Помаранчева революція з грейпфрутовим присмаком
Леся Вольска, для УП — Понеділок, 20 грудня 2004, 11:26
Українська помаранчева революція закінчується. Залишаючи після себе досить не однозначні почуття. З одного боку, не може не радувати те, що українці довели всьому світові, але, в першу чергу, собі, що мають право на власну думку, яка часто не збігається з "генеральною лінією партії". І не тільки мають право, але й готові його активно захищати. А з іншого – бажання змінити все і відразу не виправдалося. Мабуть тому, що лідери помаранчевого руху чули лише те, що хотіли чути. Це і залишило гіркий грейпфрутовий присмак.
Заради об'єктивності треба відзначити, що влада взагалі ніколи не хотіла чути власний народ. В Україні було створену таку законодавчу систему та такі традиції взаємовідносин у трикутнику "влада-бізнес-суспільство", які не сприяли діалогу. Фактично всі складові працювали самі на себе і не довіряли один одному.
Влада постійно підозрювала бізнес і суспільство у тому, що вони намагаються її дурити, приховуючи податки, думки, тримаючи "дулю в кишені". Бізнес потерпав від надвисоких податків, відсутності прозорої системи влади і постійних вимог сплати хабарів, а також від нерозуміння, чому він, утримуючи за власний кошт державу і суспільство, не має навіть простої подяки за це.
Суспільство ж все бачило і чуло: і глухоту влади, і непрозорість бізнесу, і повне ігнорування його потреб, проте не мало реальних шансів донести власні претензії, оскільки було позбавлено голосу: незалежних ЗМІ.
Напруга у трикутнику постійно зростала. Пар потрохи виходив під час проведення чергових виборів: чи то президентських, чи то парламентських. Суспільству дозволяли погратися в демократію, проголосувавши за того, хто до вподоби. При цьому активно маніпулюючи інформацією через підконтрольні ЗМІ. І навіть коли обирали не того, хто потрібен владі, переможець або різко змінював колір і погляди, або ставав переможеним.
Бізнес намагався особливо не світитися на "святах демократії", але на вимогу влади фінансово підтримував "потрібного", при цьому не забуваючи і про інших, особливо не афішуючи це. Бізнес небезпідставно вважав, що після свят завжди приходить похмілля, а разом з ним і податкова, міліція, або пожежні.
Влада вважала, що контролює все. І це дійсно було так, за невеличким "але".
Країна разом з усім світом потроху входила в інформаційну еру. Поступово розвивалися телекомунікації, все більше людей занурювалися у всесвітню мережу Інтернет, оператори мобільного зв'язку щороку звітували про досягнення "чергового максимуму абонентів", комп'ютер перестав бути ознакою статусу, а став такою ж буденністю, як холодильник.
Саме сучасні технології передачі інформації зіграли злий жарт із владою. У суспільства і бізнесу з'явився альтернативний канал інформації. І не тільки отримання, а й розповсюдження! І щодня, щогодини кількість "інформаційнопрозрілих" збільшувалося.
Перед кожною розумною, думаючою людиною поставало питання: чому телерадіогазетний простір так відрізняється від реальності? Тим більше, коли реальність, яку споглядаєш на власні очі, думки, які викликає ця реальність, підтверджуються у новому потужному засобі масової інформації: Інтернеті.
Фактично для наших співгромадян традиційні ЗМІ стали "віртуальною реальністю", тоді як справжня "віртуальна реальність" – Інтернет – дзеркалом суспільно-політичних процесів.
На жаль, багато хто повірив, що живе в "Українській Матриці". Далеко за прикладами ходити не треба, достатньо включити донецьку "Україну", чи послухати українців, які мешкають на сході чи півдні держави. І проблема навіть не в тому, кому вони віддали свої голоси. Захищаючі власний вибір вони доводять його справедливість однаковими реченнями, штампами, навіть парадоксальними заявами, на кшталт: "Коли губернатором Донецької області був Янукович, нам піднімали заробітну плату, пенсії і платили їх вчасно, на відміну від періоду прем'єрства Ющенка, коли взагалі не платили". А це - один і той же проміжок часу!
