"Срібний ведмідь" українському "Трамваю..."
П'ятниця, 14 березня 2003, 10:37
На 53 Берлінському міжнародному кінофестивалі, одному з трьох найпрестижніших (поряд з Каннським і Венеційським) світових кінофорумів, що проходив від 6 до 16 лютого, "Срібного ведмедя" здобув український анімаційний фільм – дебютна стрічка молодого режисера Степана Коваля "Йшов трамвай №9". Картина отримала цей надзвичайно почесний приз у конкурсі короткометражних фільмів (таким же призом була відзначена арґентинська картина "Заочно"/En ausencia режисера Лусії Седрон).
Перемога фільму на такому престижному кінофорумі, як Берлінський, – правдиво визначна подія для будь-якого національного кінематографа. А з українською кінокартиною досі таке траплялося лишень одного разу – 1990 року, себто, ще "під маркою" СРСР. Тоді Кіра Муратова отримала "Срібного ведмедя" за стрічку "Астенічний синдром".
Зрештою, справжня подія – вже сама участь у конкурсній програмі Берлінале української стрічки "Йшов трамвай №9" Степана Коваля серед 17 короткометражок, відібраних по всьому світові... Прикро, що демонстрація фільму (загалом – 5 показів) супроводжувалася, м’яко кажучи, технічними недоладностями. Річ у тім, що "Трамвай" не було належним чином підготовлено для фестивального показу. Це єдина стрічка із 17, що не мала свого плаката на Берлінале, і вона демонструвалася без англійських субтитрів.
Це при тому, що текст в окремих місцях відіграє вирішальну роль для розуміння цієї картини. Дуже дивно, що у нашому Міністерстві культури немає окремої служби, яка б готувала фільми до участі на фестивалях. (Т.зв. "міжнародний відділ" міністерства вочевидь опікується якимись глобальнішими речами). І це тоді, коли міністерством маніфестується підтримка саме арт-кінематографа, якому шлях передусім на міжнародні кінофоруми.
Одначе – фільм Степана Коваля переможно крокує фестивалями. Окрім берлінського "Ведмедя", він має ще Ґран-прі і приз Ґільдії кінознавців і кінокритиків Росії міжнародного фестивалю анімаційних фільмів "Крок", приз за кращий короткометражний фільм і приз глядацьких симпатій міжнародного фестивалю "Молодість", спеціальну відзнаку фірми Canon естонського фестивалю "Чорні ночі".
Кинокритики ж відзначають, що фільм Коваля "аж до щедро виплеканих титрів, зроблено з величезною любов’ю й неабиякою, до того ж зрілою, майстерністю". "Режисерові вдалося чисто вкласти сюжет у сюжет, показати кіно в кіні, продемонструвати спостереження за спостереженням. Коваль запрошує нас припасти до вічка камери, яку помічають кумасі в кадрові; вічка снайперської ґвинтівки, що вихоплює одразу кілька планів химерного життя; припасти до вітрового шкла трамваю як до шиби акваріума.
Саме це свідоме апелювання до зображальності, до візуалізації, до свідомої кінематографічності, здається, і робить фільм таким виграшним. Наче підтверджуючи таке спостереження, пасажири "Трамваю" під кінець дії починають, ніби славнозвісними тортами, кидатися грудками пластиліну, з якого їх створено. Щойно в картині намічається якийсь карб, творець вправно випручується й тікає від погибелі на якийсь цілком інший рівень.
Нарешті "Трамвай" - дуже українська й дуже аніматорська анімація, невіддільна від контексту, якого можна й не знати, але неможливо не відчувати", - зазначає кінокритик Сергій Саржевський.
Стрічка "Йшов трамвай 9 номер" робилася у два етапи. "1998 року я виграв президентський ґрант на конкурсі сценаріїв, - розповідає Степан. - Але законодавчих механізмів, які могли з урочистого папірця визволити гроші для реальної справи, тоді не існувало. Тим часом, студія запустила мене в режисерську розробку. На цей період виробництва у студії гроші знайшлись, але з часом вони закінчились, а ґрант ми так і не отримали. Тож зйомку заморозили, через рік знову запустили, потім повторно зупинили і лише з листопада 2001 року до завершення картини в червні 2002-го ми змогли працювати більш-менш повноцінно.
Але через річні перерви в роботі багато що довелося робити наново, з нуля. Проблема набрати знімальну групу. За гроші, які платить студія, погодиться працювати або людина, котрій цікаво, або що називається "хвора", як от я. До речі, президентський ґрант це ж не відкритий банківський рахунок. Він становив 100 тисяч гривень. Стандартний кошторис 10-хвилинного анімаційного фільму в Україні – 120 тисяч, тобто нам уже не вистачало. А після відрахувань усіх податків на студію надійшло 80 тисяч".
