Олесь Санін: Хто боїться Мамая?
Понеділок, 3 березня 2003, 14:05
Офіційна прем’єра дебютного повнометражного фільму режисера Олеся Саніна "Мамай" відбулася у київському кінотеатрі "Україна" 19 лютого. Серед глядачів на прем'єрі можна було помітити багато популярних та офіційних осіб: від знаних митців до народних депутатів і міністрів, від Тараса Чубая та El Кравчука до Віктора Ющенка.
На прес-конференції перед прем’єрою Санін, розповів, що "Мамай" – це не просто його повнометражний режисерський дебют в ігровому кіні, а ще й дипломна робота після навчання на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, який він закінчив у 1998 році.
Важливий момент - напередодні прем’єри "Мамая" було підписано угоду про дистриб’юцію картини на західних кіноринках з однією з поважних компаній у цій царині – Golden Gate Film. Для українського фільму це абсолютно безпрецедентно.
Разом із тим, варто зауважити, що "Мамай" вочевидь належить до кінематографа вишукано мистецького, арт-гаузного. І якщо його прокат на Заході цілком очевидний, бо там існує розвинена кінотеатральна мережа, що спеціалізується на показі такого кіна, то показати стрічку в Україні найбільшій авдиторії потенційних глядачів – це складне завдання. Як зазначили продюсер фільму Арам Ґеворкян і сам режисер, кинути "Мамая" у реальний український кінопрокат – це як кинути в безодню: можливі тільки глухі вранішні сеанси, що буде вбивством прокатної долі картини. Через це вибрано дещо інший шлях до глядача. Протягом року знімальна група буде влаштовувати прем’єри в найбільших залах найбільших українських міст, збираючи на них зацікавленого глядача. Вочевидь, і цей шлях не ідеальний, але в ньому не можна не помітити раціонального зерна...
В інтерв'ю часопису KINO-KOЛО Олесь Санін зазначив, що "кожен фільм як акт творчий має бути на часі, адже його мають дивитися люди, й він має бути їм цікавий". "Коли ж вести про позицію художника, то кожен фільм – це вчинок. В розумінні – як ти осмислюєш цю дійсність, як ти осмислюєш теперішній час і що ти хочеш сказати своєю історією, трактуванням її героїв, власне фільмом", вважає режисер.
Історію "Мамая" Санін називає своїм "особистим поясненням" питанням "чому козак має ім’я зовсім не українське, чому носить ім’я хана, провідника татарської орди, що нападала на українські землі". "Ця історія, цей матеріал – я його і боюся, і він дарує мені велику наснагу. Можливо, боюся, як бояться першого кохання: ти закоханий, але боязко доторкнутися до об’єкта свого кохання – а раптом він зараз зникне", – говорить автор фільму.
"Я розумію важливість традиції, але гарної кінотрадиції – тієї, що для українського кіна наріжна і плідна", – ділиться режисер. – "Я намагаюся продовжити українське кіно в розумінні того Справжнього, що в ньому було, прагну навчитися у нього, в його великих майстрів отого Справжнього. І я прагну нової кінематографічної якости, нової кіномови, щоб вона не відригала вчорашнього-гіршого й застарілого, щоб вона була зрозумілою і близькою сучасному глядачеві".
Сюжет(и)
У "Мамаї" немає одного сюжету, а є одразу кілька сюжетів. Перша історія. Це "Дума про трьох братів азовських", українська пісня, що датується 16 століттям.
Друга історія. Санін зізнається, що знайшов її в іранській літературі. Потім сам розшукував усні джерела – серед кримських татар. Називається вона – "Пісня дервіша про трьох доблесних мамлюків", це епос тюркських народів. У ньому розповідається про те, що трійко рідних братів татар, які служили найманцями в різних арміях, полишають службу, почувши плач Золотої Співочої Колиски.