На жаль, подібні твердження популяризувалися владою саме за допомогою підконтрольних ЗМІ. І напередодні цьогорічних виборів ні "5 канал", ні ТРК "Ера" не могли змінити думку, адже протилежних ЗМІ були тисячі. Тим більше, що "віртуальна реальність" насаджувалася роками, а незалежним телеканалам лише трохи більше року. І постраждали від неї найбільше саме Донецьк і Луганськ, де свободи слова у медіа не було майже десятиліття.
Але саме в цій площині лежить розгадка поведінки киян, які виявилися не "аполітичними пофігістами", які займаються лише заробітком грошей. Саме сотні тисяч киян простояли перші дні помаранчевої революції на Майдані Незалежності, доки прийшла допомога з інших регіонів. І прості кияни, та київський бізнес (малий, середній і великий) фінансово, морально та дієво підтримував Майдан.
Все просто: якщо проникнення Інтернету загалом по Україні навряд чи перевищує цифру у 5 %, то в Києві цей показник складає як мінімум 20-25%. А якщо глянути на аудиторію будь-якого, навіть не опозиційного, інтернет-видання, то понад 60 відсотків читачів – мешканці столиці. Це, не кажучи вже про рівень телефонізації дротовим та мобільним зв'язком.
Отже, дякуючи Інтернету, саме серед киян і склалася критична маса людей, незадоволених існуючим станом. І без першої київської хвилі помаранчева революція навряд чи відбулася б, бо без підтримки населення протестуючі з інших міст відчували б себе "окупантами" столиці.
Та саме в Інтернеті з'явилася і перша критика дій провідників помаранчевого руху. Саме оглядачі інтернет-видань першими задали питання: чи є взагалі у опозиції план дій? Чи можна спочатку називати владу "злочинною", а вже за декілька годин сідати з нею за стіл переговорів? Чи можна ставити ультиматуми і не виконувати їх? Чи можна закликати учасників до бою, і не казати де, з ким і коли він відбудеться?
Фактично Інтернет, як явище, не став безумовно на сторону керівників помаранчевого руху, хоча майорів помаранчевими баннерами. Він черговий раз довів, що є саме незалежним ЗМІ, арбітром і критиком, який незаангажовано оцінює події, і ставить будь-який крок під сумнів.
Тобто громадянське суспільство в Україні сформовано багато в чому дякуючи сучасним технологіям та наступу інформаційної ери у розвитку людства. Тому що інформація – незалежна, незаангажована, а інколи, просто альтернативна, стала цеглинками у побудові громадянського суспільства, якому дивуються за кордоном, та яким пишаємося ми.
На жаль, керівники помаранчевого руху чи то взагалі не читають Інтернет, чи то не звернули уваги на перші дзвіночки, чи то не захотіли звернути. Але майбутня влада (незалежно від того, хто переможе на виборах) наступає на ті ж самі граблі, що й "стара злочинна".
Перед Україною постав дуже серйозний виклик. Питання єдності, соборності української держави виникли не сьогодні. Його експлуатували ще з часів набуття Україною своєї незалежності, проте "дякуючи" останнім виборам, федералізація або навіть розпад України набуває реальних рис.
Можна спрогнозувати, що після закінчення передвиборчих перегонів ситуація потроху вщухне. Але без активних дій з боку нової влади сама по собі не зникне. Адже протягом десятиліть ЗМІ нас запевняли, що на заході мешкають лише "бендери", які ненавидять все російське, а схід є колискою бандитських кланів. Ще кілька штампів. Донбас – одна велика "зона", яка проте годує "бендерів". Центр України – "червоний пояс", де суспільною думкою можна крутити на власний розсуд. Подібні міфи, як виявилося, дуже життєздатні!
Ми не перші, хто зіткнувся із проблемою об'єднання великої території, її мешканців під спільну ідею. На початку 90-х років минулого сторіччя з подібними проблемами зіштовхнулася й об'єднана Європа. Тим більше, що вони мали створювати панєвропейську наддержаву з дуже неоднорідних складових.
Погодьтеся, різниця між німцем та італійцем, чи португальцем та голландцем набагато більша ніж між українцями на сході, півдні, заході чи в центрі.
