Уряд-2005: чекайте відповіді...
Понеділок, 10 січня 2005, 10:43
Вибори пройшли, а напруга лишилася. Бурхливі й відверті очікування на Майдані після 26 грудня змінилися меркантильними розрахунками й кулуарщиною. Громадяни знову перетворилися на глядачів і читачів, однак тепер вони чекають визначеності з колективним образом переможця-Ющенка.
Варто згадати, що особисто з Віктором Ющенком пов'язані надії мільйонів виборців, що віддали голоси в другому й третьому турі. З розрахунком на його розум і толерантність зупинилися напередодні Києва сотні й тисячі виборців, що голосували "проти". Але колективний Ющенко - загадка із загадок української революції 2004 року.
Який же він, новий колективний президент? Це, як і колись, + Тимошенко, + Мороз, + Порошенко? Або ж колективний Ющенко - це й Волков, Кравченко, Азаров? Саме тому проблема нової урядової команди, яка буде сформована в найближчі дні, - це як нове одкровення, або, говорячи мовою публіцистики минулого року, "друге пришестя" - більш відверте, більш однозначне.
Хай живе король! І нові принци...
2005 рік буде дуже складним для вітчизняної політики.
З одного боку, цей рік має виражений перехідний характер: від президентських виборів до парламентських, від напівавторитарної політичної системи - до "змішаної" моделі влади, від антикризової й стабілізаційної політики відбудовного росту - до політики структурних змін й якісного росту, у сфері геополітики - від "почуттів" до "співробітництва".
Це рік економічних надій і вимушено завищених соціальних зобов'язань. Рік нових доходів і величезних бюджетних ризиків.
З іншого боку, цей рік несе в собі й загрозу реставрації - порядків, правил, устоїв. А з нею - і примару політичного реваншу за програну осінь-2004.
У січні 2005-го ми маємо якісно новий розклад сил й амбіцій, зовсім не схожий на ситуацію дво-тримісячної давнини. Різко виросли котування спікера парламенту Литвина.
Саме він, а не Янукович, що програв вибори, став другим "центром тяжіння" після Ющенка. У цьому зв'язку вкрай важливою стає формула нової парламентської консолідації: буде це пропрезидентський формат "більшості", проурядовий союз або власне парламентська політична коаліція (тобто - створення коаліції в парламенті на політико-ідеологічній основі).
Для великого й середнього бізнесу "помаранчева революція" стала своєрідним "юр'євим днем".
Революція розкріпачила приватний капітал, нейтралізувала стару адміністративну павутину залежності, що дозволяє тепер самостійно планувати як бізнес, так і політичні стратегії. Тому цілком можливі нові "точки зборки": навколо впливових регіональних груп (Донецьк, Харків, Крим, Одеса) і нових амбіційних політико-економічних сил.
За таких обставин існуюча невизначеність з ідеологією, форматом і хоча б гіпотетичним складом нової виконавчої влади виглядає, щонайменше, багатозначно. Тим більше, що мова йде не тільки про призначення на ключові позиції в уряді (прем'єр, віце-, фінансово-економічний блок і ПЕК), але й про можливу конфігурацію кадрів в областях, кандидатах на позиції в державно-корпоративному секторі ("Укрзалізниця", "Енергоатом", "Нафтогаз", та ін.).
Якісно нову політичну вагу здобувають персони голови президентської адміністрації (фактично, це легітимація лідера президентської команди) і секретаря РНБО - правої руки президента у вирішенні проблем національної безпеки, потенційно - фігури, що "стримує" вплив прем'єр-міністра й голови адміністрації на президента.
Але ймовірні кандидати на всі ці позиції поки повністю зайняті дрібною грою з потенційними кандидатами на прем'єрський пост та їх "зброєносцями". Багато заявок про готовність зайняти високі пости, і практично жодної претензії на концептуалізм і власне бачення ситуації в країні, в економіці, у сфері безпеки.
