Буде нам з тобою що згадати

Четвер, 9 грудня 2004, 13:25
Це - всього лише голос із натовпу. Один голос, який заслуговує бути почутим. Із натовпу помаранчевого, котрий уже два тижні поспіль мігрує вулицями столиці, поволі рідіючи, та й не лише столиці - всюди, де є вулиці, де є люди.

Власне, сам термін "натовп" вживати сьогодні було б некоректно - бо це не є стихія, не маса, котра живе за якимись математичними законами, не зграя, котра виплескується на вулицю, несучи анархію.

Це просто народ, люди, котрі вийшли на майдан, бо їм набридло боротися за свої права на кухнях за вечірнім чаєм, чи на диванах перед телевізорами. Кожен ішов зі своїм власним розумом, але із загальною ідеєю - так, як має йти справжня нація. Отже, це один з її голосів.

Попри те, це голос із вулиць. Так повелося, що підручники з історії укладаються саме там, і вулиці українських міст, а надто - столиці, зараз без зайвого пафосу можна вважати відкритими сторінками підручників з історії.

Доволі прикметно, що лише зараз світ на повний голос заговорив про Україну, і що саме зараз вона яскраво проявилася на світовій політичній мапі - так, наче досі вона була намальована невидимим чорнилом, і щойно потрапила в ті умови, в яких це чорнило проступає на папері.

Феноменом це назвати тяжко - на перший погляд це звичайна "оксамитова революція", через яку так чи інакше проходила чи не кожна повноцінна країна-сусідка. Однак найсуттєвіше те, про що, наприклад, сказав на другий день "революції" захриплий неголений чоловік у натовпі під Верховною Радою. Відповідаючи на репліку вже втомленої дводенною боротьбою жіночки - мовляв, "ну, й до чого ми тут оце достоїмось?...", він озирнувся через плече й строго кинув: "Може, й ні до чого, зате зрозуміли, що ми нація, а не бидло".

Цю тезу надто часто повторюють вожді революції та інші публічні особи, щоб можна було її експлуатувати зараз. Поза тим, варто згадати, що підручники з історії мають одну препаскудну особливість - статті у них надруковані крупним шрифтом, проте в кінці є невеличкі приписи дрібненькими літерами.

І якщо в загальній статті йдеться про роль і місце визвольних воєн та повстань в історії України, співаються оди її провідникам і закликається завжди пам'ятати ці подвиги. А в приписах наприкінці додається, що взагалі-то визвольну війну було по-суті програно, її героїчний фінал став початком чергової національної трагедії, а героїв було одразу страчено чи забуто. Такий вже він, український шлях, нічого не поробиш - добре, що хоч була та визвольна війна як така.

Отже те, що напишуть у підручниках для наших дітей чи онуків, як би це пафосно не прозвучало, поки що залежить від нас. Вдосвіта вулицями все ще течуть до Майдану Незалежності невеличкі групки людей. Вони зупиняються, зав'язуючи одні одним оранжеві стрічки на рукави. Зі спальних масивів у центр летять маршрутки зі згорненими жовто-блакитними та помаранчевимим прапорами на дахах.

Мешканці наметового містечка на Хрещатику дивляться виступ народного президента на великому екрані, і, змагаючи кашель, скандують "Ю-щен-ко!".

Так само, як два тижні тому, пенсіонери, тяжко соваючи ногами, тягнуть на Майдан термоси з бульйоном для страйкарів. Припадають пилом чи снігом автобуси, маршрутні таксі з тернопільськими, черкаськими, івано-франківськими, львівськими, вінницькими номерами, а на їхньому брудному лобовому склі школярі замість звичної лайки пишуть "Так!".

Судова влада в Україні довела, що принаймні вона хоч якось працює. Але це, як то кажуть, лише приказка - казка попереду. Народ на Майдані закликано не розходитися. Україна живе ковтками повітря довжиною в два-три тижні. Свободу не спинити?...

Другий день "помаранчевої революції" запам'ятався багатьом річним ювілеєм грузинської "революції троянд" та присягою Віктора Ющенка на Острозькій Біблії. Цього дня до всеукраїнської акції протесту офіційно приєдналася Могилянка, хоч вона й доти була в авангарді руху спротиву режимові.

