Напередодні прем'єріади
Понеділок, 10 січня 2005, 14:53
Пройшовши іспит президентськими виборами, Віктор Ющенко має пройти ще не одне випробування, аби утвердитися в президентському кріслі. Це – розподіл трофеїв після перемоги. А оскільки головним завоюванням Ющенка та його команди є влада в Україні, то саме її й належить йому поділити. А як буде поділено – по-чесному чи по-братськи – покаже час.
Основним питанням порядку денного на сьогодні є питання кандидатури на пост прем'єр-міністра України. В нових політичних умовах ця посада набуває надзвичайної ваги. І не лише тому, що прем'єр – це керівник виконавчої гілки влади, друга людина в державі. Є ще кілька причин, чому ця посада стає надто привабливою саме тепер – після приходу до влади Віктора Ющенка.
По-перше, прийняті 8 грудня 2004 року Верховною Радою України зміни до Конституції суттєво розширюють повноваження нового прем'єра. Навіть якщо новий прем'єр-міністр буде обиратися як "технічний", тимчасовий прем'єр - немає нічого більш постійного, ніж те, що заздалегідь планується як тимчасове.
При середній тривалості політичного життя прем'єра в Україні (16,9 місяців) прем'єр, затверджений Верховною Радою після інавгурації нового президента, має шанси дочекатися моменту, коли зміни до Конституції вступлять в силу.
Тобто, варто очікувати, що прем'єр, затверджений Верховною Радою, працюватиме до завершення повноважень Верховної Ради та початку діяльності нового парламенту – тобто, до травня – червня 2005 року.
По-друге, новий прем'єр-міністр стане генеральним розпорядником "дєрібану", прорабом перерозподілу власності та впливів в Україні.
По-третє, слід врахувати і те, що навряд чи новий президент буде більш відкритим і доступним – прогнозується, що доступ до Віктора Ющенка буде ще більш ускладнено, аніж доступ до Леоніда Кучми. Система помічників і фаворитів нового президента буде доволі жорсткою, і пробитися до Ющенка через приймальну, скажімо, Віри Ульянченко, буде не менш складно, ніж пробитися на прийом до Кучми через Сергія Льовочкіна.
Аудієнція у президента може багато чого вирішувати і може бути перетворена на політично значущу річ – тому графіки зустрічей будуть ретельно вивірятися найближчим колом. В таких умовах прем'єр-міністр зможе діяти більш мобільно і отримає карт-бланш на самостійне вирішення тих чи інших оперативних питань. А значить – саме до прем'єра потягнуться люди…
По-четверте, не варто забувати, що прем'єр-міністр виконуватиме обов'язки президента у тому випадку, якщо президент виявиться неспроможним здійснювати покладені на нього функції. Скажімо, у випадку загострення хвороби… Або внаслідок імпічменту.
І перший, і другий варіанти не слід відкидати. З одного боку, ніхто не може сказати, як поводитиме себе підточений діоксином організм президента. З іншого – надто сильною заповідається опозиція до нового президента – як в нинішньому, так і в наступному парламенті.
Все це в сукупності перетворює посаду прем'єр-міністра не на просто привабливу, а на суперпривабливу. Не дивно, що між колишніми соратниками Віктора Ющенка вже розгорнулася гостра боротьба за крісло прем'єра. І на сьогоднішній день вже можна прогнозувати з більшою-меншою часткою вірогідності, що коло основних претендентів може бути звужене до 5 – 6 осіб.
Найбільш вірогідною кандидатурою на пост прем'єр-міністра експерти неодноразово називали народного депутата Петра Порошенка. Та й сам Петро Олексійович погано приховує своє бажання стати прем'єр-міністром. За деякими даними, ще в розпал "помаранчевої революції" Порошенко мав розмову з Леонідом Кучмою, під час якої йшлося, зокрема, і про прем'єрство.
За розповсюдженою версією, Кучма нібито сказав, що він не проти того, аби лобіювати призначення Порошенка, і навіть обіцяв панові Петрові сприяння у налагодженні контактів з фракціями, що раніше входили до парламентської більшості. З однією умовою: пан Порошенко мав посприяти проходженню через парламент змін до Конституції. Результат голосування 8 грудня всім відомий.
Що ж може стати на заваді втіленню мрій Петра Порошенка? По-перше, наявність системного бізнесу. Віктор Ющенко неодноразово висловлювався з приводу того, що новим прем'єром повинна стати людина, необтяжена бізнес-зв'язками. Якщо новий президент, що прийшов до влади під антиолігархічними гаслами, висуне завтра нового олігарха, - цього чимала кількість прихильників Ющенка, м'яко кажучи, не зрозуміє.