"У татар є така легенда", – розповідає режисер. – "Коли ця Колиска потрапляє до рук чужинців, тоді татари втрачають свою силу, їхній народ розпорошується, й уривається їхній рід. Як тлумачать джерела, кримські татари цю Колиску привезли з собою із Монголії. Це ніби колиска Чінґіз-хана, що її йому дала мати, а в Колиску було покладене євшан-зілля, по-нашому – полин; і возив він цю Колиску за собою як символ своєї влади, символ своєї землі. Татари – народ, що жив у Вільному Степу, народ, що воював, пас отари. Й оцей запах полину, євшан-зілля, – це запах їхньої батьківщини.
Якщо татари служили у війську десь далеко від свого дому, то вони носили на шиї – калик, ашач – (по-нашому, ладанку) мішечок шкіряний, де був цей самий полин; нюхали його і згадували свій рідний край. Вони знали, що повинні повернутися додому, до своєї долі-волі, до свого степу… У кримських татар побутує така історія казкова – про те, як ця чарівна Золота Колиска була завалена у крейдяній горі і як її шукав хан, і про те, що коли її знайде людина з нечистим серцем, то вона страждатиме від страшних хвороб. Невільників-козаків кидали в ці катакомби – шукати Золоту Колиску, бо хани боялися тією хворобою захворіти".
Санін поєднав ці історії, і спробував "витворити вже свою кінематографічну історію на основі двох епосів". Три рідні брати, тікаючи з татарської неволі, крадуть двох коней, нав’ючених татарським добром. Старший і середульший брати – кінні, а молодший – пішаниця. Наймолодшого вони кидають у степу помирати. І він на Савур-могилі бачить свою смерть. Брати доїжджають до річки Калки, чекають його там три дні. Вони скоїли страшний гріх. І карою для них є те, що татари наздоганяють їх і вбивають – та не за те, що покрали речі (так це трактує Дума), а за те, що кинули рідного брата…
Той самий сюжет, але вже з татарського боку, розповідається у "Пісні дервіша про трьох доблесних мамлюків" – де три брати-татарини наздоганяють злодіїв, які вкрали тотем їхнього роду – Золоту Співочу Колиску.
А між цими двома історіями вже є третя історія, написана самим Саніним. Історія про те, як татарська жінка знаходить у степу наймолодшого козака, що помирає; привозить його додому, лікує; закохується в нього, стає його дружиною. Їхнє життя драматичне, трагічне – адже вона татарського роду, а він – українського, що цей рід його зрадив і покинув. Так чи так, а цей хлопець стає козаком на ім’я Мамай.
Українські "підміни"
Своїм фільмом Санін намагається відповісти на ті болючі питання, що стоять перед нашим суспільством, на питання, пов’язані з соціумом, з культурою. "До сьогодні не існує концепції розвитку нашого національного мистецтва", – із болем констатує режисер. – "Загальна розгубленість у суспільстві триває вже роками; вона призводить до апатії; держава не може визначити стратегічного напряму свого поступу – ні економічного, ні політичного; й найпроблемніше з гуманітарною політикою...
З іншого боку, ось уже 10 років як "національне мистецтво" ліплять на прапори, із ним, сказати б, ідуть уперед. Та насправді відбувається підміна цінностей. З Незалежністю постало питання "що це таке – національне мистецтво?"; а при владі лишилися колишні компартійці-ідеологи, що зметикували просто: "колір прапора ми змінили, значить далі потрібно – вишиванки, вареники, сало, горілку з національними символами"; оце відтак і є "національна культура" й "національне мистецтво" наше. Воно підноситься офіційно й обгортається попсово-лискучими папірцями; це пріоритети сильних українського світу цього. А тим часом люди, що схильні й можуть плекати справді автентичну, справді народну національну культуру, вони в стані пригнічення й занепаду.
І коли ближчого часу певні митці не зможуть провести в життя правдиве національне мистецтво, теперішнє, сучасне, мистецтво сьогоднішнього дня, то провалля збільшуватиметься з геометричною прогресією – провалля між цінностями народу, що таки має свою власну культуру, й тими цінностями, що держава їх подає як "національну культуру" офіційно. Відбувається велика підміна. Скажімо, національним чомусь вважається все, що артикулюється українською мовою. Виходить "дуже просто", де, насправді, дуже складно", – зазначає Санін.