Колона студентів і викладачів, очолена президентом університету В'ячеславом Брюховецьким та іншими членами страйкового комітету, вирушила з Контрактової площі близько десятої ранку. Вона йшла по вулиці Сагайдачного вгору, на Хрещатик, де розгорталися головні політичні події країни.

Люди, котрі щойно посходилися до своїх офісів, відчиняли вікна, виходили на балкони, махали оранжевими стрічками і прапорцями, скандуючи ім'я народного президента. Машини, що так само везли людей на роботу, зупинялися, пропускаючи маніфестантів, сигналили тричі, що мало також означати "Ю-щен-ко!", вікна опускалися, і звідти з'являлися та ж помаранчева символіка.

Це все нагадувало казку, вулиці якогось неіснуючого міста, в якому вітають переможця дракона чи нового доброго короля. Але добрих королів не буває. Забігаючи наперед, можна прикликати на допомогу тверезий розум і згадати, що влада не буває доброю, принаймні в Україні; тож цілком ймовірно, що за кілька років про Ющенка відгукуватимуться не набагато краще за Кучму.

Але, зрештою, люди йшли на Хрещатик боротися не так за конкретного чи абстрактного Ющенка, як за свої власні голоси й права, якими, м'яко кажучи, демонстративно "підтерлися". І помаранчевий колір став лише випадковим, хоча й дуже вдалим символом, який підказав багатьом українцям, що спільного у них набагато більше, ніж здавалося на перший погляд.

А тоді, на другий день повстання, відчуття казки посилювалося ще й усвідомленням того, що цій кришталевій ілюзії, цій до сліз зворушливій вірі, котру несли за собою "помаранчеві", ще доведеться зіткнутися з реальністю. Так воно й сталося. Але, на диво, розчарованим з Майдану мало хто пішов - мало хто пішов звідти взагалі.

Того ж таки другого дня зі сцени на Майдані прозвучали слова, котрі, на мою думку, найкраще характеризують те, що відбулося в Україні. "Революція - це коли одна частина народу воює проти іншої, Львів - проти Донецька, чи навпаки. Але Україна - єдина. І це якраз - повстання народу проти тих людей, що давно перестали цим народом бути".

Тоді, в ейфорії перших днів багато кого підмивало проголосити, що вже давно пора виділити десь на Сході резервацію, де житиме те, що вже давно перестало бути народом, зі своїм президентом, тоді як вся Україна щасливо житиме із президентом народним.

Як би там не було, крапки, або хоча би чіткої коми в найяскравішому в українській історії цивілізованому політичному конфлікті поки що не поставлено. За українських романтиків на холодних вулицях моляться в усьому світі, їм шлють гроші - часто останні, до них їдуть з усіх кінців України, летять з Європи, Америки, Канади...

Люди з гордістю повторюють магічну формулу "Ми - народ!".

Проте завжди настає такий момент, коли народ перестає вирішувати важливі питання, бо його методи боротьби, мовляв, занадто вуличні й грубі, аби зробити делікатне кровопускання державному монстрові, що ходить по площах і не думає, на кого наступного стане своєю великою лапою.

Так вже повелося з прадавніх часів, коли люди вигадали собі й державу, і владу - відтоді "всемогутній" народ живе під певною скляною стелею, вище якої не стрибнути, бо там уже - повноваження вождів, які краще знають, що і як треба робити.

У сучасному світі повнокровна народна революція - моветон, це називається "владою вулиці", охлократією чи анархією. Тринадцятирічна українська традиція як ніколи яскраво проілюструвала тенденцію відчуження влади від її безпосереднього джерела - аж так, що джерело про свої функції мало не забуло.

Натомість на арену в певний момент виходять "високі договірні сторони", котрі зачиняються для перемовин за дверима високих кабінетів. А джерело влади смиренно залишається чекати на вулиці.

Поведінка Віктора Ющенка протягом переговорів із владою породила масу добродушних анекдотів на кшталт отакого: "Помаранчева революція тривала вже три роки. До мешканців наметового містечка вчергове вийшов народний президент і сказав: "Це востаннє ми йдемо не переговори із владою...".