ЕС мав не асимілювати народи, а зробити так, щоб громадяни великої Європи краще пізнали один одного. І головним інструментом для цього була обрана інформація. Після знищення кордонів європейці частіше почали їздити один до одного, стимулювався обмін студентами, для покращення обізнаності були підключені медіа. Основний наголос було зроблено на розвиток інформаційно-комунікаційних технологій.
Будь-який європеєць, сидячи вдома біля комп'ютера (або у місцях "громадського доступу" до Інтернету: сільському клубі, бібліотеці, тощо) може отримати практично будь-яку інформацію про регіон, у який він збирається. Тобто, побудова інформаційного суспільства для Об'єднаної Європи це не тільки спосіб заробітку грошей. Це і значний об'єднуючий чинник, розвитку якого ЄС приділяє дуже велику увагу.
Створені Стратегія розвитку та План дій, які виконуються завдяки фінансуванню окремим рядком у бюджеті ЄС у 5 млрд. євро (з щорічним збільшенням суми на 18%. Проте це тема для окремої розмови).
Нам не треба знищувати кордони, вивчати мову. У нас історично дуже багато спільного: історія, традиції, віра, територія проживання. Нам потрібно просто заново пізнавати один одного, вчитися, їздити в гості, отримувати інформацію (об'єктивну!) про регіони і Україну загалом.
Перед країною постало завдання не тільки продовжувати інтеграцію у сучасний глобальний світ. Ми маємо інтегруватися і в середині держави: схід у захід, південь у північ. Ми маємо зрозуміти, чим живе селянин на Кіровоградщині, шахтар у Луганську, науковець у Харкові, моряк в Криму, підприємець в Івано-Франківську.
Наша сила в тому, що ми різні. А наша слабкість – що ми розділені. Але об'єднання може проходити тільки під проектом "Україна". І за активної об'єднуючої позиції держави.
Суспільство, бізнес вже готові до побудови в окремо взятій країні "інформаційної ери". Вони мають інформацію, вони хочуть нею ділитися, вони, поки що, вважають, що після 26 грудня влада почне їх чути. Вони прагнуть не стільки до "диктатури пролетаріату та бізнесу", скільки до відкритого і чесного діалогу.
Проте, чи відбудеться він? Чи зможуть об'єднатися три складові для роботи на сучасне і майбутнє держави? Покаже час. І не такий вже далекий.
А поки що гіркий грейпфрутовий присмак залишається.
Заради об'єктивності треба відзначити, що влада взагалі ніколи не хотіла чути власний народ. В Україні було створену таку законодавчу систему та такі традиції взаємовідносин у трикутнику "влада-бізнес-суспільство", які не сприяли діалогу. Фактично всі складові працювали самі на себе і не довіряли один одному.
Влада постійно підозрювала бізнес і суспільство у тому, що вони намагаються її дурити, приховуючи податки, думки, тримаючи "дулю в кишені". Бізнес потерпав від надвисоких податків, відсутності прозорої системи влади і постійних вимог сплати хабарів, а також від нерозуміння, чому він, утримуючи за власний кошт державу і суспільство, не має навіть простої подяки за це.
Суспільство ж все бачило і чуло: і глухоту влади, і непрозорість бізнесу, і повне ігнорування його потреб, проте не мало реальних шансів донести власні претензії, оскільки було позбавлено голосу: незалежних ЗМІ.
Напруга у трикутнику постійно зростала. Пар потрохи виходив під час проведення чергових виборів: чи то президентських, чи то парламентських. Суспільству дозволяли погратися в демократію, проголосувавши за того, хто до вподоби. При цьому активно маніпулюючи інформацією через підконтрольні ЗМІ. І навіть коли обирали не того, хто потрібен владі, переможець або різко змінював колір і погляди, або ставав переможеним.
Бізнес намагався особливо не світитися на "святах демократії", але на вимогу влади фінансово підтримував "потрібного", при цьому не забуваючи і про інших, особливо не афішуючи це. Бізнес небезпідставно вважав, що після свят завжди приходить похмілля, а разом з ним і податкова, міліція, або пожежні.
Влада вважала, що контролює все. І це дійсно було так, за невеличким "але".