Так само помітним є бажання посісти прем'єрську посаду у Юлії Тимошенко. Юлія Володимирівна на початку липня 2004 року підтримала Віктора Ющенка і стала найближчою соратницею Ющенка у президентській кампанії. Більше того: вона взяла на себе найважчі ділянки роботи, організовуючи штаби Ющенка і розгортаючи агітацію у заздалегідь програшних регіонах – на Сході і Півдні України. Очевидно, тепер вона розраховує на адекватну компенсацію у вигляді прем'єрського крісла.
До речі, пані Тимошенко, виступаючи 4 січня 2005 року у ефірі "5 каналу", підтвердила свої претензії на прем'єрське крісло. Більше того: вона вважає, що у неї непогані шанси пройти через парламент. При цьому вона зробила прихований випад проти свого основного конкурента – Порошенка, - заявивши, що "люди, які мають бізнес, не повинні претендувати на місця в уряді".
Пообіцяв також своє сприяння у проштовхуванні крізь парламентське чистилище кандидатури Тимошенко народний депутат Олександр Волков, який, очевидно, розраховує за нових розкладів повернутися на звичну для себе роль "директора-розпорядника парламенту". Уклавши союз із Юлією Тимошенко та домігшись для неї поста прем'єр-міністра, Олександр Михайлович може розраховувати на значне посилення своїх позицій та на формування ще однієї "пропрем'єрської" фракції.
Віддавши Юлії Тимошенко прем'єрське крісло, Віктор Ющенко ризикує розсваритися з частиною "Нашої України" та спалити мости для переговорного процесу з тими політичними силами, які донедавна зосереджувалися довкола Леоніда Кучми.
Юлію Тимошенко відверто бояться представники великого бізнесу. Якщо з Порошенком – людиною, що вийшла з їх середовища і яка побувала і в СДПУ (о), і в Партії Регіонів, - можна розраховувати на взаєморозуміння, то Тимошенко навряд чи пробачить нинішнім олігархам того бенкету, який вони влаштували на руїнах її колись могутньої бізнес-імперії.
Варто нагадати, що свого часу корпорація "Єдині енергетичні системи України", очолювана Юлією Тимошенко, посідала п'яте (!) місце на теренах СНД за прибутками та оборотом капіталу. Завдяки команді Кучми Тимошенко втратила свій бізнес. Ті, хто групувалися донедавна довкола Кучми, розуміють: такі речі не пробачаються.
Тому можна очікувати, що у парламенті може виникнути цікава "антитимошенківська" коаліція – старі бізнес-еліти + частина "Нашої України". Коаліція буде ситуативною і матиме єдину мету: не допустити Юлію Володимирівну до прем'єрського крісла.
Наразі не відомо, чим завершилися переговори Юлії Тимошенко з представниками донецьких бізнесових кіл. Але сподіватися на те, що підтримка з боку Рената Ахметова (якщо такої вдалося досягти) буде результативною і впливовою, наразі не доводиться.
Ахметов, якщо і підтримає пані Тимошенко, то негласно. Тимошенко – не Янукович, і Ахметов розуміє, що максимум, який він зможе забезпечити у випадку проходження Юлії Володимирівни на пост прем'єр-міністра, це нетривкий нейтралітет.
Зрештою, Віктор Ющенко чудово пам'ятає грудень 1999 року і свій прихід на пост прем'єр-міністра. Згадаймо і ми ті події, що передували призначенню Ющенка.
Навесні 1999 року Віктор Ющенко, якого висували на президентський пост представники націонал-демократичного табору, зустрічається з Олександром Волковим. Олександр Михайлович малює перед Ющенком приблизно наступну картину: "Вітя, ти можеш, звісно, йти у президенти, твоє право. Але подумай: що ти здобудеш? Президентом ти не станеш – це не твоя гра і не твій зоряний час. Відтягнеш голоси від Кучми і допоможеш стати президентом або Морозові, або Симоненкові. Ти цього хочеш? Та й навіть якщо Кучма стане президентом – все одно: він тобі твого виступу не пробачить. А так – я пропоную тобі джентльменську угоду: ти відмовляєшся від балотування, підтримуєш на виборах Кучму, а взамін я гарантую тобі пост прем'єр-міністра після перемоги Кучми". Звісно, від такої пропозиції важко відмовитися.
Олександр Михайлович – господар свого слова. У чому йому не відмовиш – це у людськості і порядності: дав слово – дотримай. Тим більше, що чинний на той час прем'єр, Валерій Пустовойтенко, значився серед людей, до яких Волков мав неприязнь (зрештою, як і до всієї Народно-демократичної партії, котру пан Волков називав "імпотентами").