Курс – Схід
Фільм Саніна не пройшов непоміченим повз увагу кінокритиків. Так мистецтвознавець, Олег Сидор-Гібелинда у рецензії до фільму зазначає, що "Козаччина, мабуть, ще довго лишатиметься для наших кінематографістів "зачарованою добою". Знімають її часто й охоче, та найчастіше невдало (чи багато глядачів сьогодні одразу згадає, скажімо, "Чортову дюжину" 1970 року?). Там, де виявляється безсилою історія, художник звертається до міту. А точніше, до його писемно-матеріальних свідчень, як-то народна картина чи дума, а до них нерідко додається породження авторської уяви, що, втім, переконливістю не поступається двом попереднім, заради яких її і залучено".
Санінський "Мамай", на думку критика, "є коктейлем мітів, кожен із яких продовжує інший, спростовуючи себе, породжуючи щось нове, небачено-нечуване. Три джерела та три складових частини стрічки: фольклор, малярство, індивідуальна фантазія. Дві думи про братів азовських; "Козак Мамай"; балада про аборигенку та чужинця. Інтермедія, амальгама й тло дії. Брати-зрадники; козак-музика; кримський бранець. Текст, підтекст, контекст. Спільного між ними – досить пізній час оприлюднення всіх перелічених джерел… Усі джерела визначаються значним рівнем автономізації (справді, у піснях та думах не згадується ніякий Мамай, натомість "мамаї" переважно присвячені музикуванню козака, під назвою "...душі правдивої" – такому прозаїчному заняттю, як вичісуванню ненажерливих комах з власного тіла, а от амури тут з’являються аж у ХІХ столітті у вигляді залицянь до "дівки Марусі", і таке інше). Словом, логіка фільмового твору Олеся Саніна суто авторська. За своєю переконливістю – камінна, незворушна!"
Нагадує критик і про висновки, які свого часу зробив Гумільов "про роль "степового елементу" у житті дуже східних, найсхідніших слов’ян. "Співуча медитативність наших фільмів давно вже була їхньою прикметною ознакою, тільки тепер вона отримала якусь іншу, органічнішу – для автора і для нас – санкцію. Східну стихію у "Мамаї" не транскрибовано, не перекладено (окрім казки про Едера-богатиря) і не адаптовано до пересічного глядацького сприйняття. Нехай учиться, нехай звикає. Жебонить за кадром тужлива тюркська мелодія, гримлять тулумбаси, янчить щось таке незвичне та медитативне…" – зазначає Олег Сидор-Гібелинда.
А звідси, на думку кінознавця, "удача фільму, націленого на принципове знехтування кульмінаційних фаз, а не на їхню судомну імітацію, як це можна було спостерігати у вітчизняних версіях фільмів "плаща і шпаги"... Ось лише повзуть горою козаки, і тут-таки, без усякого переходу, бачимо голову вартового татарина, помережану цівкою крови. Так само – хіба з кількома незначущими секундами "фори" – гинуть од рук противника двоє наздогнаних ним братів, старший та середульший. А молодший тільки-но святкував власне весілля з "прекрасною татаркою", а онде висить униз головою, вмить утративши все, що мав (маргінальний мотив кількох "мамаїв"). Все наче визначено наперед, персональний спротив не так багато важить за цієї системи координат, якщо тільки сам по собі не є його складовою…" – зауважує мистецтвознавець.
Біографічна довідка
Олесь Санін – режисер, оператор, продюсер, актор. Народився 30 липня 1972 року. Навчався у КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого – акторству (1989 – 93), режисурі ігрового фільму (1993 – 98). 1994 – 2000 років – режисер, оператор, керівник департаменту фільмів і телепроектів в українському представництві міжнародної корпорації "Internews Network". Голова Асоціації молодих кінематографістів СКУ. Продюсер понад 20 документальних фільмів (виробництво "Internews Network", "Сanal +", Канал "1+1" , НТВ ,ТНТ , POLSAT, DALAS studio, IKON, PRO Helvecia). Оператор 3 документальних стрічок. Як режисер поставив документальні й ігрові короткометражні фільми "Maestro",
"Матінка Надія"," Буря", "Зимно", "Пустинь", "Akvarel", "Нація. Лемки", "Гріх", а також 6 документальних серіалів та програм. Лавреат українських і міжнародних фестивалів.