Країна разом з усім світом потроху входила в інформаційну еру. Поступово розвивалися телекомунікації, все більше людей занурювалися у всесвітню мережу Інтернет, оператори мобільного зв'язку щороку звітували про досягнення "чергового максимуму абонентів", комп'ютер перестав бути ознакою статусу, а став такою ж буденністю, як холодильник.
Саме сучасні технології передачі інформації зіграли злий жарт із владою. У суспільства і бізнесу з'явився альтернативний канал інформації. І не тільки отримання, а й розповсюдження! І щодня, щогодини кількість "інформаційнопрозрілих" збільшувалося.
Перед кожною розумною, думаючою людиною поставало питання: чому телерадіогазетний простір так відрізняється від реальності? Тим більше, коли реальність, яку споглядаєш на власні очі, думки, які викликає ця реальність, підтверджуються у новому потужному засобі масової інформації: Інтернеті.
Фактично для наших співгромадян традиційні ЗМІ стали "віртуальною реальністю", тоді як справжня "віртуальна реальність" – Інтернет – дзеркалом суспільно-політичних процесів.
На жаль, багато хто повірив, що живе в "Українській Матриці". Далеко за прикладами ходити не треба, достатньо включити донецьку "Україну", чи послухати українців, які мешкають на сході чи півдні держави. І проблема навіть не в тому, кому вони віддали свої голоси. Захищаючі власний вибір вони доводять його справедливість однаковими реченнями, штампами, навіть парадоксальними заявами, на кшталт: "Коли губернатором Донецької області був Янукович, нам піднімали заробітну плату, пенсії і платили їх вчасно, на відміну від періоду прем'єрства Ющенка, коли взагалі не платили". А це - один і той же проміжок часу!
На жаль, подібні твердження популяризувалися владою саме за допомогою підконтрольних ЗМІ. І напередодні цьогорічних виборів ні "5 канал", ні ТРК "Ера" не могли змінити думку, адже протилежних ЗМІ були тисячі. Тим більше, що "віртуальна реальність" насаджувалася роками, а незалежним телеканалам лише трохи більше року. І постраждали від неї найбільше саме Донецьк і Луганськ, де свободи слова у медіа не було майже десятиліття.
Але саме в цій площині лежить розгадка поведінки киян, які виявилися не "аполітичними пофігістами", які займаються лише заробітком грошей. Саме сотні тисяч киян простояли перші дні помаранчевої революції на Майдані Незалежності, доки прийшла допомога з інших регіонів. І прості кияни, та київський бізнес (малий, середній і великий) фінансово, морально та дієво підтримував Майдан.
Все просто: якщо проникнення Інтернету загалом по Україні навряд чи перевищує цифру у 5 %, то в Києві цей показник складає як мінімум 20-25%. А якщо глянути на аудиторію будь-якого, навіть не опозиційного, інтернет-видання, то понад 60 відсотків читачів – мешканці столиці. Це, не кажучи вже про рівень телефонізації дротовим та мобільним зв'язком.
Отже, дякуючи Інтернету, саме серед киян і склалася критична маса людей, незадоволених існуючим станом. І без першої київської хвилі помаранчева революція навряд чи відбулася б, бо без підтримки населення протестуючі з інших міст відчували б себе "окупантами" столиці.
Та саме в Інтернеті з'явилася і перша критика дій провідників помаранчевого руху. Саме оглядачі інтернет-видань першими задали питання: чи є взагалі у опозиції план дій? Чи можна спочатку називати владу "злочинною", а вже за декілька годин сідати з нею за стіл переговорів? Чи можна ставити ультиматуми і не виконувати їх? Чи можна закликати учасників до бою, і не казати де, з ким і коли він відбудеться?
Фактично Інтернет, як явище, не став безумовно на сторону керівників помаранчевого руху, хоча майорів помаранчевими баннерами. Він черговий раз довів, що є саме незалежним ЗМІ, арбітром і критиком, який незаангажовано оцінює події, і ставить будь-який крок під сумнів.
Тобто громадянське суспільство в Україні сформовано багато в чому дякуючи сучасним технологіям та наступу інформаційної ери у розвитку людства. Тому що інформація – незалежна, незаангажована, а інколи, просто альтернативна, стала цеглинками у побудові громадянського суспільства, якому дивуються за кордоном, та яким пишаємося ми.