Але Пустовойтенко мав гарантії від Леоніда Кучми – особисто: мовляв, проходять вибори, і ти, Валерію Павловичу, залишишся прем'єром. Пустовойтенко навіть заявив у одному з інтерв'ю, що збирається перебувати на прем'єрській посаді не менше десяти років! Але Кучма, на відміну від Волкова, доволі часто порушував дані обіцянки…
Щоби і вовки були ситі, і вівці – цілими, Кучма провів трюк у дусі "візантійської політики". Під час інавгурації президента Пустовойтенко склав свої повноваження, щиро розраховуючи на те, що під час внесення його кандидатури у парламент він спокійно набере необхідних 226 голосів. Але саме у парламенті він недоотримав лише 3 голосів, які не дала йому… фракція СДПУ(о)!
Скориставшись моментом, Леонід Кучма 22 грудня 1999 року висуває кандидатуру Ющенка, який проходить "на ура". Тобто, Верховна Рада стала тим інструментом, завдяки якому президент отримав можливість проводити необхідні кадрові ротації, при цьому зберігаючи рамки пристойності.
Ющенко цілком може скористатися досвідом Кучми і повторити "казус Пустовойтенка" і щодо Петра Порошенка, і щодо Юлії Тимошенко. При цьому зовнішню пристойність буде збережено.
Цікаво, чи прописали панове Тимошенко і Порошенко механізми запобігання такого роду "кидалову" в угодах з Ющенком, на які натякають політики з середовища "Нашої України" і БЮТ? І чи існують взагалі ці механізми?
Хоча для того, аби трюк з Верховною Радою пройшов успішно, Вікторові Ющенку просто-таки необхідний союз із спікером парламенту Володимиром Литвином. Взагалі, якщо Ющенко й намагатиметься укласти міцний союз із якимось політиком, то цим політиком стане саме Володимир Литвин.
Інакше Литвин перетвориться на потужного конкурента – і в нових умовах Ющенкові зовсім не варто зіштовхуватися віч-на-віч з таким потужним політичним гравцем. Тим більше, що сам Ющенко – набагато слабший майстер кулуарних політичних ігрищ, аніж Литвин.
Більше того: Литвин невдовзі може стати тим знаменом, довкола якого будуть гуртуватися сили реваншу. Тому Ющенко за будь-яку ціну спробує залучити Литвина до союзу. Навіть якщо цією ціною буде Тимошенко чи Порошенко.
Цікавою також є версія про призначення на пост прем'єр-міністра Олександра Мороза. Кандидатура Олександра Олександровича може бути прийнятною для багатьох – в тому числі для комуністів і частини СДПУ (о), не кажучи вже про парламентське "болото" - "Демініціативи", "Єдину Україну", НДП тощо.
Тим більше, стане зрозумілим, чому Сан Санич так активно добивався впровадження конституційної реформи – майбутні біографи зможуть говорити про геніальну прозорливість Мороза і про те, що він ще два роки тому виступав за політичне реформування, бо знав: попереду йому світить прем'єрство з надзвичайно широкими повноваженнями.
Якщо ж серйозно – Мороз може стати компромісною фігурою. Його авторитет як політика є надзвичайно високим. Мороза поважають у всіх політичних таборах. Поступово з пристрасного адепта марксизму-ленінізму він перетворився на адепта модернізованої бернштейніанської моделі соціал-демократії.
З лідера лівої партії, що стояла на засадах збереження колгоспного ладу на селі, Мороз перетворився на "професійного опозиціонера". Він суміщає в собі якості наївного поета і філософа з якостями тонкого і цинічного прагматика.
Для Ющенка створення трикутника Ющенко – Литвин – Мороз може бути вершиною мрії – тоді би політично проблема 2005 року (проблема політичної легітимізації) для Віктора Андрійовича була би вирішеною. Але чи потрібен цей трикутник іншим політичним гравцям? І чи не спробує найближче оточення Ющенка переконати президента у тому, що Мороз може стати найбільшою небезпекою для нього особисто?
Варто зауважити, що Мороз – поганий економіст. Точніше: ніякий. Ця проблема вирішується просто: для посилення прем'єра-політика створюється група потужних віце-прем'єрів – наприклад, Єхануров, Пинзеник, які замикають на собі економічні питання і дають можливість Морозові здійснювати загальне керівництво урядом.
Але – повторюся – головна небезпека для Мороза лежить не в площині парламенту: через Верховну Раду він пройде без особливих несподіванок. Основну небезпеку для нього становить найближче оточення Ющенка, яке може змусити президента відмовитися навіть від самої думки про внесення кандидатури Мороза на розгляд парламенту.
Наголошую: ми змальовуємо не моделі і не сценарії, за якими буде розвиватися ситуація довкола висунення кандидатури прем'єра. Ми моделюємо ризики для тієї чи іншої кандидатури.