Покриті мороком і якісь стратегічні програми розвитку, які сам Ющенко обіцяв представити громадськості й парламентаріям після виборів.
Чим не дежа вю 1994 року? Але можливо, у цьому-то й криється гірка правда реальних змін у середовищі політичного класу, які серйозним чином відрізняються від загальних змін у суспільстві? Кому - революція, а кому - палацова інтрига...
Дійсно, до прем'єріад в Україні звикли. Рахунок цих високопоставлених чиновників, якщо рахувати й в.о., уже перевалив з першого в другий десяток. До речі, багато політиків і бюрократи, незважаючи на уроки минулої політичної кампанії і якісні зміни в суспільстві, ставляться до формування нового уряду як до чергової кадрової інтриги, що розвивається по всіх звичних канонах фаворитизму.
Але нинішня прем'єріада - зовсім іншої якості. Її особливістю є три важливих нових обставини.
Перша - фігура прем'єра буде тісно пов'язана із загальним сценарієм, який вибере для себе новий президент на 2005 рік. Таким чином, прем'єр - це символ дій та образ політики президента Ющенка в 2005-му. Відповідно, таке ж значення набуває й вся урядова команда - гравці великої п'єси 2005 року як року вирішального переходу.
Друга - прем'єр і уряд у цілому можуть стати самодостатньою силою, здатною організовувати й утримувати нову парламентську більшість навколо уряду.
Третя - прем'єр має реальні шанси перетворитися на крон-принца, і навіть на реального спадкоємця. Це стане можливим у випадку реалізації політичної реформи, починаючи з вересня 2005 року.
Віктор Ющенко повинен добре пам'ятати уроки 1999-2000 рр, щоб не наступати на граблі чужих прорахунків. Чи не ці уроки з минулого мав на увазі Микола Томенко, коли привселюдно рекомендував Ющенку стати реальним "прем'єром", зберігаючи за майбутнім керівником уряду лише роль провайдера президентської політики?
Сценарії та їхні провайдери
Таким чином, Віктор Ющенко, визначаючись із кандидатурами в новий Кабмін, у регіони, у держкорпоративний сектор, одночасно визначається й зі стратегією.
Вибір стратегій невеликий, тим більше що всі вони повинні бути розраховані під одну мету - зміцнення політичного успіху за допомогою майбутніх парламентських виборів і формування в 2006 році нової, консолідованої й мобільної "партії влади", готової до керування державою так само довгостроково й ефективно, як і "партія влади Кучми", що програла вибори і вже розсипалася.
Поки ж Ющенко не має ні "партії влади", ні навіть стійких груп.
Назву три контурно окреслені стратегії, які можуть служити орієнтиром самовизначення Ющенка й одночасно - ключем до розуміння "колективного Ющенка".
Стратегія стримування Передбачає м'яку, неконфліктну формулу поведінки протягом року, із частковими кадровими й економічними поступками стороні, що програла, в обмін на підтримку стабільності в політиці.
Така стратегія дозволяє нейтралізувати загрозу формування сильної опозиції (Партія регіонів +), знизить ризики штучних криз, і одночасно - підтримає високу конкуренцію за лівий і центристський електорат. Стратегія стримування означає й те, що Кабмін і регіональна бюрократія будуть мати досить високий ступінь свободи, але - за раніше обговореними правилами (аналогія - час правління Кравчука до кризи 1993р.).
Серед імовірних фігур, здатних цю стратегію реалізувати, - Порошенко, Мороз, Кінах, або - представник великого бізнесу із задатками сильного керівника.
Стратегія стримування, у випадку реалізації, буде означати й те, що Ющенко свідомо піде на створення багатомірної й складної по складу правлячої групи, де розподілені ролі й статуси з перспективою не тільки 2006-го, але й 2009 року.
Це також буде означати, що Ющенко робить вибір на користь солідарного правління й солідарної політичної відповідальності як нової парадигми влади.