На прес-конференції перед прем’єрою Санін, розповів, що "Мамай" – це не просто його повнометражний режисерський дебют в ігровому кіні, а ще й дипломна робота після навчання на кінофакультеті Київського державного інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого, який він закінчив у 1998 році.
Важливий момент - напередодні прем’єри "Мамая" було підписано угоду про дистриб’юцію картини на західних кіноринках з однією з поважних компаній у цій царині – Golden Gate Film. Для українського фільму це абсолютно безпрецедентно.
Разом із тим, варто зауважити, що "Мамай" вочевидь належить до кінематографа вишукано мистецького, арт-гаузного. І якщо його прокат на Заході цілком очевидний, бо там існує розвинена кінотеатральна мережа, що спеціалізується на показі такого кіна, то показати стрічку в Україні найбільшій авдиторії потенційних глядачів – це складне завдання. Як зазначили продюсер фільму Арам Ґеворкян і сам режисер, кинути "Мамая" у реальний український кінопрокат – це як кинути в безодню: можливі тільки глухі вранішні сеанси, що буде вбивством прокатної долі картини. Через це вибрано дещо інший шлях до глядача. Протягом року знімальна група буде влаштовувати прем’єри в найбільших залах найбільших українських міст, збираючи на них зацікавленого глядача. Вочевидь, і цей шлях не ідеальний, але в ньому не можна не помітити раціонального зерна...
В інтерв'ю часопису KINO-KOЛО Олесь Санін зазначив, що "кожен фільм як акт творчий має бути на часі, адже його мають дивитися люди, й він має бути їм цікавий". "Коли ж вести про позицію художника, то кожен фільм – це вчинок. В розумінні – як ти осмислюєш цю дійсність, як ти осмислюєш теперішній час і що ти хочеш сказати своєю історією, трактуванням її героїв, власне фільмом", вважає режисер.
Історію "Мамая" Санін називає своїм "особистим поясненням" питанням "чому козак має ім’я зовсім не українське, чому носить ім’я хана, провідника татарської орди, що нападала на українські землі". "Ця історія, цей матеріал – я його і боюся, і він дарує мені велику наснагу. Можливо, боюся, як бояться першого кохання: ти закоханий, але боязко доторкнутися до об’єкта свого кохання – а раптом він зараз зникне", – говорить автор фільму.
"Я розумію важливість традиції, але гарної кінотрадиції – тієї, що для українського кіна наріжна і плідна", – ділиться режисер. – "Я намагаюся продовжити українське кіно в розумінні того Справжнього, що в ньому було, прагну навчитися у нього, в його великих майстрів отого Справжнього. І я прагну нової кінематографічної якости, нової кіномови, щоб вона не відригала вчорашнього-гіршого й застарілого, щоб вона була зрозумілою і близькою сучасному глядачеві".
 |
У "Мамаї" немає одного сюжету, а є одразу кілька сюжетів. Перша історія. Це "Дума про трьох братів азовських", українська пісня, що датується 16 століттям.
Друга історія. Санін зізнається, що знайшов її в іранській літературі. Потім сам розшукував усні джерела – серед кримських татар. Називається вона – "Пісня дервіша про трьох доблесних мамлюків", це епос тюркських народів. У ньому розповідається про те, що трійко рідних братів татар, які служили найманцями в різних арміях, полишають службу, почувши плач Золотої Співочої Колиски.
"У татар є така легенда", – розповідає режисер. – "Коли ця Колиска потрапляє до рук чужинців, тоді татари втрачають свою силу, їхній народ розпорошується, й уривається їхній рід. Як тлумачать джерела, кримські татари цю Колиску привезли з собою із Монголії. Це ніби колиска Чінґіз-хана, що її йому дала мати, а в Колиску було покладене євшан-зілля, по-нашому – полин; і возив він цю Колиску за собою як символ своєї влади, символ своєї землі. Татари – народ, що жив у Вільному Степу, народ, що воював, пас отари. Й оцей запах полину, євшан-зілля, – це запах їхньої батьківщини.