Переговори плавно перетекли у довгоочікуване пакетне голосування у ВР, що дало підстави одразу говорити про перемогу демократії. Однак сьогоднішня політична ситуація відрізняється від ситуації двотижневої давності ще й тим, що високі договірні сторони, ще не до кінця вигравши перший бій, вже почали ділити трофеї ще не розпочатого другого.

Раз-по-раз це нагадує сценку із старого радянського мультика про бременських музикантів. Там веселун і дотепник Трубадур, "врятувавши" короля від розбійників, під руку з принцесою входить до королівського палацу, щоб повеселитися на балу. А перед його друзями-музикантами зачиняються важкі двері. Вони проводять ніч, заглядаючи у вікна, а зранку, так і не дочекавшися Трубадура, вирушають у зворотню подорож. Щоправда, Трубадур таки наздогнав їх на півдорозі, навіть разом із принцесою. Але кінцівка, попри позірний оптимізм, залишає варіанти для додумування.

Ющенко все ще виходить до народу, дякує суддям, закликає стояти до переможного кінця, і народ втомлено скандує "Молодці" або "Ганьба",- залежно від ситуації. Від сьогодні перед рештками людей на Майдані зі сцени хвалитимуть мудрих депутатів Верховної Ради, і знову дякуватимуть учасникам акції громадянського спротиву, без яких цього всього не могло б відбутися. Все це дуже тішить.

Проте в певні моменти складається враження, що часом всі провідники з холодного Майдану йдуть кудись туди, де тепло всім, незалежно від приналежності до влади чи опозиції, і вирішують питання, значно важливіші за долі людей, що ночують на Хрещатику. Влада розраховує на втому, виснаження й розчарування.

Опозиція розраховує на мужність і самовідданість людей. Але зараз, за великим рахунком, справа не в керівниках, чиї імена за двадцять років можна буде сміливо забувати. Справа в тому, що з пальців вислизає Україна, яка не може, не повинна належати нікому, крім себе.

Хочеться дочекатися того моменту, коли на Майдані скандуватимуть "Україна", позбавляючи месіанських ілюзій будь-кого - натомість даючи чітке усвідомлення того, що кожен, хто переступає пороги високих кабінетів, стає лише сумлінним, відданим слугою народу й держави - й не більше. Хочеться сподіватися, що українське помаранчеве, оксамитове повстання приведе хоча б до подоби цього.

Безсумнівно, зворушливо слухати й Міхаїла Саакашвілі, й Леха Валенсу, й Вацлава Гавела, й багатьох інших, котрі схвалюють бойовий дух українців і проводять паралелі чи то зі згаданою вже "революцією троянд", чи з ерою "Солідарності" в Польщі, чи з чеською "оксамитовою" революцією.

Але, мабуть, не треба порівнювати. За якою б моделлю не пробували описати все, що відбувається в Україні сьогодні, тут завжди буде свій, власний шлях, до болю український. Сплеск народної активності на другий же ранок після вкраденої перемоги дуже скидається на сплав опозиційної режисури, що, публічно заперечуючи можливість грузинського сценарію в Україні, в той же час послідовно адаптувала той сценарій для українських умов. Плюс найлюдськіша риса - цікавість багатьох із тих найперших, хто прийшов на Майдан 22 листопада (деякі відкрито зізнавалися, що минулого дня голосували проти обох, а на Хрещатик вийшли для того, аби побачити, що з цього буде).

І вже потім, надвечір, і наступного дня, почалося потужне помаранчеве вливання спонтанного народного спротиву, який і приніс об'єднавчу ідею. До народу вийшли вожді, з регіонів поїхали демонстранти. Почалося.

Національна ідея цілком може народитися з вогню повстання, але їй потрібні не кілька тижнів, і навіть не кілька місяців, щоб викристалізуватися й стати достатньо міцною, аби не розсипатися від першого подиху змін. А насамперед - їй потрібні умови для того, щоб пустити корені.

Сьогоднішній же перебіг політичної активності у вищих колах, на жаль, дає підстави думати, що ми, навіть у разі офіційного визнання Ющенка президентом, будемо ще довго витрушувати з голів і владних коридорів "їхню країну" - так, як протягом цілого року доводиться вимітати зі щілин підлоги просо, яким зараз на Різдво взяли за моду посівати деякі недолугі колядники.