Стратегія випереджальної перемоги Ворога не щадять, а переслідують до повної перемоги, - таким може бути гасло уряду, сформованого тільки з переможців, причому - із найближчого кола. Уряд вирішує два ключові завдання - новий порядок в економіці й максимальна консолідація союзницьких сил до виборів-2006. Ця стратегія буде носити відкритий, наступальний характер, а значить - неминуче зміцнить і підсилить нову опозицію.
Причому, у таких умовах шанс на реанімацію одержать і комуністи, оскільки й у Партії Регіонів Януковича, і у добряче потріпаних виборною кампанією-2004 есдеків досить буде власних аргументів для боротьби. Не варто виключати й спроб фінансування нової економічної кризи з боку економічної опозиції.
Така криза стала б вагомим аргументом проти політики нового президента, і озброїла б його публічних політичних опонентів аргументованою реваншистською риторикою. Але чи підуть на це спонсори реставраційних очікувань, і чи готові вони до нових втрат, - покаже час.
Імовірні лідери уряду, сформованого під таку стратегію, - Тимошенко, Зінченко.
Це стратегія сильної влади й договірної спадковості, що може створити умови й для перегляду політичної реформи, і для відтворення нового, "освіченого" авторитаризму. Разом з тим така стратегія не позбавлена подвійності, оскільки вона може бути приваблива і для Ющенка, і для його соратників, що бажають стати самостійними полюсами вже до весни 2006 року.
Але її агресивність і ставка "на переляк" можуть у випадку успіху забезпечити правлячу більшість в 2006-2009 рр, міцну правлячу "партію влади" і коридор до виборів 2009 року.
Стратегія ручного управління перемогою Як не парадоксально, але в цієї стратегії більше психологічних передумов, ніж політичних. Новий президент сам схильний до авторитарного стилю управління, до того ж вважає себе креативным економістом.
Важливим аргументом на користь такої стратегії стане й те, що не можна допускати ослаблення позицій і потенціалу депутатського корпусу в парламенті (керівництво фракціями й групами, збереження позицій у ключових парламентських комітетах, у т.ч. - бюджетному й міжнародних відносинах).
А якщо так, формула призначення прем'єра-дорученця може бути дуже близька новому президентові. На практиці це означає, що Ющенко буде йти на компроміси, створювати фантасмагоричні комбінації із призначеннями, але діяти він буде одноосібно, перетворивши весь керівний блок уряду на якийсь президентський секретаріат.
У політичному плані така стратегія припускає, що майбутня передвиборча пропрезидентська коаліція (або союз коаліцій) буде створюватися з особистою участю Ющенка, а гра навколо політичної реформи - розрахована так, щоб максимально відтягнуть момент вступу в силу її положень.
Серед можливих провайдерів такої схеми - Єхануров, Рибачук. Я не виключав би й несподівані урядові призначення на другому рівні (повернення таких фігур як Мітюков, Юшко, Шлапак, Хорошковський, Богословська). Чим не реформаторський уряд під особистим патронатом нового президента? Яскравий, але повністю керований уряд, - гарний іміджевий і політичний хід нового президента, що печеться про політичну перемогу своєї команди в 2006-му і підготовку до другого терміну в 2009-му.
Для опозиційних сил така стратегія може серйозно ускладнити життя. Збереження одного вираженого центра прийняття рішень (президент), і наявність другого неконфліктного полюса впливу в парламенті (Литвин) змусить шукати нові, найчастіше штучні способи загострення ситуації.
В опонентів Ющенка виникнуть більші проблеми як із внутрішньою консолідацією, так і з контактами на рівні регіональних еліт, які будуть орієнтовані, насамперед, на новий "двір", ніж на нову опозицію.
Загалом, єдиновладдя - річ серйозна й ефективна. Правда, за однієї важливої умови - здатності правителя правити.
Можна багато міркувати про те, хто з названих політиків-кандидатів у прем'єри має шанси набрати бажані 226 голосів у парламенті. Але варто пам'ятати, що в 1999 році Ющенко, одержавши "добро" президента Кучми на прем'єрський пост і зненацька вагому підтримку в парламенті, тим самим пройшов гарну школу примусового компромісу. Тому у випадку застосування аналогової схеми на успіх може претендувати кожен, на кого вкаже новий президент.