Отже, якщо припустити, що парламент не пропустить Порошенка і Тимошенко, а оточення Ющенка доб'ється від Віктора Андрійовича невисунення Мороза, у хід можуть піти інші кандидатури – меншого калібру, але прийнятні для частини парламентарів.
Наприклад, Анатолій Кінах. Анатолій Кирилович у другому турі виборів підтримав Віктора Ющенка і недвозначно натякає, що готовий позмагатися за пост прем'єр-міністра. Ряд промисловців і підприємців (зокрема, представники металургійної галузі) вже зробили свої заяви (дещо схожі на ультиматуми) з приводу доцільності висунення в прем'єри саме Кінаха.
Проте ця кандидатура має, як мінімум, три вади. По-перше, Кінах став однією з найсіріших постатей на посту прем'єр-міністра: в ньому не було ні харизми, ні бажання яскравих дій. Це був типовий виконавець. Більше того: уряд Кінаха був максимально залежний від рішень адміністрації президента. Не зрозуміло, чому саме Кінах мав би очолити новий уряд – яскрава доба вимагає яскравих постатей.
По-друге, Кінах є уособленням системи Кучми, одним з тих, хто допомагав цю систему вибудовувати. Ющенкові необхідно продемонструвати, що він будує нову систему. Призначення Кінаха несе в собі якесь ледве відчутне дежа вю.
По-третє, саме Кінах став свого часу людиною, яка очолила уряд після Ющенка. І саме Кінахові належало зайнятися своєрідним демонтажем "ющенківщини" у виконавчій системі влади. Так само у 2002 році: Кінахові довелося стати одним із лідерів блоку, створеного на противагу "Нашій Україні". Ви запитаєте: "А Литвин? Адже Литвин також був серед лідерів "ЗаЄдУ"?". Так. Але Литвин – вже при посаді. Він є фактором політики, з яким неможливо не рахуватися. До того ж він не претендує на пост прем'єр-міністра. Ющенко чудово розуміє: литвинів не вибирають. З ними доводиться рахуватися. А от серед кінахів можна вибрати кращого.
Є ще кандидатури, про які, щоправда, мало говорять – депутати Юрій Єхануров і Віктор Пинзеник. Дійсно, чому би не Єхануров або Пинзеник? Але це питання, очевидно, до самого Віктора Андрійовича. Хоча він навряд чи дасть відповідь.
Нарешті, є ще одна ідеальна фігура на пост прем'єр-міністра. Її не так давно озвучив народний депутат Микола Томенко. Це – сам Віктор Ющенко.
Дійсно: чому би Ющенкові не взяти уряд на ручне управління, мотивуючи це необхідністю створення жорсткої і дієвої структури виконавчої влади в Україні на найближчий рік? Конституція не забороняє такого суміщення. Свого часу декілька разів подібну форму керівництва урядом пропонували і Кравчукові, і Кучмі.
Востаннє про таку форму заговорили у 2001 році – під час політичної кризи. Подібного роду хід дасть можливість Ющенкові продемонструвати, що він – гравець, якого не можна недооцінювати. Розчарованими будуть ті, хто очікує з нетерпінням на погіршення стану здоров'я Ющенка і на те, що пост прем'єра – в нинішніх умовах є швидким і надійним трампліном до президентства (подібний крок Ющенка буде аналогією до відомого одеського "Нє даждьотєсь!").
Звісно, політичні опоненти та й деякі колишні колеги по коаліції звинуватять Ющенка в надмірній централізації влади в одних руках. Суміщення двох посад викличе подвійну атаку на Ющенка вже навесні – коли в економіці найбільш відчутними стануть наслідки як популістських дій уряду Януковича (в останній фазі його діяльності), так і збитків від помаранчевої революції.
До того ж Ющенко не матиме того "громовідводу", на який можна було би списати всі негаразди та прорахунки. Тому навряд чи чудова ідея Миколи Володимировича може бути реалізована на практиці.
…А наразі Ющенко катається на санках у Тисовці. Він любить у вирішальні часи зачинитися від сторонніх та від соратників – або у Нових Безрадичах, або у Карпатах. Так було у травні 2001 року. Так було у квітні 2002 року. Так є у січні 2004 року. Він, здається, свідомо поїхав із Києва, аби соратники не діставали його у столиці своїм жвиндінням: "Пане президенте, а правда ж, саме мені ви віддасте прем'єрство? А правда, не їй?".
В стилі Ющенка – пообіцяти багатьом, потім – повернутися у Київ і розставити всі крапки над "ї". У останню хвилину перед інавгурацією. Щоб не було зайвих запитань і зайвих протестів.
А потім – будь-яке своє рішення декілька разів переграти. За допомогою чужих рук. Наприклад, депутатських. Це те, що українські політики засвоїли з радянської школи менеджменту.