"На початку була сценарна заявка з ключовими моментами, - говорить Степан. - Перетворити її на розгорнену літературну форму допомогли Ян Таксюр і Олександр Володарський з "Київських відомостей". І вже літературний сценарій я перевів у власне режисерський. Найскладнішим було придумати персонажам побутові,
"народні" репліки. З цим ні вони, ні я так і не впоралися. Але поки фільмування було протягом двох років заморожене, я їздив містом трамваями і що чув цікаве – занотовував. Більшість текстів у "Трамваї №9" реальні, взяті з життя".
Після повернення з Берліну у розмові з журналістом часопису KINO-КОЛО Максимом Черних Степан Коваль зізнався, що "навіть трохи розгубився" від галасу, піднятого "навколо "Срібного ведмедя". "Йому ледве не політичне значення надається", - сказав Коваль. - "Проте після Берліна нічого не змінилося. Жодна структура чи приватна особа нічого мені не запропонувала і казати про те, що мені зараз увімкнули зелене світло й усе навкруги запрацювало, якось не виходить. Як і раніше, доводиться воювати за нормальні умови праці".
І все ж Степан сподівається, що коли "цей галас ущухне" він повернеться до проекту, над яким працює ще з часів "Кроку". "Проект потихеньку розвивається, практично безкоштовно для держави, тому що з'явилася людина, яка бажала вкласти в нього нехай невеликі, але реальні гроші", - сказав кінематографіст.
- У Берліні тобі хтось давав зрозуміти, що готовий купити права на "Трамвай"?
- Такі натяки були. Але річ у тім, що зараз усі права належать Міністерству культури. Я хочу сам спробувати просувати свій фільм. В міністерстві пішли мені назустріч, пообіцяли укласти угоду, згідно з якою я стану співвласником "Трамвая" і в мене з'являться якісь дистриб'юторські права. Особливих грошей короткометражна анімація, на відміну від повного метра, не принесе, але мене цікавить саме функціонування правового і фінансового механізму. Я хочу зсередини дістати уявлення про кухню кіноринку. Крім того, якщо ця угода не залишиться на папері, а запрацює, тоді з'явиться прецедент для інших режисерів, що вони допоки підписують старовинні, радянського зразка, угоди про права на власні фільми. Стару систему потрібно ламати.
- Ти на вигляд така м'яка і тиха людина. Чи не заважає це тобі домагатися свого?
- Я - Рак за гороскопом, отже, все переживаю всередині. Зачиняюсь у панцир і там перегораю. На "Трамваї" я навчився бути злішим, твердішим. Довелося багато перешкод долати, і моєї м'якості та скромності не вистачало. Власне, з цього народився сюжет одного з наступних моїх проектів. Він так і називається "Хочеться бути твердим", про пластилінового героя в оточенні твердих персонажів. Йому хочеться стати твердішим, але, як виявляється, сенс його життя саме в м'якості.
- Що ти збираєшся робити зі своєю медалюкою? Горіхи колоти, використовувати як прес-пап'є або виставку якусь улаштуєш?
- Це вже друге моє преміальне залізо, перед ним був дзвін з "Кроку". Сподіваюся, що з часом "Укранімафільм" якось-таки відновить колишні позиції і тоді спробую зорганізувати студійний музей. Якщо в нас вийде створити свій музей – української анімації звичайно, а не музей Стьопи Коваля – тоді всі нагороди віддам туди. Років з 10 назад я бачив подібне в Москві, де виставлялися всі відомі ляльки, усілякі Чебурашки. Так цікаво!
- Розкажи, як у Берліні прийняли твій фільм?
- Ми не встигли з субтитруванням, тож я попервах боявся, що "Трамвай" дивитимуться, не особливо заглиблюючись до суті, можливо, над чимось посміхнуться. Проте глядачі зрозуміли, про що фільм. Хоча дехто з них шкодував з приводу відсутності субтитрів з перекладом реплік. Після перегляду мені це казали неодноразово. Сподіваюся, зараз субтитри зроблять, адже на "Трамвай" чекають іще декілька фестивалів, як також, можливо, у французькому Аннесі. Це суто анімаційний і дуже престижний фестиваль світового рівня. Якщо пощастить, Аннесі відбере "Трамвай" до конкурсу.
- Ти розмірковував над тим, чим саме твій фільм підкорив публіку й журі?