Біси революції
Країні необхідний уряд. Не в сенсі Кабміну, а в сенсі системи національного управління - політично відповідальної, підконтрольної, прозорої. Потрібен національний уряд у широкому сенсі цього слова. І мене сьогодні турбує не стільки кадровий склад керівників по вулиці Грушевського (там розташований будинок Кабінету Міністрів), скільки риси й характеристики майбутнього правління.
Революція породила своїх кумирів і своїх бісів. Але якщо кумири мають імена, титули й легенди, то біси - анонімні. Вони - як газ, непомітний у повітрі, але відчутний і дуже небезпечний.
Перший біс - біс володарювання. Політична перемога вже зараз спішно конвертується у владну позицію, і переможець уже найближчим часом придбає цілий сонм найнесподіваніших апостолів, зі своїми планами й амбіціями. І на відміну від переможця, їм не потрібні нові мандати довіри й суспільне визнання.
Другий біс - біс марнославства. Від почуття причетності багато хто вже відмовилися в обмін на "право на причетність". Революційне право, помножене на особисті переживання, - небезпечний коктейль.
Третій біс - біс мімікрії. Замість змін - перейменування, замість соратників - партнери по вигоді. Мімікрія - головне знаряддя реставрації.
Біс четвертий - сила влади. Ще вчора режим був морально розгромлений за його схильність до поліцейщини, за тотальну прослушку й стеження. А вже сьогодні сайти нової демократії майорять новими роздруківками прослуховок тощо. Від поліцейщини до більшовизму - півкроку.
І останній біс - біс вигоди. Хто сказав, що революція - це не бізнес-проект? І що зміна влади - не інвестиційні вкладення з наступною віддачею?
Дуже хотілося б, щоб ці біси залишалися лише політологічною фобією. Щоб капітал жив за законами цивілізованого ринку, влада - за законами представницького мандата. А громадяни - просто за законом і по совісті.
Автор: Андрій Єрмолаєв, директор центру соціальних досліджень "Софія", спеціально для "УП"
Варто згадати, що особисто з Віктором Ющенком пов'язані надії мільйонів виборців, що віддали голоси в другому й третьому турі. З розрахунком на його розум і толерантність зупинилися напередодні Києва сотні й тисячі виборців, що голосували "проти". Але колективний Ющенко - загадка із загадок української революції 2004 року.
Який же він, новий колективний президент? Це, як і колись, + Тимошенко, + Мороз, + Порошенко? Або ж колективний Ющенко - це й Волков, Кравченко, Азаров? Саме тому проблема нової урядової команди, яка буде сформована в найближчі дні, - це як нове одкровення, або, говорячи мовою публіцистики минулого року, "друге пришестя" - більш відверте, більш однозначне.
Хай живе король! І нові принци...
2005 рік буде дуже складним для вітчизняної політики.
З одного боку, цей рік має виражений перехідний характер: від президентських виборів до парламентських, від напівавторитарної політичної системи - до "змішаної" моделі влади, від антикризової й стабілізаційної політики відбудовного росту - до політики структурних змін й якісного росту, у сфері геополітики - від "почуттів" до "співробітництва".
Це рік економічних надій і вимушено завищених соціальних зобов'язань. Рік нових доходів і величезних бюджетних ризиків.
З іншого боку, цей рік несе в собі й загрозу реставрації - порядків, правил, устоїв. А з нею - і примару політичного реваншу за програну осінь-2004.
У січні 2005-го ми маємо якісно новий розклад сил й амбіцій, зовсім не схожий на ситуацію дво-тримісячної давнини. Різко виросли котування спікера парламенту Литвина.
Саме він, а не Янукович, що програв вибори, став другим "центром тяжіння" після Ющенка. У цьому зв'язку вкрай важливою стає формула нової парламентської консолідації: буде це пропрезидентський формат "більшості", проурядовий союз або власне парламентська політична коаліція (тобто - створення коаліції в парламенті на політико-ідеологічній основі).