Що ж, попереду в нас – прем'єріада. І дай Боже, щоби ризики та несподіванки, про які писалося у цій статті, були лише результатом звичайнісіньких фобій автора.
Кость Бондаренко, Інститут національної стратегії
Основним питанням порядку денного на сьогодні є питання кандидатури на пост прем'єр-міністра України. В нових політичних умовах ця посада набуває надзвичайної ваги. І не лише тому, що прем'єр – це керівник виконавчої гілки влади, друга людина в державі. Є ще кілька причин, чому ця посада стає надто привабливою саме тепер – після приходу до влади Віктора Ющенка.
По-перше, прийняті 8 грудня 2004 року Верховною Радою України зміни до Конституції суттєво розширюють повноваження нового прем'єра. Навіть якщо новий прем'єр-міністр буде обиратися як "технічний", тимчасовий прем'єр - немає нічого більш постійного, ніж те, що заздалегідь планується як тимчасове.
При середній тривалості політичного життя прем'єра в Україні (16,9 місяців) прем'єр, затверджений Верховною Радою після інавгурації нового президента, має шанси дочекатися моменту, коли зміни до Конституції вступлять в силу.
Тобто, варто очікувати, що прем'єр, затверджений Верховною Радою, працюватиме до завершення повноважень Верховної Ради та початку діяльності нового парламенту – тобто, до травня – червня 2005 року.
По-друге, новий прем'єр-міністр стане генеральним розпорядником "дєрібану", прорабом перерозподілу власності та впливів в Україні.
По-третє, слід врахувати і те, що навряд чи новий президент буде більш відкритим і доступним – прогнозується, що доступ до Віктора Ющенка буде ще більш ускладнено, аніж доступ до Леоніда Кучми. Система помічників і фаворитів нового президента буде доволі жорсткою, і пробитися до Ющенка через приймальну, скажімо, Віри Ульянченко, буде не менш складно, ніж пробитися на прийом до Кучми через Сергія Льовочкіна.
Аудієнція у президента може багато чого вирішувати і може бути перетворена на політично значущу річ – тому графіки зустрічей будуть ретельно вивірятися найближчим колом. В таких умовах прем'єр-міністр зможе діяти більш мобільно і отримає карт-бланш на самостійне вирішення тих чи інших оперативних питань. А значить – саме до прем'єра потягнуться люди…
По-четверте, не варто забувати, що прем'єр-міністр виконуватиме обов'язки президента у тому випадку, якщо президент виявиться неспроможним здійснювати покладені на нього функції. Скажімо, у випадку загострення хвороби… Або внаслідок імпічменту.
І перший, і другий варіанти не слід відкидати. З одного боку, ніхто не може сказати, як поводитиме себе підточений діоксином організм президента. З іншого – надто сильною заповідається опозиція до нового президента – як в нинішньому, так і в наступному парламенті.
Все це в сукупності перетворює посаду прем'єр-міністра не на просто привабливу, а на суперпривабливу. Не дивно, що між колишніми соратниками Віктора Ющенка вже розгорнулася гостра боротьба за крісло прем'єра. І на сьогоднішній день вже можна прогнозувати з більшою-меншою часткою вірогідності, що коло основних претендентів може бути звужене до 5 – 6 осіб.
Найбільш вірогідною кандидатурою на пост прем'єр-міністра експерти неодноразово називали народного депутата Петра Порошенка. Та й сам Петро Олексійович погано приховує своє бажання стати прем'єр-міністром. За деякими даними, ще в розпал "помаранчевої революції" Порошенко мав розмову з Леонідом Кучмою, під час якої йшлося, зокрема, і про прем'єрство.
За розповсюдженою версією, Кучма нібито сказав, що він не проти того, аби лобіювати призначення Порошенка, і навіть обіцяв панові Петрові сприяння у налагодженні контактів з фракціями, що раніше входили до парламентської більшості. З однією умовою: пан Порошенко мав посприяти проходженню через парламент змін до Конституції. Результат голосування 8 грудня всім відомий.
Що ж може стати на заваді втіленню мрій Петра Порошенка? По-перше, наявність системного бізнесу. Віктор Ющенко неодноразово висловлювався з приводу того, що новим прем'єром повинна стати людина, необтяжена бізнес-зв'язками. Якщо новий президент, що прийшов до влади під антиолігархічними гаслами, висуне завтра нового олігарха, - цього чимала кількість прихильників Ющенка, м'яко кажучи, не зрозуміє.
Так само помітним є бажання посісти прем'єрську посаду у Юлії Тимошенко. Юлія Володимирівна на початку липня 2004 року підтримала Віктора Ющенка і стала найближчою соратницею Ющенка у президентській кампанії. Більше того: вона взяла на себе найважчі ділянки роботи, організовуючи штаби Ющенка і розгортаючи агітацію у заздалегідь програшних регіонах – на Сході і Півдні України. Очевидно, тепер вона розраховує на адекватну компенсацію у вигляді прем'єрського крісла.