Якщо татари служили у війську десь далеко від свого дому, то вони носили на шиї – калик, ашач – (по-нашому, ладанку) мішечок шкіряний, де був цей самий полин; нюхали його і згадували свій рідний край. Вони знали, що повинні повернутися додому, до своєї долі-волі, до свого степу… У кримських татар побутує така історія казкова – про те, як ця чарівна Золота Колиска була завалена у крейдяній горі і як її шукав хан, і про те, що коли її знайде людина з нечистим серцем, то вона страждатиме від страшних хвороб. Невільників-козаків кидали в ці катакомби – шукати Золоту Колиску, бо хани боялися тією хворобою захворіти".
Санін поєднав ці історії, і спробував "витворити вже свою кінематографічну історію на основі двох епосів". Три рідні брати, тікаючи з татарської неволі, крадуть двох коней, нав’ючених татарським добром. Старший і середульший брати – кінні, а молодший – пішаниця. Наймолодшого вони кидають у степу помирати. І він на Савур-могилі бачить свою смерть. Брати доїжджають до річки Калки, чекають його там три дні. Вони скоїли страшний гріх. І карою для них є те, що татари наздоганяють їх і вбивають – та не за те, що покрали речі (так це трактує Дума), а за те, що кинули рідного брата…
Той самий сюжет, але вже з татарського боку, розповідається у "Пісні дервіша про трьох доблесних мамлюків" – де три брати-татарини наздоганяють злодіїв, які вкрали тотем їхнього роду – Золоту Співочу Колиску.
А між цими двома історіями вже є третя історія, написана самим Саніним. Історія про те, як татарська жінка знаходить у степу наймолодшого козака, що помирає; привозить його додому, лікує; закохується в нього, стає його дружиною. Їхнє життя драматичне, трагічне – адже вона татарського роду, а він – українського, що цей рід його зрадив і покинув. Так чи так, а цей хлопець стає козаком на ім’я Мамай.
 |
Своїм фільмом Санін намагається відповісти на ті болючі питання, що стоять перед нашим суспільством, на питання, пов’язані з соціумом, з культурою. "До сьогодні не існує концепції розвитку нашого національного мистецтва", – із болем констатує режисер. – "Загальна розгубленість у суспільстві триває вже роками; вона призводить до апатії; держава не може визначити стратегічного напряму свого поступу – ні економічного, ні політичного; й найпроблемніше з гуманітарною політикою...
З іншого боку, ось уже 10 років як "національне мистецтво" ліплять на прапори, із ним, сказати б, ідуть уперед. Та насправді відбувається підміна цінностей. З Незалежністю постало питання "що це таке – національне мистецтво?"; а при владі лишилися колишні компартійці-ідеологи, що зметикували просто: "колір прапора ми змінили, значить далі потрібно – вишиванки, вареники, сало, горілку з національними символами"; оце відтак і є "національна культура" й "національне мистецтво" наше. Воно підноситься офіційно й обгортається попсово-лискучими папірцями; це пріоритети сильних українського світу цього. А тим часом люди, що схильні й можуть плекати справді автентичну, справді народну національну культуру, вони в стані пригнічення й занепаду.
І коли ближчого часу певні митці не зможуть провести в життя правдиве національне мистецтво, теперішнє, сучасне, мистецтво сьогоднішнього дня, то провалля збільшуватиметься з геометричною прогресією – провалля між цінностями народу, що таки має свою власну культуру, й тими цінностями, що держава їх подає як "національну культуру" офіційно. Відбувається велика підміна. Скажімо, національним чомусь вважається все, що артикулюється українською мовою. Виходить "дуже просто", де, насправді, дуже складно", – зазначає Санін.
 |
Фільм Саніна не пройшов непоміченим повз увагу кінокритиків. Так мистецтвознавець, Олег Сидор-Гібелинда у рецензії до фільму зазначає, що "Козаччина, мабуть, ще довго лишатиметься для наших кінематографістів "зачарованою добою". Знімають її часто й охоче, та найчастіше невдало (чи багато глядачів сьогодні одразу згадає, скажімо, "Чортову дюжину" 1970 року?). Там, де виявляється безсилою історія, художник звертається до міту. А точніше, до його писемно-матеріальних свідчень, як-то народна картина чи дума, а до них нерідко додається породження авторської уяви, що, втім, переконливістю не поступається двом попереднім, заради яких її і залучено".