Для великого й середнього бізнесу "помаранчева революція" стала своєрідним "юр'євим днем".
Революція розкріпачила приватний капітал, нейтралізувала стару адміністративну павутину залежності, що дозволяє тепер самостійно планувати як бізнес, так і політичні стратегії. Тому цілком можливі нові "точки зборки": навколо впливових регіональних груп (Донецьк, Харків, Крим, Одеса) і нових амбіційних політико-економічних сил.
За таких обставин існуюча невизначеність з ідеологією, форматом і хоча б гіпотетичним складом нової виконавчої влади виглядає, щонайменше, багатозначно. Тим більше, що мова йде не тільки про призначення на ключові позиції в уряді (прем'єр, віце-, фінансово-економічний блок і ПЕК), але й про можливу конфігурацію кадрів в областях, кандидатах на позиції в державно-корпоративному секторі ("Укрзалізниця", "Енергоатом", "Нафтогаз", та ін.).
Якісно нову політичну вагу здобувають персони голови президентської адміністрації (фактично, це легітимація лідера президентської команди) і секретаря РНБО - правої руки президента у вирішенні проблем національної безпеки, потенційно - фігури, що "стримує" вплив прем'єр-міністра й голови адміністрації на президента.
Але ймовірні кандидати на всі ці позиції поки повністю зайняті дрібною грою з потенційними кандидатами на прем'єрський пост та їх "зброєносцями". Багато заявок про готовність зайняти високі пости, і практично жодної претензії на концептуалізм і власне бачення ситуації в країні, в економіці, у сфері безпеки.
Покриті мороком і якісь стратегічні програми розвитку, які сам Ющенко обіцяв представити громадськості й парламентаріям після виборів.
Чим не дежа вю 1994 року? Але можливо, у цьому-то й криється гірка правда реальних змін у середовищі політичного класу, які серйозним чином відрізняються від загальних змін у суспільстві? Кому - революція, а кому - палацова інтрига...
Дійсно, до прем'єріад в Україні звикли. Рахунок цих високопоставлених чиновників, якщо рахувати й в.о., уже перевалив з першого в другий десяток. До речі, багато політиків і бюрократи, незважаючи на уроки минулої політичної кампанії і якісні зміни в суспільстві, ставляться до формування нового уряду як до чергової кадрової інтриги, що розвивається по всіх звичних канонах фаворитизму.
Але нинішня прем'єріада - зовсім іншої якості. Її особливістю є три важливих нових обставини.
Перша - фігура прем'єра буде тісно пов'язана із загальним сценарієм, який вибере для себе новий президент на 2005 рік. Таким чином, прем'єр - це символ дій та образ політики президента Ющенка в 2005-му. Відповідно, таке ж значення набуває й вся урядова команда - гравці великої п'єси 2005 року як року вирішального переходу.
Друга - прем'єр і уряд у цілому можуть стати самодостатньою силою, здатною організовувати й утримувати нову парламентську більшість навколо уряду.
Третя - прем'єр має реальні шанси перетворитися на крон-принца, і навіть на реального спадкоємця. Це стане можливим у випадку реалізації політичної реформи, починаючи з вересня 2005 року.
Віктор Ющенко повинен добре пам'ятати уроки 1999-2000 рр, щоб не наступати на граблі чужих прорахунків. Чи не ці уроки з минулого мав на увазі Микола Томенко, коли привселюдно рекомендував Ющенку стати реальним "прем'єром", зберігаючи за майбутнім керівником уряду лише роль провайдера президентської політики?
Сценарії та їхні провайдери
Таким чином, Віктор Ющенко, визначаючись із кандидатурами в новий Кабмін, у регіони, у держкорпоративний сектор, одночасно визначається й зі стратегією.