- Думаю, для них було важливо, про що фільм. Він про життя, про стосунки між людьми, тобто універсальний за темою. Та й інші відзначені Берліном картини теж про життя, хоча і зняті по-різному. Ось це глядачі і зрозуміли, відчули емоцію. Зала, за великим рахунком, реаґувала так само, як і на "Кроку" і на "Молодості". Потім, щоправда, мені трапилося підслухати в метрі декого з фестивальної молоді. Вони вважали, що призи в короткому метрі, напевно, дали з політичних міркувань тим країнам, де погано або війна – Арґентині, Сербії й Україні. До речі, коли мені вручали приз, пожартували, що такої країни не знають (посміхається).
- Яке твоє найяскравіше враження від Берлінале?
- По-перше, найвища організованість самого заходу. По-друге, доброзичливість... Щоб таке яскраве пригадати? З німцем віталися на англійський манер. Я йому "хай!" і він мені "хай!", і руки підкинули, майже як у кіні вийшло, "хайль" (сміється). Розумієш, увесь фестиваль для мене це такий яскравий сплеск. Я приїхав того ж дня, що й Річард Ґір. І от ми підходимо до головного фестивального палацу на Потсдамер Плац, гульк – на майдані натовп, прокладена червона доріжка, фотоспалахи засліплюють, доріжкою простують Річард Ґір і Кетрін Зета-Джонс, а навкруги модернова архітектура, величезні конструкції з прозорими стінами і видно, що зсередини люди притулилися носами до скла і дивляться вниз на Ґіра, усі кричать, жінки непритомніють, поруч зі мною раптом спалахує блискавка.
Ба-бах! І з цієї миті для мене все продовжувалося з таким саме незмінним рівнем яскравості й закінчилося з поверненням до Києва. Вже свідомість цю велику яскраву пляму подрібнює на маленькі. На транспорт за розкладом. На відсутність на фестивалі базару...
На Берлінале є місце для проведення кіноринку, і туди так просто не потрапити. Тут переглядають довгий метр, там – короткий, далі Панорама, дитяче кіно, всі ці блоки між собою не перетинаються і хаосу на фестивалі не виникає. Зараз, після повернення, на мене налетіли кіношники, журналісти. Коли хвиля уваги до мене вщухне, я зберуся з думками та спробую впорядкувати враження від Берлінале. Напевно, щось знадобиться і для моїх фільмів.
- А яке берлінське надбання стало для тебе головним?
- Якщо казати про матеріальний бік, так це нагорода (посміхається). Насправді, я дуже радий, що мені дозволили ввійти до святая святих світового кіна, відчути причетність до нього. Тепер головне для мене – у наступній картині не опустити планку, перебороти синдром другого фільму. Є в мене такий страх.
- Чи ти знаєш тепер, як знімати кіно, що воно подобатиметься?
- Заради цього й варто було їхати до Берліна. Я, зрозуміло, не навчався там нюансам фаху, але для мене стали явними тенденції європейського ринку. Європа відвертається від насильства на користь нормального доброго, людяного кіна.
Перемога фільму на такому престижному кінофорумі, як Берлінський, – правдиво визначна подія для будь-якого національного кінематографа. А з українською кінокартиною досі таке траплялося лишень одного разу – 1990 року, себто, ще "під маркою" СРСР. Тоді Кіра Муратова отримала "Срібного ведмедя" за стрічку "Астенічний синдром".
Зрештою, справжня подія – вже сама участь у конкурсній програмі Берлінале української стрічки "Йшов трамвай №9" Степана Коваля серед 17 короткометражок, відібраних по всьому світові... Прикро, що демонстрація фільму (загалом – 5 показів) супроводжувалася, м’яко кажучи, технічними недоладностями. Річ у тім, що "Трамвай" не було належним чином підготовлено для фестивального показу. Це єдина стрічка із 17, що не мала свого плаката на Берлінале, і вона демонструвалася без англійських субтитрів.
Це при тому, що текст в окремих місцях відіграє вирішальну роль для розуміння цієї картини. Дуже дивно, що у нашому Міністерстві культури немає окремої служби, яка б готувала фільми до участі на фестивалях. (Т.зв. "міжнародний відділ" міністерства вочевидь опікується якимись глобальнішими речами). І це тоді, коли міністерством маніфестується підтримка саме арт-кінематографа, якому шлях передусім на міжнародні кінофоруми.
Одначе – фільм Степана Коваля переможно крокує фестивалями. Окрім берлінського "Ведмедя", він має ще Ґран-прі і приз Ґільдії кінознавців і кінокритиків Росії міжнародного фестивалю анімаційних фільмів "Крок", приз за кращий короткометражний фільм і приз глядацьких симпатій міжнародного фестивалю "Молодість", спеціальну відзнаку фірми Canon естонського фестивалю "Чорні ночі".