Санінський "Мамай", на думку критика, "є коктейлем мітів, кожен із яких продовжує інший, спростовуючи себе, породжуючи щось нове, небачено-нечуване. Три джерела та три складових частини стрічки: фольклор, малярство, індивідуальна фантазія. Дві думи про братів азовських; "Козак Мамай"; балада про аборигенку та чужинця. Інтермедія, амальгама й тло дії. Брати-зрадники; козак-музика; кримський бранець. Текст, підтекст, контекст. Спільного між ними – досить пізній час оприлюднення всіх перелічених джерел… Усі джерела визначаються значним рівнем автономізації (справді, у піснях та думах не згадується ніякий Мамай, натомість "мамаї" переважно присвячені музикуванню козака, під назвою "...душі правдивої" – такому прозаїчному заняттю, як вичісуванню ненажерливих комах з власного тіла, а от амури тут з’являються аж у ХІХ столітті у вигляді залицянь до "дівки Марусі", і таке інше). Словом, логіка фільмового твору Олеся Саніна суто авторська. За своєю переконливістю – камінна, незворушна!"
Нагадує критик і про висновки, які свого часу зробив Гумільов "про роль "степового елементу" у житті дуже східних, найсхідніших слов’ян. "Співуча медитативність наших фільмів давно вже була їхньою прикметною ознакою, тільки тепер вона отримала якусь іншу, органічнішу – для автора і для нас – санкцію. Східну стихію у "Мамаї" не транскрибовано, не перекладено (окрім казки про Едера-богатиря) і не адаптовано до пересічного глядацького сприйняття. Нехай учиться, нехай звикає. Жебонить за кадром тужлива тюркська мелодія, гримлять тулумбаси, янчить щось таке незвичне та медитативне…" – зазначає Олег Сидор-Гібелинда.
А звідси, на думку кінознавця, "удача фільму, націленого на принципове знехтування кульмінаційних фаз, а не на їхню судомну імітацію, як це можна було спостерігати у вітчизняних версіях фільмів "плаща і шпаги"... Ось лише повзуть горою козаки, і тут-таки, без усякого переходу, бачимо голову вартового татарина, помережану цівкою крови. Так само – хіба з кількома незначущими секундами "фори" – гинуть од рук противника двоє наздогнаних ним братів, старший та середульший. А молодший тільки-но святкував власне весілля з "прекрасною татаркою", а онде висить униз головою, вмить утративши все, що мав (маргінальний мотив кількох "мамаїв"). Все наче визначено наперед, персональний спротив не так багато важить за цієї системи координат, якщо тільки сам по собі не є його складовою…" – зауважує мистецтвознавець.
Біографічна довідка
Олесь Санін – режисер, оператор, продюсер, актор. Народився 30 липня 1972 року. Навчався у КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого – акторству (1989 – 93), режисурі ігрового фільму (1993 – 98). 1994 – 2000 років – режисер, оператор, керівник департаменту фільмів і телепроектів в українському представництві міжнародної корпорації "Internews Network". Голова Асоціації молодих кінематографістів СКУ. Продюсер понад 20 документальних фільмів (виробництво "Internews Network", "Сanal +", Канал "1+1" , НТВ ,ТНТ , POLSAT, DALAS studio, IKON, PRO Helvecia). Оператор 3 документальних стрічок. Як режисер поставив документальні й ігрові короткометражні фільми "Maestro",
"Матінка Надія"," Буря", "Зимно", "Пустинь", "Akvarel", "Нація. Лемки", "Гріх", а також 6 документальних серіалів та програм. Лавреат українських і міжнародних фестивалів.
