дитячих підгузників.
Для мене було б важливо, якби хтось пролив єлей на рани, сказавши: "Вот приедет (тобто інавгурується!) барин – барин нас рассудит". І призначить нового наглядача за законністю, обравши кращого з кращих.
А хто, власне, сказав, що новий президент неодмінно має призначити й нового генпрокурора? За логікою речей, він мусив би це зробити. Але за законом – не зобов'язаний. Ось і виходить, як у англомовній дитячій лічилці – may be rain, may be snow, may be yes, may be no…
Чому призначення (чи непризначення) нового генпрокурора перетворилось для мене на ідею фікс? Вся справа в тому, що я глибоко переконана: якою буде прокуратура, такою буде і міліція, а разом з нею і Служба безпеки.
Якою буде прокуратура, таким, можливо, буде і усе неосяжне українське чиновництво – від начальника ЖЕКу і до міністра. Так, в останньому випадку я вже дещо абсолютизую роль прокуратури, але наголошую іще раз: прокуратура – це бог нагляду й перевірки, який не повинен постійно демонструвати своїм вірним поганий приклад.
А українська прокуратура (принаймні генеральна, зараз мова саме про неї) останні чотири з лишком роки була не просто поганою, а феноменально поганою установою. Була і лишається.
За прикладами далеко ходити не треба. Достатньо прогулятися у минулу п'ятницю. Тоді на черговому брифінгу в ГП речник Піскуна Астапов повідомив, що цього тижня відбудеться зустріч його патрона з Лесею та Мирославою Гонгадзе.
Мене вельми здивувала ця інформація, і все ж "оскаржила" я її не відразу, витративши суботу і неділю на пошуки підтвердження (або спростування) того, чи дійсно матір та дружину Георгія кликано на Різницьку та чи дійсно вони таке запрошення прийняли.
А в понеділок зранку я вже питала Астапова, чи відомо йому, що Леся Гонгадзе ні сном ні духом не відає про те, що у Києві на неї чекає Піскун. Відповіддю мені була тривала пауза.
Потім Астапов сказав, що це – "не його інформація", йому її лише передав один з заступників генпрокурора для озвучення. "Але як же можна було, - не вгавала я, - анонсувати на всю країну цю зустріч, якщо "гості", кликані на "вечірку", ще навіть про неї не знають?". "Я вже йду це з'ясовувати", - пообіцяв Астапов і поклав слухавку.
Для мене це була остання крапля, яка й змусила засісти за цей матеріал. Бо очевидним є те, що генпрокуратура вкотре збрехала. Або, якщо комусь більше до вподоби евфемізми, генпрокуратура вкотре вдалася до відверто популістської акції.
Чому вона це зробила? Бо й досі має таку можливість – чинити кривду. Чому вона має таку можливість? Бо її керманичем вдруге поставили Святослава Піскуна.
Виходить замкнене коло, бо ми повернулись до того, з чого й почали. Але ще не знайдена відповідь на питання, звідки на наші голови впала отака старозавітна напасть – дежа вю у стилі Еклезіаста, коли піскунство минулого наздоганяє нас у теперішньому часі, і все безкінечно повторюється під сонцем?
Якщо прокрутити платівку назад, то ми побачимо ланцюжок з неймовірних "співпадінь", які забезпечили Піскуну другу каденцію. Тобто співпадіннями ці події є для дурнів.
А ми – не дурні, ми не бидло і ми не козли, як співалося у революційному гімні.
Отже, першим наближенням Піскуна до генпрокурорського крісла була груднева відставка Васильєва. Буцімто – добровільна. ОК, припустимо, що Васильєв почувався загнаним у такий глухий кут, що іншого виходу для себе просто не бачив. Але що цікаво: мало не в той самий день до суду з оскарженням свого звільнення звертається Святослав Піскун.
Далі. Цивільну справу про поновлення на посаді Піскуна розглядає Печерський суд Києва, і не просто Печерський суд, а відома всій країні суддя Жанна Бернацька. Під її проводом суд, всупереч здоровому глузду та трудовому законодавству, не відхиляє скаргу Піскуна як таку, що не підлягає розгляду за формальною ознакою – адже у ній пропущені терміни оскарження.
У даному випадку суд не мало б цікавити те, хто кого й за що звільнив, бо скаржник звернувся до Феміди й до феміни запізно – через 13 місяців після самого факту звільнення. Але суд постановляє завідомо неправомірне рішення, і відтак Піскун має повне право претендувати на повернення до свого кабінету у ГП.
І, нарешті, іще один момент. Леонід Кучма виявляється на диво законослухняним громадянином, який тут же, без зайвої тяганини, береться виконувати судове рішення. Ви бачили колись такого Кучму? Отож бо. Це що, іще одне "співпадіння"?