Кинокритики ж відзначають, що фільм Коваля "аж до щедро виплеканих титрів, зроблено з величезною любов’ю й неабиякою, до того ж зрілою, майстерністю". "Режисерові вдалося чисто вкласти сюжет у сюжет, показати кіно в кіні, продемонструвати спостереження за спостереженням. Коваль запрошує нас припасти до вічка камери, яку помічають кумасі в кадрові; вічка снайперської ґвинтівки, що вихоплює одразу кілька планів химерного життя; припасти до вітрового шкла трамваю як до шиби акваріума.
Саме це свідоме апелювання до зображальності, до візуалізації, до свідомої кінематографічності, здається, і робить фільм таким виграшним. Наче підтверджуючи таке спостереження, пасажири "Трамваю" під кінець дії починають, ніби славнозвісними тортами, кидатися грудками пластиліну, з якого їх створено. Щойно в картині намічається якийсь карб, творець вправно випручується й тікає від погибелі на якийсь цілком інший рівень.
Нарешті "Трамвай" - дуже українська й дуже аніматорська анімація, невіддільна від контексту, якого можна й не знати, але неможливо не відчувати", - зазначає кінокритик Сергій Саржевський.
 Степан Коваль, фото KINOKOLO.UA |
Але через річні перерви в роботі багато що довелося робити наново, з нуля. Проблема набрати знімальну групу. За гроші, які платить студія, погодиться працювати або людина, котрій цікаво, або що називається "хвора", як от я. До речі, президентський ґрант це ж не відкритий банківський рахунок. Він становив 100 тисяч гривень. Стандартний кошторис 10-хвилинного анімаційного фільму в Україні – 120 тисяч, тобто нам уже не вистачало. А після відрахувань усіх податків на студію надійшло 80 тисяч".
"На початку була сценарна заявка з ключовими моментами, - говорить Степан. - Перетворити її на розгорнену літературну форму допомогли Ян Таксюр і Олександр Володарський з "Київських відомостей". І вже літературний сценарій я перевів у власне режисерський. Найскладнішим було придумати персонажам побутові,
"народні" репліки. З цим ні вони, ні я так і не впоралися. Але поки фільмування було протягом двох років заморожене, я їздив містом трамваями і що чув цікаве – занотовував. Більшість текстів у "Трамваї №9" реальні, взяті з життя".
Після повернення з Берліну у розмові з журналістом часопису KINO-КОЛО Максимом Черних Степан Коваль зізнався, що "навіть трохи розгубився" від галасу, піднятого "навколо "Срібного ведмедя". "Йому ледве не політичне значення надається", - сказав Коваль. - "Проте після Берліна нічого не змінилося. Жодна структура чи приватна особа нічого мені не запропонувала і казати про те, що мені зараз увімкнули зелене світло й усе навкруги запрацювало, якось не виходить. Як і раніше, доводиться воювати за нормальні умови праці".
І все ж Степан сподівається, що коли "цей галас ущухне" він повернеться до проекту, над яким працює ще з часів "Кроку". "Проект потихеньку розвивається, практично безкоштовно для держави, тому що з'явилася людина, яка бажала вкласти в нього нехай невеликі, але реальні гроші", - сказав кінематографіст.
 |
- Такі натяки були. Але річ у тім, що зараз усі права належать Міністерству культури. Я хочу сам спробувати просувати свій фільм. В міністерстві пішли мені назустріч, пообіцяли укласти угоду, згідно з якою я стану співвласником "Трамвая" і в мене з'являться якісь дистриб'юторські права. Особливих грошей короткометражна анімація, на відміну від повного метра, не принесе, але мене цікавить саме функціонування правового і фінансового механізму. Я хочу зсередини дістати уявлення про кухню кіноринку. Крім того, якщо ця угода не залишиться на папері, а запрацює, тоді з'явиться прецедент для інших режисерів, що вони допоки підписують старовинні, радянського зразка, угоди про права на власні фільми. Стару систему потрібно ламати.
- Ти на вигляд така м'яка і тиха людина. Чи не заважає це тобі домагатися свого?
- Я - Рак за гороскопом, отже, все переживаю всередині. Зачиняюсь у панцир і там перегораю. На "Трамваї" я навчився бути злішим, твердішим. Довелося багато перешкод долати, і моєї м'якості та скромності не вистачало. Власне, з цього народився сюжет одного з наступних моїх проектів. Він так і називається "Хочеться бути твердим", про пластилінового героя в оточенні твердих персонажів. Йому хочеться стати твердішим, але, як виявляється, сенс його життя саме в м'якості.