До речі, пані Тимошенко, виступаючи 4 січня 2005 року у ефірі "5 каналу", підтвердила свої претензії на прем'єрське крісло. Більше того: вона вважає, що у неї непогані шанси пройти через парламент. При цьому вона зробила прихований випад проти свого основного конкурента – Порошенка, - заявивши, що "люди, які мають бізнес, не повинні претендувати на місця в уряді".
Пообіцяв також своє сприяння у проштовхуванні крізь парламентське чистилище кандидатури Тимошенко народний депутат Олександр Волков, який, очевидно, розраховує за нових розкладів повернутися на звичну для себе роль "директора-розпорядника парламенту". Уклавши союз із Юлією Тимошенко та домігшись для неї поста прем'єр-міністра, Олександр Михайлович може розраховувати на значне посилення своїх позицій та на формування ще однієї "пропрем'єрської" фракції.
Віддавши Юлії Тимошенко прем'єрське крісло, Віктор Ющенко ризикує розсваритися з частиною "Нашої України" та спалити мости для переговорного процесу з тими політичними силами, які донедавна зосереджувалися довкола Леоніда Кучми.
Юлію Тимошенко відверто бояться представники великого бізнесу. Якщо з Порошенком – людиною, що вийшла з їх середовища і яка побувала і в СДПУ (о), і в Партії Регіонів, - можна розраховувати на взаєморозуміння, то Тимошенко навряд чи пробачить нинішнім олігархам того бенкету, який вони влаштували на руїнах її колись могутньої бізнес-імперії.
Варто нагадати, що свого часу корпорація "Єдині енергетичні системи України", очолювана Юлією Тимошенко, посідала п'яте (!) місце на теренах СНД за прибутками та оборотом капіталу. Завдяки команді Кучми Тимошенко втратила свій бізнес. Ті, хто групувалися донедавна довкола Кучми, розуміють: такі речі не пробачаються.
Тому можна очікувати, що у парламенті може виникнути цікава "антитимошенківська" коаліція – старі бізнес-еліти + частина "Нашої України". Коаліція буде ситуативною і матиме єдину мету: не допустити Юлію Володимирівну до прем'єрського крісла.
Наразі не відомо, чим завершилися переговори Юлії Тимошенко з представниками донецьких бізнесових кіл. Але сподіватися на те, що підтримка з боку Рената Ахметова (якщо такої вдалося досягти) буде результативною і впливовою, наразі не доводиться.
Ахметов, якщо і підтримає пані Тимошенко, то негласно. Тимошенко – не Янукович, і Ахметов розуміє, що максимум, який він зможе забезпечити у випадку проходження Юлії Володимирівни на пост прем'єр-міністра, це нетривкий нейтралітет.
Зрештою, Віктор Ющенко чудово пам'ятає грудень 1999 року і свій прихід на пост прем'єр-міністра. Згадаймо і ми ті події, що передували призначенню Ющенка.
Навесні 1999 року Віктор Ющенко, якого висували на президентський пост представники націонал-демократичного табору, зустрічається з Олександром Волковим. Олександр Михайлович малює перед Ющенком приблизно наступну картину: "Вітя, ти можеш, звісно, йти у президенти, твоє право. Але подумай: що ти здобудеш? Президентом ти не станеш – це не твоя гра і не твій зоряний час. Відтягнеш голоси від Кучми і допоможеш стати президентом або Морозові, або Симоненкові. Ти цього хочеш? Та й навіть якщо Кучма стане президентом – все одно: він тобі твого виступу не пробачить. А так – я пропоную тобі джентльменську угоду: ти відмовляєшся від балотування, підтримуєш на виборах Кучму, а взамін я гарантую тобі пост прем'єр-міністра після перемоги Кучми". Звісно, від такої пропозиції важко відмовитися.
Олександр Михайлович – господар свого слова. У чому йому не відмовиш – це у людськості і порядності: дав слово – дотримай. Тим більше, що чинний на той час прем'єр, Валерій Пустовойтенко, значився серед людей, до яких Волков мав неприязнь (зрештою, як і до всієї Народно-демократичної партії, котру пан Волков називав "імпотентами").