Озираючись назад, слід зазначити, що найреальнішим сценарієм ротації владних еліт і зміни політичної системи України й справді був сценарій грузинський. Наводять іще дуже схожі події в Югославії з приходом до влади Воіслава Куштуніци, але між ними й сьогоднішньою Україною - чотири роки, а повалення режиму Шеварнадзе перебуває на відстані всього лише у рік. Але одна справа - "дядіколін" старомодний піджак "на виріст", із підбитими ватою плечима, а зовсім інша - шитий добрим кравцем на вашу фігуру смокінг.

Зі смокінгом цього разу не вийшло. Обрані кравці показали на разі кваліфікацію не вище підмайстрів. "Грузинський сценарій" обмежився лише безпечною присягою Віктора Ющенка на Острозькій Біблії. Пізніше, пройшовши до адміністрації президента по живому коридору своїх прихильників, він так і не зайняв свого крісла народного обранця, не почав підписувати історичних указів.

Це остаточно підтвердило те, що попри всі теоретичні викладки, попри позірну схожість ситуацій і натхненність близьким прикладом, Україна - таки не Грузія. Клімат не той. І значно товстіша та стіна, яку потрібно пробити головою, а до того ж іще - "убити дракона в собі".

Натомість вожді революції, озброївшись вічним гаслом: "Господь терпів і нам велів", озброївши ним своїх прихильників на Майдані, пішли на кілька днів обдумувати план, а потім засіли за переговори із владою. Дихайте глибше.

Оце, мовляв, український, мирний, правовий шлях, котрий все ще, навіть після "історичного" голосування ВР, ризикує застигнути в бурштині переділу ще не здобутих повноважень, і стати живим печальним прикладом для нащадків.

В заголовок не випадково винесений рядок із повстанської пісні минулого століття, яку часом співали й в наметах на холодному Хрещатику. Згадати і справді буде що - кожен оживлятиме в пам'яті світлі революційні часи, коли помаранчеве світло відігнало навіть гнітючу тінь Росії.

Але у згадках дуже важлива також їхня тональність, і принципово, щоб наприкінці оповідей про ті героїчні часи ніхто розпачливо не махав рукою і не зітхав: "Еххх, і все дарма...", - як повелося в Україні з діда-прадіда.

Нема нічого благороднішого за народ, який вірить у своїх вождів, і нема нічого гіршого за вождів, що в якийсь момент зрікаються революційних ідеалів. Поки що, як говориться у поганих передовицях реґіональних газет, можна сподіватися на краще. Хоча б тому, що останній період сміливо можна іменувати добою руйнування стереотипів.

Після президентського 1999-го року соціуму прогнозували апатію і стагнацію, проте соціум зреагував цілком протилежно. Все почалося "Україною без Кучми", котра втопилася в болоті непорушності влади, пізніше весь стриманий запал вилився у масштабну народну підтримку виборчої кампанії Віктора Ющенка, і нарешті сьогодні люди вийшли на вулиці. Це цілком закономірний шлях.

Слід лише пам'ятати, що народ, доведений до відчаю, розпочинає Коліївщину, а народ, навчений гірким досвідом, здійснює оксамитові революції. Невідомо лише, де межа між відчаєм і гірким досвідом, і в який бік можливий рух від цієї межі.

Люди й надалі приходитимуть на Майдан, якщо буде потрібно. Навіть не тому, що безсумнівно, симпатизують Ющенкові. Головним чином тому, що просто хочуть жити в Україні, в такій, якою її розуміють. І тому, що не хочуть, аби їх президентом був Янукович.

Люди хочуть бути джерелом влади, хочуть, щоб вожді служили їм і мільйонам таких, як вони. Залишається три тижні традиційних солодких сподівань на краще, на те, що "нехороші" сценарії, попри всі підозри, не матимуть шансів справдитися.

Народ на Майдані закликано не розходитися. Образно кажучи, помаранчі залишаються лежати на снігу. Ми вже вкотре за цю тривожну осінь, що перейшла в зиму, уповаємо на те, що вибори відбудуться чесно, і перемога буде переконливою.

Потроху починає ставати смішно.

Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування
Головне на Українській правді