Вибір стратегій невеликий, тим більше що всі вони повинні бути розраховані під одну мету - зміцнення політичного успіху за допомогою майбутніх парламентських виборів і формування в 2006 році нової, консолідованої й мобільної "партії влади", готової до керування державою так само довгостроково й ефективно, як і "партія влади Кучми", що програла вибори і вже розсипалася.
Поки ж Ющенко не має ні "партії влади", ні навіть стійких груп.
Назву три контурно окреслені стратегії, які можуть служити орієнтиром самовизначення Ющенка й одночасно - ключем до розуміння "колективного Ющенка".
Стратегія стримування Передбачає м'яку, неконфліктну формулу поведінки протягом року, із частковими кадровими й економічними поступками стороні, що програла, в обмін на підтримку стабільності в політиці.
Така стратегія дозволяє нейтралізувати загрозу формування сильної опозиції (Партія регіонів +), знизить ризики штучних криз, і одночасно - підтримає високу конкуренцію за лівий і центристський електорат. Стратегія стримування означає й те, що Кабмін і регіональна бюрократія будуть мати досить високий ступінь свободи, але - за раніше обговореними правилами (аналогія - час правління Кравчука до кризи 1993р.).
Серед імовірних фігур, здатних цю стратегію реалізувати, - Порошенко, Мороз, Кінах, або - представник великого бізнесу із задатками сильного керівника.
Стратегія стримування, у випадку реалізації, буде означати й те, що Ющенко свідомо піде на створення багатомірної й складної по складу правлячої групи, де розподілені ролі й статуси з перспективою не тільки 2006-го, але й 2009 року.
Це також буде означати, що Ющенко робить вибір на користь солідарного правління й солідарної політичної відповідальності як нової парадигми влади.
Стратегія випереджальної перемоги Ворога не щадять, а переслідують до повної перемоги, - таким може бути гасло уряду, сформованого тільки з переможців, причому - із найближчого кола. Уряд вирішує два ключові завдання - новий порядок в економіці й максимальна консолідація союзницьких сил до виборів-2006. Ця стратегія буде носити відкритий, наступальний характер, а значить - неминуче зміцнить і підсилить нову опозицію.
Причому, у таких умовах шанс на реанімацію одержать і комуністи, оскільки й у Партії Регіонів Януковича, і у добряче потріпаних виборною кампанією-2004 есдеків досить буде власних аргументів для боротьби. Не варто виключати й спроб фінансування нової економічної кризи з боку економічної опозиції.
Така криза стала б вагомим аргументом проти політики нового президента, і озброїла б його публічних політичних опонентів аргументованою реваншистською риторикою. Але чи підуть на це спонсори реставраційних очікувань, і чи готові вони до нових втрат, - покаже час.
Імовірні лідери уряду, сформованого під таку стратегію, - Тимошенко, Зінченко.
Це стратегія сильної влади й договірної спадковості, що може створити умови й для перегляду політичної реформи, і для відтворення нового, "освіченого" авторитаризму. Разом з тим така стратегія не позбавлена подвійності, оскільки вона може бути приваблива і для Ющенка, і для його соратників, що бажають стати самостійними полюсами вже до весни 2006 року.
Але її агресивність і ставка "на переляк" можуть у випадку успіху забезпечити правлячу більшість в 2006-2009 рр, міцну правлячу "партію влади" і коридор до виборів 2009 року.
Стратегія ручного управління перемогою Як не парадоксально, але в цієї стратегії більше психологічних передумов, ніж політичних. Новий президент сам схильний до авторитарного стилю управління, до того ж вважає себе креативным економістом.
Важливим аргументом на користь такої стратегії стане й те, що не можна допускати ослаблення позицій і потенціалу депутатського корпусу в парламенті (керівництво фракціями й групами, збереження позицій у ключових парламентських комітетах, у т.ч. - бюджетному й міжнародних відносинах).
А якщо так, формула призначення прем'єра-дорученця може бути дуже близька новому президентові. На практиці це означає, що Ющенко буде йти на компроміси, створювати фантасмагоричні комбінації із призначеннями, але діяти він буде одноосібно, перетворивши весь керівний блок уряду на якийсь президентський секретаріат.