Але Пустовойтенко мав гарантії від Леоніда Кучми – особисто: мовляв, проходять вибори, і ти, Валерію Павловичу, залишишся прем'єром. Пустовойтенко навіть заявив у одному з інтерв'ю, що збирається перебувати на прем'єрській посаді не менше десяти років! Але Кучма, на відміну від Волкова, доволі часто порушував дані обіцянки…
Щоби і вовки були ситі, і вівці – цілими, Кучма провів трюк у дусі "візантійської політики". Під час інавгурації президента Пустовойтенко склав свої повноваження, щиро розраховуючи на те, що під час внесення його кандидатури у парламент він спокійно набере необхідних 226 голосів. Але саме у парламенті він недоотримав лише 3 голосів, які не дала йому… фракція СДПУ(о)!
Скориставшись моментом, Леонід Кучма 22 грудня 1999 року висуває кандидатуру Ющенка, який проходить "на ура". Тобто, Верховна Рада стала тим інструментом, завдяки якому президент отримав можливість проводити необхідні кадрові ротації, при цьому зберігаючи рамки пристойності.
Ющенко цілком може скористатися досвідом Кучми і повторити "казус Пустовойтенка" і щодо Петра Порошенка, і щодо Юлії Тимошенко. При цьому зовнішню пристойність буде збережено.
Цікаво, чи прописали панове Тимошенко і Порошенко механізми запобігання такого роду "кидалову" в угодах з Ющенком, на які натякають політики з середовища "Нашої України" і БЮТ? І чи існують взагалі ці механізми?
Хоча для того, аби трюк з Верховною Радою пройшов успішно, Вікторові Ющенку просто-таки необхідний союз із спікером парламенту Володимиром Литвином. Взагалі, якщо Ющенко й намагатиметься укласти міцний союз із якимось політиком, то цим політиком стане саме Володимир Литвин.
Інакше Литвин перетвориться на потужного конкурента – і в нових умовах Ющенкові зовсім не варто зіштовхуватися віч-на-віч з таким потужним політичним гравцем. Тим більше, що сам Ющенко – набагато слабший майстер кулуарних політичних ігрищ, аніж Литвин.
Більше того: Литвин невдовзі може стати тим знаменом, довкола якого будуть гуртуватися сили реваншу. Тому Ющенко за будь-яку ціну спробує залучити Литвина до союзу. Навіть якщо цією ціною буде Тимошенко чи Порошенко.
Цікавою також є версія про призначення на пост прем'єр-міністра Олександра Мороза. Кандидатура Олександра Олександровича може бути прийнятною для багатьох – в тому числі для комуністів і частини СДПУ (о), не кажучи вже про парламентське "болото" - "Демініціативи", "Єдину Україну", НДП тощо.
Тим більше, стане зрозумілим, чому Сан Санич так активно добивався впровадження конституційної реформи – майбутні біографи зможуть говорити про геніальну прозорливість Мороза і про те, що він ще два роки тому виступав за політичне реформування, бо знав: попереду йому світить прем'єрство з надзвичайно широкими повноваженнями.
Якщо ж серйозно – Мороз може стати компромісною фігурою. Його авторитет як політика є надзвичайно високим. Мороза поважають у всіх політичних таборах. Поступово з пристрасного адепта марксизму-ленінізму він перетворився на адепта модернізованої бернштейніанської моделі соціал-демократії.
З лідера лівої партії, що стояла на засадах збереження колгоспного ладу на селі, Мороз перетворився на "професійного опозиціонера". Він суміщає в собі якості наївного поета і філософа з якостями тонкого і цинічного прагматика.
Для Ющенка створення трикутника Ющенко – Литвин – Мороз може бути вершиною мрії – тоді би політично проблема 2005 року (проблема політичної легітимізації) для Віктора Андрійовича була би вирішеною. Але чи потрібен цей трикутник іншим політичним гравцям? І чи не спробує найближче оточення Ющенка переконати президента у тому, що Мороз може стати найбільшою небезпекою для нього особисто?
Варто зауважити, що Мороз – поганий економіст. Точніше: ніякий. Ця проблема вирішується просто: для посилення прем'єра-політика створюється група потужних віце-прем'єрів – наприклад, Єхануров, Пинзеник, які замикають на собі економічні питання і дають можливість Морозові здійснювати загальне керівництво урядом.
Але – повторюся – головна небезпека для Мороза лежить не в площині парламенту: через Верховну Раду він пройде без особливих несподіванок. Основну небезпеку для нього становить найближче оточення Ющенка, яке може змусити президента відмовитися навіть від самої думки про внесення кандидатури Мороза на розгляд парламенту.
Наголошую: ми змальовуємо не моделі і не сценарії, за якими буде розвиватися ситуація довкола висунення кандидатури прем'єра. Ми моделюємо ризики для тієї чи іншої кандидатури.
Отже, якщо припустити, що парламент не пропустить Порошенка і Тимошенко, а оточення Ющенка доб'ється від Віктора Андрійовича невисунення Мороза, у хід можуть піти інші кандидатури – меншого калібру, але прийнятні для частини парламентарів.