- Що ти збираєшся робити зі своєю медалюкою? Горіхи колоти, використовувати як прес-пап'є або виставку якусь улаштуєш?
- Це вже друге моє преміальне залізо, перед ним був дзвін з "Кроку". Сподіваюся, що з часом "Укранімафільм" якось-таки відновить колишні позиції і тоді спробую зорганізувати студійний музей. Якщо в нас вийде створити свій музей – української анімації звичайно, а не музей Стьопи Коваля – тоді всі нагороди віддам туди. Років з 10 назад я бачив подібне в Москві, де виставлялися всі відомі ляльки, усілякі Чебурашки. Так цікаво!
- Розкажи, як у Берліні прийняли твій фільм?
- Ми не встигли з субтитруванням, тож я попервах боявся, що "Трамвай" дивитимуться, не особливо заглиблюючись до суті, можливо, над чимось посміхнуться. Проте глядачі зрозуміли, про що фільм. Хоча дехто з них шкодував з приводу відсутності субтитрів з перекладом реплік. Після перегляду мені це казали неодноразово. Сподіваюся, зараз субтитри зроблять, адже на "Трамвай" чекають іще декілька фестивалів, як також, можливо, у французькому Аннесі. Це суто анімаційний і дуже престижний фестиваль світового рівня. Якщо пощастить, Аннесі відбере "Трамвай" до конкурсу.
 |
- Думаю, для них було важливо, про що фільм. Він про життя, про стосунки між людьми, тобто універсальний за темою. Та й інші відзначені Берліном картини теж про життя, хоча і зняті по-різному. Ось це глядачі і зрозуміли, відчули емоцію. Зала, за великим рахунком, реаґувала так само, як і на "Кроку" і на "Молодості". Потім, щоправда, мені трапилося підслухати в метрі декого з фестивальної молоді. Вони вважали, що призи в короткому метрі, напевно, дали з політичних міркувань тим країнам, де погано або війна – Арґентині, Сербії й Україні. До речі, коли мені вручали приз, пожартували, що такої країни не знають (посміхається).
- Яке твоє найяскравіше враження від Берлінале?
- По-перше, найвища організованість самого заходу. По-друге, доброзичливість... Щоб таке яскраве пригадати? З німцем віталися на англійський манер. Я йому "хай!" і він мені "хай!", і руки підкинули, майже як у кіні вийшло, "хайль" (сміється). Розумієш, увесь фестиваль для мене це такий яскравий сплеск. Я приїхав того ж дня, що й Річард Ґір. І от ми підходимо до головного фестивального палацу на Потсдамер Плац, гульк – на майдані натовп, прокладена червона доріжка, фотоспалахи засліплюють, доріжкою простують Річард Ґір і Кетрін Зета-Джонс, а навкруги модернова архітектура, величезні конструкції з прозорими стінами і видно, що зсередини люди притулилися носами до скла і дивляться вниз на Ґіра, усі кричать, жінки непритомніють, поруч зі мною раптом спалахує блискавка.
Ба-бах! І з цієї миті для мене все продовжувалося з таким саме незмінним рівнем яскравості й закінчилося з поверненням до Києва. Вже свідомість цю велику яскраву пляму подрібнює на маленькі. На транспорт за розкладом. На відсутність на фестивалі базару...
На Берлінале є місце для проведення кіноринку, і туди так просто не потрапити. Тут переглядають довгий метр, там – короткий, далі Панорама, дитяче кіно, всі ці блоки між собою не перетинаються і хаосу на фестивалі не виникає. Зараз, після повернення, на мене налетіли кіношники, журналісти. Коли хвиля уваги до мене вщухне, я зберуся з думками та спробую впорядкувати враження від Берлінале. Напевно, щось знадобиться і для моїх фільмів.
- А яке берлінське надбання стало для тебе головним?
- Якщо казати про матеріальний бік, так це нагорода (посміхається). Насправді, я дуже радий, що мені дозволили ввійти до святая святих світового кіна, відчути причетність до нього. Тепер головне для мене – у наступній картині не опустити планку, перебороти синдром другого фільму. Є в мене такий страх.
- Чи ти знаєш тепер, як знімати кіно, що воно подобатиметься?
- Заради цього й варто було їхати до Берліна. Я, зрозуміло, не навчався там нюансам фаху, але для мене стали явними тенденції європейського ринку. Європа відвертається від насильства на користь нормального доброго, людяного кіна.