А Піскуна між тим ведуть під білі рученьки на Різницьку, де він остаточно "підіймається з колін" (хоч би вже не описував нікому оці свої пози з кар'єрної камасутри, бо який же ти тоді Генеральний прокурор і державний муж, якщо цілий рік простояв як Марія-Магдалина на спокуті?).
А на Різницькій тим часом закипіла робота. Порушені кримінальні справи (передусім – на виборчу "тематику") обчислюються вже десятками, сотнями… Я уявляла собі, як там вдень і вночі горить світло, і армія прокурорів вишкрябує гусячим пером справу за справою.
А в чорному небі над ними сяє зірка Піскуна, яку, згідно з Маяковським, запалили тому, що це було комусь потрібно.
Перше, що спадає на думку: це потрібно було Кучмі, бо він все ще чинний президент, і поза його волею ніяка Бернацька не насмілилась би крутити законом, як циган сонцем. Та й сам би він не поновив Піскуна на прокурорстві, якби цього не хотів.
Але для чого Кучмі Піскун? Хіба не Кучма звільняв рік тому Піскуна, заслухавши відомий звіт Колінько? Після звинувачень "антикорупційної" дами за гратами мали б опинитись або Піскун, або Колінько, якщо вона свідомо звела наклеп на такого достойника.
Ні, Кучма нічого не забув. Він смертельно втомлений від усього і, можливо, стривожений своїм майбутнім, але ж він не ідіот. Як писала колись "Українська правда", Кучма наостанок хоче залишити собі яхту й дачу та щоб усі забули про справу Гонгадзе.
Із забуттям й має допомогти Піскун. Моє джерело каже, що існує план, за яким вбивство Гонгадзе "повісять" на Кравченка. На Кравченка, який нині не "при ділах", на Кравченка, виштовхнутого з великої гри, напіврозжалуваного з королів у пішаки. Кучма та увесь його сонм "голосів" при цьому лишаються чистими, екс-гарант спокійно доживає собі свої дні, бавлячись з онуком та білим песиком.
Що міг Кучма запропонувати за прийняття новою владою такого плану? Тільки одне – свою підтримку політреформи. Більше він вже нічим не цікавий. Подейкують, що саме Піскун був складовою того пакету домовленостей – пакету для сміття, який й припасували до кучмівського підпису.
Мені б дуже хотілося, щоб це було не так. Але дійсність доводить протилежне.
Повернувся у теплий кабінет з видом на Печерськ, приміром, заступник Генпрокурора Шокін (його свого часу звільнив Васильєв). Шокін, який заявив два роки тому, що Генпрокуратура розглядає усі версії у справі Гонгадзе, у тому числі й ту, за якою Гонгадзе йшов, спіткнувся, впав і загубив голову. Діагностичні жарти у стилі "Діамантової руки"?
І Ви, шановний Вікторе Андрійовичу, думаєте й далі співіснувати із такими людьми? Якщо ні – то чому досі не дано жодної оцінки тому, що відбувається на Різницькій?
Якщо це все тимчасове явище, і Ви собі міркуєте так: хай, мовляв, подурять нас наостанок, ми ж їх наскрізь бачимо і гідну заміну їм вже готуємо, - тоді я тисну Вашу руку. Якщо ж ні, то пам'ятайте, що справа Гонгадзе – то не лише проблема Кучми. Це й Ваша проблема, Ваш перший пробний камінь.
Так чи інакше, Вам доведеться давати собі з нею раду. Можливо, Ваші чесні прокурори колись скажуть: "Ні, ми не можемо розкрити цю справу", і такий варіант теж ймовірний. Виконання ж Вами зобов'язань, взятих перед Кучмою в ім'я якихось ефемерних вищих цілей, відмінусує відразу ж цілу купу Ваших плюсів.
Принаймні для мене, громадянки, яка голосувала за Вас.
Бо політика – політикою, а совість – совістю. І справа Гонгадзе – то не лише кучугури паперу та гімалаї кримінальних томів.
Знаєте, що таке справа Гонгадзе? Я розкажу Вам історію (хоч і без дозволу пані Лесі, Вашої нещодавньої співрозмовниці). Не так давно десь у темному провулку її перестрів молодик з ножем у руці. І наказав їй віддати йому гаманець. Вона витягнула з сумочки гаманець, ще й на додачу зняла перстень з руки. І сказала: "Візьми, дитино, тільки вбий мене, я не хочу жити…".
І Ви не повірите, але додому вона повернулась і з грішми, і з перснем. Найостанніший вуличний мерзотник, зазирнувши в її лице, не взяв гріх на душу.
А Ви?
