Дещо про рецензії, рецензентів і гріхопадіння
П'ятниця, 23 травня 2003, 16:51
У щотижневику "Кіевскій телеграфъ" (19-23 травня 2003 року) на сторінці третій надрукована невелика замітка з назвою "Ярмарок марнославства". Усупереч назві, вона не має нічого спільного з відомим романом Вільяма Теккерея, а оповідає про недавні вибори в Українській Академії Наук: "Це було страхітливе видовище, — вважає рецензент, — оскільки результати обрання, м'яко кажучи, вражають".
Що ж так збентежило безіменного, але, можливо, не безликого автора замітки (адже поруч із заголовком красується якийсь фотопортрет)? "Це було страхітливе видовище, — волає він. — Спостерігається девальвація такого почесного (так у автора. — Д.З.) академічного інституту". А проілюстрована згадана публікація тим, що "у відділенні економіки академіком став Богдан Губський, а Михайло Поживанов — член-кореспондентом (так в автора — Д.З.) в області металургії". І трохи далі: "Наскільки ж можна не поважати себе, щоб проводити такі, з дозволу сказати, вибори".
Чи неправда, дуже переконливо? Але це, утім, лише початок, найцікавіше ж попереду... І далі зринає згадка про те, що за радянської влади академіками стали кандидат історичних наук, секретар ЦК КП(б) Скаба і заступник голови Совміну Тронько...
А тепер — увага: "І у 1992 році Іван Дзюба став "безсмертним", хоча в нього навіть не було вченого ступеня! А в 2003 році "академіки" пішли косяком..." От вам, мовляв, яка сумна еволюція (щоб не сказати "деградація"): Скаба був хоч кандидатом наук, а Дзюба жодного вченого ступеня не мав, та й донині не має. Так ще й, начебто б, торує багатьом омріяний шлях до грошей і слави...
Виклавши точку зору нашого безіменного автора, перейду до фактів. А вони, виявляється, діаметрально протилежні вищевикладеному: ані Богдан Губский, ані Михайло Поживанов у члени академії так і не пройшли — були зупинені на останній інстанції. Між іншим, в академіки балотувався ще і голова Верховної Ради Володимир Литвин. Він переміг одним голосом: 87 проти 86. Цікаво, що якраз Литвина наш хоробрий автор чомусь і не зачепив...
Виходить, що "страхітливе видовище" й не відбулося? Так би мовити, "факір був п'яний і фокус не вдався"? Воістину рідко доводиться зіштовхуватися з таким кричущим журналістським непрофесіоналізмом...
Але це, так би мовити, внутрішній біль самої газети. А у розглянутій нещасній статті проглянуло дещо більш серйозне. Адже ще кілька років тому і помислити було б важко, що хтось ризикне підняти руку на Івана Дзюбу — живу совість нації, найзнаковішу фігуру України, знаменитого автора всесвітньо відомої книги "Інтернаціоналізм або русифікація?"...
Виявляється, все ж таки підняли. Так ще й вдавшись до грубого обману. Адже в автора (або авторів?) розглянутої газетної замітки виходить, якщо пам'ятаєте, начебто Дзюба є ледь чи не єдиним винятком з правила: мовляв, обирався у академіки, не маючи жодних вчених ступенів і звань. Насправді ж для членів Союзу письменників це було навіть, якщо можна так сказати, правилом. Тичина, Рильський, Бажан, Корнійчук, навіть Борис Олійник саме так ставали "безсмертними". І нікому з них це, зауважу, у провину ніколи не ставили...
Але, як бачимо, все, на жаль, тече, все міняється, і Івана Дзюбу побажали звинуватити саме у "неврівноваженості", а тим самим як би й у ненауковості. Причому в останньому, мабуть, найменш обґрунтовано.
Справа в тім, що з усіх "неостепенених" академіків саме Іван Михайлович найтісніше пов'язаний з НАН України, тому що протягом кількох років є академіком-секретарем (тобто керівником) її Відділення літератури й мови. І справляється з цими непростими обов'язками досить і досить успішно. До того ж він аж ніяк не далекий від занять власне наукових: цього року, наприклад, випустив у світло книгу за назвою "Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П'ятдесят років без Сталіна" (великі з неї уривки публікувалися у "Дзеркалі тижня"). Там на колосальному фактичному матеріалі розглянуті проблеми становлення нашої національної самосвідомості — його пошуки й блукання, які нерідко заводили того чи іншого мислителя у глухий кут.
Багато із згаданих мислителів оцінюються Дзюбою досить чемно, але неприємно справедливо. Здається, що саме в цьому колі скривджених і варто шукати автора (або навіть, скоріше, замовника) замітки "Ярмарок марнославства".