У політичному плані така стратегія припускає, що майбутня передвиборча пропрезидентська коаліція (або союз коаліцій) буде створюватися з особистою участю Ющенка, а гра навколо політичної реформи - розрахована так, щоб максимально відтягнуть момент вступу в силу її положень.
Серед можливих провайдерів такої схеми - Єхануров, Рибачук. Я не виключав би й несподівані урядові призначення на другому рівні (повернення таких фігур як Мітюков, Юшко, Шлапак, Хорошковський, Богословська). Чим не реформаторський уряд під особистим патронатом нового президента? Яскравий, але повністю керований уряд, - гарний іміджевий і політичний хід нового президента, що печеться про політичну перемогу своєї команди в 2006-му і підготовку до другого терміну в 2009-му.
Для опозиційних сил така стратегія може серйозно ускладнити життя. Збереження одного вираженого центра прийняття рішень (президент), і наявність другого неконфліктного полюса впливу в парламенті (Литвин) змусить шукати нові, найчастіше штучні способи загострення ситуації.
В опонентів Ющенка виникнуть більші проблеми як із внутрішньою консолідацією, так і з контактами на рівні регіональних еліт, які будуть орієнтовані, насамперед, на новий "двір", ніж на нову опозицію.
Загалом, єдиновладдя - річ серйозна й ефективна. Правда, за однієї важливої умови - здатності правителя правити.
Можна багато міркувати про те, хто з названих політиків-кандидатів у прем'єри має шанси набрати бажані 226 голосів у парламенті. Але варто пам'ятати, що в 1999 році Ющенко, одержавши "добро" президента Кучми на прем'єрський пост і зненацька вагому підтримку в парламенті, тим самим пройшов гарну школу примусового компромісу. Тому у випадку застосування аналогової схеми на успіх може претендувати кожен, на кого вкаже новий президент.
Біси революції
Країні необхідний уряд. Не в сенсі Кабміну, а в сенсі системи національного управління - політично відповідальної, підконтрольної, прозорої. Потрібен національний уряд у широкому сенсі цього слова. І мене сьогодні турбує не стільки кадровий склад керівників по вулиці Грушевського (там розташований будинок Кабінету Міністрів), скільки риси й характеристики майбутнього правління.
Революція породила своїх кумирів і своїх бісів. Але якщо кумири мають імена, титули й легенди, то біси - анонімні. Вони - як газ, непомітний у повітрі, але відчутний і дуже небезпечний.
Перший біс - біс володарювання. Політична перемога вже зараз спішно конвертується у владну позицію, і переможець уже найближчим часом придбає цілий сонм найнесподіваніших апостолів, зі своїми планами й амбіціями. І на відміну від переможця, їм не потрібні нові мандати довіри й суспільне визнання.
Другий біс - біс марнославства. Від почуття причетності багато хто вже відмовилися в обмін на "право на причетність". Революційне право, помножене на особисті переживання, - небезпечний коктейль.
Третій біс - біс мімікрії. Замість змін - перейменування, замість соратників - партнери по вигоді. Мімікрія - головне знаряддя реставрації.
Біс четвертий - сила влади. Ще вчора режим був морально розгромлений за його схильність до поліцейщини, за тотальну прослушку й стеження. А вже сьогодні сайти нової демократії майорять новими роздруківками прослуховок тощо. Від поліцейщини до більшовизму - півкроку.
І останній біс - біс вигоди. Хто сказав, що революція - це не бізнес-проект? І що зміна влади - не інвестиційні вкладення з наступною віддачею?
Дуже хотілося б, щоб ці біси залишалися лише політологічною фобією. Щоб капітал жив за законами цивілізованого ринку, влада - за законами представницького мандата. А громадяни - просто за законом і по совісті.
Автор: Андрій Єрмолаєв, директор центру соціальних досліджень "Софія", спеціально для "УП"