На жаль, керівники помаранчевого руху чи то взагалі не читають Інтернет, чи то не звернули уваги на перші дзвіночки, чи то не захотіли звернути. Але майбутня влада (незалежно від того, хто переможе на виборах) наступає на ті ж самі граблі, що й "стара злочинна".
Перед Україною постав дуже серйозний виклик. Питання єдності, соборності української держави виникли не сьогодні. Його експлуатували ще з часів набуття Україною своєї незалежності, проте "дякуючи" останнім виборам, федералізація або навіть розпад України набуває реальних рис.
Можна спрогнозувати, що після закінчення передвиборчих перегонів ситуація потроху вщухне. Але без активних дій з боку нової влади сама по собі не зникне. Адже протягом десятиліть ЗМІ нас запевняли, що на заході мешкають лише "бендери", які ненавидять все російське, а схід є колискою бандитських кланів. Ще кілька штампів. Донбас – одна велика "зона", яка проте годує "бендерів". Центр України – "червоний пояс", де суспільною думкою можна крутити на власний розсуд. Подібні міфи, як виявилося, дуже життєздатні!
Ми не перші, хто зіткнувся із проблемою об'єднання великої території, її мешканців під спільну ідею. На початку 90-х років минулого сторіччя з подібними проблемами зіштовхнулася й об'єднана Європа. Тим більше, що вони мали створювати панєвропейську наддержаву з дуже неоднорідних складових.
Погодьтеся, різниця між німцем та італійцем, чи португальцем та голландцем набагато більша ніж між українцями на сході, півдні, заході чи в центрі.
ЕС мав не асимілювати народи, а зробити так, щоб громадяни великої Європи краще пізнали один одного. І головним інструментом для цього була обрана інформація. Після знищення кордонів європейці частіше почали їздити один до одного, стимулювався обмін студентами, для покращення обізнаності були підключені медіа. Основний наголос було зроблено на розвиток інформаційно-комунікаційних технологій.
Будь-який європеєць, сидячи вдома біля комп'ютера (або у місцях "громадського доступу" до Інтернету: сільському клубі, бібліотеці, тощо) може отримати практично будь-яку інформацію про регіон, у який він збирається. Тобто, побудова інформаційного суспільства для Об'єднаної Європи це не тільки спосіб заробітку грошей. Це і значний об'єднуючий чинник, розвитку якого ЄС приділяє дуже велику увагу.
Створені Стратегія розвитку та План дій, які виконуються завдяки фінансуванню окремим рядком у бюджеті ЄС у 5 млрд. євро (з щорічним збільшенням суми на 18%. Проте це тема для окремої розмови).
Нам не треба знищувати кордони, вивчати мову. У нас історично дуже багато спільного: історія, традиції, віра, територія проживання. Нам потрібно просто заново пізнавати один одного, вчитися, їздити в гості, отримувати інформацію (об'єктивну!) про регіони і Україну загалом.
Перед країною постало завдання не тільки продовжувати інтеграцію у сучасний глобальний світ. Ми маємо інтегруватися і в середині держави: схід у захід, південь у північ. Ми маємо зрозуміти, чим живе селянин на Кіровоградщині, шахтар у Луганську, науковець у Харкові, моряк в Криму, підприємець в Івано-Франківську.
Наша сила в тому, що ми різні. А наша слабкість – що ми розділені. Але об'єднання може проходити тільки під проектом "Україна". І за активної об'єднуючої позиції держави.
Суспільство, бізнес вже готові до побудови в окремо взятій країні "інформаційної ери". Вони мають інформацію, вони хочуть нею ділитися, вони, поки що, вважають, що після 26 грудня влада почне їх чути. Вони прагнуть не стільки до "диктатури пролетаріату та бізнесу", скільки до відкритого і чесного діалогу.
Проте, чи відбудеться він? Чи зможуть об'єднатися три складові для роботи на сучасне і майбутнє держави? Покаже час. І не такий вже далекий.
А поки що гіркий грейпфрутовий присмак залишається.