Одним словом, боюся, що завелася якась гнилизна в нашому королівстві...
<і>Дмитро Затонський,
академік НАН України,
дійсний член Європейської
академії наук і мистецтв у Відні
Що ж так збентежило безіменного, але, можливо, не безликого автора замітки (адже поруч із заголовком красується якийсь фотопортрет)? "Це було страхітливе видовище, — волає він. — Спостерігається девальвація такого почесного (так у автора. — Д.З.) академічного інституту". А проілюстрована згадана публікація тим, що "у відділенні економіки академіком став Богдан Губський, а Михайло Поживанов — член-кореспондентом (так в автора — Д.З.) в області металургії". І трохи далі: "Наскільки ж можна не поважати себе, щоб проводити такі, з дозволу сказати, вибори".
Чи неправда, дуже переконливо? Але це, утім, лише початок, найцікавіше ж попереду... І далі зринає згадка про те, що за радянської влади академіками стали кандидат історичних наук, секретар ЦК КП(б) Скаба і заступник голови Совміну Тронько...
А тепер — увага: "І у 1992 році Іван Дзюба став "безсмертним", хоча в нього навіть не було вченого ступеня! А в 2003 році "академіки" пішли косяком..." От вам, мовляв, яка сумна еволюція (щоб не сказати "деградація"): Скаба був хоч кандидатом наук, а Дзюба жодного вченого ступеня не мав, та й донині не має. Так ще й, начебто б, торує багатьом омріяний шлях до грошей і слави...
Виклавши точку зору нашого безіменного автора, перейду до фактів. А вони, виявляється, діаметрально протилежні вищевикладеному: ані Богдан Губский, ані Михайло Поживанов у члени академії так і не пройшли — були зупинені на останній інстанції. Між іншим, в академіки балотувався ще і голова Верховної Ради Володимир Литвин. Він переміг одним голосом: 87 проти 86. Цікаво, що якраз Литвина наш хоробрий автор чомусь і не зачепив...
Виходить, що "страхітливе видовище" й не відбулося? Так би мовити, "факір був п'яний і фокус не вдався"? Воістину рідко доводиться зіштовхуватися з таким кричущим журналістським непрофесіоналізмом...
Але це, так би мовити, внутрішній біль самої газети. А у розглянутій нещасній статті проглянуло дещо більш серйозне. Адже ще кілька років тому і помислити було б важко, що хтось ризикне підняти руку на Івана Дзюбу — живу совість нації, найзнаковішу фігуру України, знаменитого автора всесвітньо відомої книги "Інтернаціоналізм або русифікація?"...
Виявляється, все ж таки підняли. Так ще й вдавшись до грубого обману. Адже в автора (або авторів?) розглянутої газетної замітки виходить, якщо пам'ятаєте, начебто Дзюба є ледь чи не єдиним винятком з правила: мовляв, обирався у академіки, не маючи жодних вчених ступенів і звань. Насправді ж для членів Союзу письменників це було навіть, якщо можна так сказати, правилом. Тичина, Рильський, Бажан, Корнійчук, навіть Борис Олійник саме так ставали "безсмертними". І нікому з них це, зауважу, у провину ніколи не ставили...
Але, як бачимо, все, на жаль, тече, все міняється, і Івана Дзюбу побажали звинуватити саме у "неврівноваженості", а тим самим як би й у ненауковості. Причому в останньому, мабуть, найменш обґрунтовано.
Справа в тім, що з усіх "неостепенених" академіків саме Іван Михайлович найтісніше пов'язаний з НАН України, тому що протягом кількох років є академіком-секретарем (тобто керівником) її Відділення літератури й мови. І справляється з цими непростими обов'язками досить і досить успішно. До того ж він аж ніяк не далекий від занять власне наукових: цього року, наприклад, випустив у світло книгу за назвою "Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П'ятдесят років без Сталіна" (великі з неї уривки публікувалися у "Дзеркалі тижня"). Там на колосальному фактичному матеріалі розглянуті проблеми становлення нашої національної самосвідомості — його пошуки й блукання, які нерідко заводили того чи іншого мислителя у глухий кут.
Багато із згаданих мислителів оцінюються Дзюбою досить чемно, але неприємно справедливо. Здається, що саме в цьому колі скривджених і варто шукати автора (або навіть, скоріше, замовника) замітки "Ярмарок марнославства".
Одним словом, боюся, що завелася якась гнилизна в нашому королівстві...
<і>Дмитро Затонський,
академік НАН України,
дійсний член Європейської
академії наук і мистецтв у Відні