Наприклад, Анатолій Кінах. Анатолій Кирилович у другому турі виборів підтримав Віктора Ющенка і недвозначно натякає, що готовий позмагатися за пост прем'єр-міністра. Ряд промисловців і підприємців (зокрема, представники металургійної галузі) вже зробили свої заяви (дещо схожі на ультиматуми) з приводу доцільності висунення в прем'єри саме Кінаха.
Проте ця кандидатура має, як мінімум, три вади. По-перше, Кінах став однією з найсіріших постатей на посту прем'єр-міністра: в ньому не було ні харизми, ні бажання яскравих дій. Це був типовий виконавець. Більше того: уряд Кінаха був максимально залежний від рішень адміністрації президента. Не зрозуміло, чому саме Кінах мав би очолити новий уряд – яскрава доба вимагає яскравих постатей.
По-друге, Кінах є уособленням системи Кучми, одним з тих, хто допомагав цю систему вибудовувати. Ющенкові необхідно продемонструвати, що він будує нову систему. Призначення Кінаха несе в собі якесь ледве відчутне дежа вю.
По-третє, саме Кінах став свого часу людиною, яка очолила уряд після Ющенка. І саме Кінахові належало зайнятися своєрідним демонтажем "ющенківщини" у виконавчій системі влади. Так само у 2002 році: Кінахові довелося стати одним із лідерів блоку, створеного на противагу "Нашій Україні". Ви запитаєте: "А Литвин? Адже Литвин також був серед лідерів "ЗаЄдУ"?". Так. Але Литвин – вже при посаді. Він є фактором політики, з яким неможливо не рахуватися. До того ж він не претендує на пост прем'єр-міністра. Ющенко чудово розуміє: литвинів не вибирають. З ними доводиться рахуватися. А от серед кінахів можна вибрати кращого.
Є ще кандидатури, про які, щоправда, мало говорять – депутати Юрій Єхануров і Віктор Пинзеник. Дійсно, чому би не Єхануров або Пинзеник? Але це питання, очевидно, до самого Віктора Андрійовича. Хоча він навряд чи дасть відповідь.
Нарешті, є ще одна ідеальна фігура на пост прем'єр-міністра. Її не так давно озвучив народний депутат Микола Томенко. Це – сам Віктор Ющенко.
Дійсно: чому би Ющенкові не взяти уряд на ручне управління, мотивуючи це необхідністю створення жорсткої і дієвої структури виконавчої влади в Україні на найближчий рік? Конституція не забороняє такого суміщення. Свого часу декілька разів подібну форму керівництва урядом пропонували і Кравчукові, і Кучмі.
Востаннє про таку форму заговорили у 2001 році – під час політичної кризи. Подібного роду хід дасть можливість Ющенкові продемонструвати, що він – гравець, якого не можна недооцінювати. Розчарованими будуть ті, хто очікує з нетерпінням на погіршення стану здоров'я Ющенка і на те, що пост прем'єра – в нинішніх умовах є швидким і надійним трампліном до президентства (подібний крок Ющенка буде аналогією до відомого одеського "Нє даждьотєсь!").
Звісно, політичні опоненти та й деякі колишні колеги по коаліції звинуватять Ющенка в надмірній централізації влади в одних руках. Суміщення двох посад викличе подвійну атаку на Ющенка вже навесні – коли в економіці найбільш відчутними стануть наслідки як популістських дій уряду Януковича (в останній фазі його діяльності), так і збитків від помаранчевої революції.
До того ж Ющенко не матиме того "громовідводу", на який можна було би списати всі негаразди та прорахунки. Тому навряд чи чудова ідея Миколи Володимировича може бути реалізована на практиці.
…А наразі Ющенко катається на санках у Тисовці. Він любить у вирішальні часи зачинитися від сторонніх та від соратників – або у Нових Безрадичах, або у Карпатах. Так було у травні 2001 року. Так було у квітні 2002 року. Так є у січні 2004 року. Він, здається, свідомо поїхав із Києва, аби соратники не діставали його у столиці своїм жвиндінням: "Пане президенте, а правда ж, саме мені ви віддасте прем'єрство? А правда, не їй?".
В стилі Ющенка – пообіцяти багатьом, потім – повернутися у Київ і розставити всі крапки над "ї". У останню хвилину перед інавгурацією. Щоб не було зайвих запитань і зайвих протестів.
А потім – будь-яке своє рішення декілька разів переграти. За допомогою чужих рук. Наприклад, депутатських. Це те, що українські політики засвоїли з радянської школи менеджменту.
Що ж, попереду в нас – прем'єріада. І дай Боже, щоби ризики та несподіванки, про які писалося у цій статті, були лише результатом звичайнісіньких фобій автора.
Кость Бондаренко, Інститут національної стратегії
