"Просвіта" - стільки не живуть?
Середа, 10 грудня 2003, 16:35
29-30 вересня 1990 року. Жовтневий палац у Києві. Друга конференція Товариства української мови ім. Шевченка. Дмитро Павличко стає почесним головою Товариства, поступаючись місцем керівника Павлові Мовчану.
Співання хором "Ще не вмерла Україна". Відчуття піднесеності та якоїсь ейфорії від значимості того, що відбувається, від такої кількості однодумців. Переповненість патріотичними почуттями та готовність до праці й боротьби за "українську Україну". І впевненість, що великі завдання під силу.
***
9 грудня 2003 року. Національна опера України. Урочисте святкування 135 річниці створення Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім.Шевченка. У залі Патріарх Філарет, народні депутати з націонал-демократичного табору.
Зі сцени – вітальні слова та уславлення "Просвіти". У зачитаному від імені президента привітанні – "одній з найавторитетніших організацій України". У виступі Ющенка – "найбільшому українському проекту". Від Павличка – вірш...
Прислухаюся до себе – які почуття? Ніяких... Душа не резонує. Хіба що невелике здивування від почутої кількості членів – понад 200 тисяч.
За вітаннями так і залишилося незрозумілим: чим же, власне, займається "Просвіта"? Скажете, не час і не місце було під час урочистостей звітуватися про проведену роботу.
Але ж говорилося, чим займалися "просвітяни" на початку минулого століття. То чому б не конкретизувати загальні слова про боротьбу за утвердження державної мови, розвиток культури, збереження традицій тощо? Але ж ні – апелювали знову й знову до 19 століття.
Ба ні, Лесь Танюк підкреслив, що "Просвіта" представлена у Верховній Раді, а отже, виконує законотворчу функцію. Мався на увазі, звичайно, народний депутат Павло Мовчан, що очолює "Просвіту".
Очолює беззмінно ось уже тринадцять років. Павло Михайлович став "за кермо" організації, ще коли вона була Товариством української мови ім.Шевченка. І саме йому належить ідея перетворення ТУМ у "Просвіту" – як спадкоємницю організації, заснованої ще у 1868-му... Саме розширення завдань та просвітницьке покликання дозволили, не в останню чергу, домогтися "свого" рядка у бюджеті...
Так, поет Павло Мовчан відомий своїми численними заявами з мовного питання. Одна з останніх – про потребу створення в Україні не більше не менше – Міністерства української мови.
Мовчан відомий як один із "застрільщиків" низки парламентських слухань, на яких ішлося про ситуацію у сфері мовних відносин, а також щодо духовності й культури. Мабуть, не найгірший як депутат. Принаймні, послідовний у своєму. Щоправда, закидають, що усі ініціативи Мовчана – адміністративного характеру: "заборонити", "впорядкувати", "обкласти податками".
Насправді Товариство "Просвіта" може пишатися своїм "пантеоном" – просвітянами були такі постаті, як Дмитро Яворницький, Микола Аркас, Олена Пчілка, Володимир Антонович, Борис Грінченко, Олександр Кониський, Михайло Старицький, Юрій Осип Федькович, Іван Франко, Михайло Грушевський, Богдан Лепкий, Василь Стефаник, митрополит Андрій Шептицький. Цей перелік можна продовжувати...
Але найголовніше – "Просвіта" жила і діяла "в низах", у глибинці. На сьогодні ж, придивляючись до діяльності (чи, радше, бездіяльності) цієї організації, доходиш висновку, що "пацієнт, скоріше, мертвий, аніж живий".
Уся робота "Просвіти", за невеликим винятком - це книговидання (справа, безперечно, дуже потрібна й благородна) та кілька ледь жевріючих газет-багатотиражок. Та ще заяви Павла Мовчана. Та ще, може, кілька "круглих столів". Причому чим далі, тим навіть ця діяльність млявіша й безбарвніша.
Відсутність свіжих ідей (навіть ідеї-фікс про Міністерство української мови – роки й роки), відсутність свіжої крові (на урочистому вечорі в Національній опері – ті ж "просвітяни-ветерани"). Зовсім "ніякі", формальні в масі своїй, обласні відділення. Стагнація і бездіяльність. Не таким бачилось майбутнє організації...
Наприкінці 80-х Товариство української мови стало першою масовою неформальною організацією всеукраїнського масштабу. Зайве казати, що прийшли сюди "національно свідомі", невдоволені існуючим станом речей. Це не означало й тоді, що всі вони були діяльними.
Але в багатьох випадках навіть сам факт приналежності до Товариства та спілкування українською були неабияким виявом протесту, без перебільшення – вчинком. Політичним вчинком.
Фактично, з Товариства української мови починався масовий національно-демократичний рух. Народний рух України (тоді ще "за перебудову") був нехай трохи, але пізніше. Та й членство одночасно в обох організаціях було, скоріше, правилом, аніж навпаки.
Разом з тим, незабаром для політичної активності з'явилося вдосталь справжніх політичних партій, так що чи не всі "кадри" перетекли туди. Час спливає, ситуація повільно, але змінюється. Відтак, постають нові завдання. А "Просвіта" залишилася, фактично, Товариством української мови. Та ще й таким, в якому діяльність, здебільшого, зводиться до спілкування українською. Але розмовами – якою б мовою вони не велися – справи не заміниш.
Здається, тому й не говорилося на вечорі про конкретику.
Співання хором "Ще не вмерла Україна". Відчуття піднесеності та якоїсь ейфорії від значимості того, що відбувається, від такої кількості однодумців. Переповненість патріотичними почуттями та готовність до праці й боротьби за "українську Україну". І впевненість, що великі завдання під силу.
***
9 грудня 2003 року. Національна опера України. Урочисте святкування 135 річниці створення Всеукраїнського товариства "Просвіта" ім.Шевченка. У залі Патріарх Філарет, народні депутати з націонал-демократичного табору.
Зі сцени – вітальні слова та уславлення "Просвіти". У зачитаному від імені президента привітанні – "одній з найавторитетніших організацій України". У виступі Ющенка – "найбільшому українському проекту". Від Павличка – вірш...
Прислухаюся до себе – які почуття? Ніяких... Душа не резонує. Хіба що невелике здивування від почутої кількості членів – понад 200 тисяч.
За вітаннями так і залишилося незрозумілим: чим же, власне, займається "Просвіта"? Скажете, не час і не місце було під час урочистостей звітуватися про проведену роботу.
Але ж говорилося, чим займалися "просвітяни" на початку минулого століття. То чому б не конкретизувати загальні слова про боротьбу за утвердження державної мови, розвиток культури, збереження традицій тощо? Але ж ні – апелювали знову й знову до 19 століття.
Ба ні, Лесь Танюк підкреслив, що "Просвіта" представлена у Верховній Раді, а отже, виконує законотворчу функцію. Мався на увазі, звичайно, народний депутат Павло Мовчан, що очолює "Просвіту".
Очолює беззмінно ось уже тринадцять років. Павло Михайлович став "за кермо" організації, ще коли вона була Товариством української мови ім.Шевченка. І саме йому належить ідея перетворення ТУМ у "Просвіту" – як спадкоємницю організації, заснованої ще у 1868-му... Саме розширення завдань та просвітницьке покликання дозволили, не в останню чергу, домогтися "свого" рядка у бюджеті...
Так, поет Павло Мовчан відомий своїми численними заявами з мовного питання. Одна з останніх – про потребу створення в Україні не більше не менше – Міністерства української мови.
Мовчан відомий як один із "застрільщиків" низки парламентських слухань, на яких ішлося про ситуацію у сфері мовних відносин, а також щодо духовності й культури. Мабуть, не найгірший як депутат. Принаймні, послідовний у своєму. Щоправда, закидають, що усі ініціативи Мовчана – адміністративного характеру: "заборонити", "впорядкувати", "обкласти податками".
Насправді Товариство "Просвіта" може пишатися своїм "пантеоном" – просвітянами були такі постаті, як Дмитро Яворницький, Микола Аркас, Олена Пчілка, Володимир Антонович, Борис Грінченко, Олександр Кониський, Михайло Старицький, Юрій Осип Федькович, Іван Франко, Михайло Грушевський, Богдан Лепкий, Василь Стефаник, митрополит Андрій Шептицький. Цей перелік можна продовжувати...
Але найголовніше – "Просвіта" жила і діяла "в низах", у глибинці. На сьогодні ж, придивляючись до діяльності (чи, радше, бездіяльності) цієї організації, доходиш висновку, що "пацієнт, скоріше, мертвий, аніж живий".
Уся робота "Просвіти", за невеликим винятком - це книговидання (справа, безперечно, дуже потрібна й благородна) та кілька ледь жевріючих газет-багатотиражок. Та ще заяви Павла Мовчана. Та ще, може, кілька "круглих столів". Причому чим далі, тим навіть ця діяльність млявіша й безбарвніша.
Відсутність свіжих ідей (навіть ідеї-фікс про Міністерство української мови – роки й роки), відсутність свіжої крові (на урочистому вечорі в Національній опері – ті ж "просвітяни-ветерани"). Зовсім "ніякі", формальні в масі своїй, обласні відділення. Стагнація і бездіяльність. Не таким бачилось майбутнє організації...
Наприкінці 80-х Товариство української мови стало першою масовою неформальною організацією всеукраїнського масштабу. Зайве казати, що прийшли сюди "національно свідомі", невдоволені існуючим станом речей. Це не означало й тоді, що всі вони були діяльними.
Але в багатьох випадках навіть сам факт приналежності до Товариства та спілкування українською були неабияким виявом протесту, без перебільшення – вчинком. Політичним вчинком.
Фактично, з Товариства української мови починався масовий національно-демократичний рух. Народний рух України (тоді ще "за перебудову") був нехай трохи, але пізніше. Та й членство одночасно в обох організаціях було, скоріше, правилом, аніж навпаки.
Разом з тим, незабаром для політичної активності з'явилося вдосталь справжніх політичних партій, так що чи не всі "кадри" перетекли туди. Час спливає, ситуація повільно, але змінюється. Відтак, постають нові завдання. А "Просвіта" залишилася, фактично, Товариством української мови. Та ще й таким, в якому діяльність, здебільшого, зводиться до спілкування українською. Але розмовами – якою б мовою вони не велися – справи не заміниш.
Здається, тому й не говорилося на вечорі про конкретику.
