"Ім'я твоє..."
П'ятниця, 14 лютого 2003, 12:46
Польський "трилер" про те як український тоталітаризм розбудив людину Заходу
Марія Нуровська - одна з найчитабельніших сучасних письменниць Польщі. Її книги, де розігрується одвічна драма стосунків між Ним і Нею, – комерційно успішні. І от несподіванка. Мелодраматичний сюжет найновішої повісті Нуровської "Ім'я твоє" розгортається на тлі резонансних політичних подій в Україні 2000-2001 років...
Польська літературна критика окреслює Марію Нуровську як представницю течії у літературі, котру називають "жіночою прозою". Із 1974-го, коли ім'я тоді 30-річної авторки "заcвітилося" на шпальтах часописів, і коли про неї заговорили критики, популярність письменниці йде по висхідній. Мелодраматичні "Іспанські очі", "Листи кохання", епопея "Панни й вдови", "Російський коханець", "Подружні ігри" – книги, які зробили їй ім'я не тільки в Польщі, але й у Німеччині. Досить сказати, що сукупний наклад перекладених німецькою "Листів кохання" сягнув півмільйона примірників. На основі "Іспанських очей" нідерландсько-ірландсько-канадійською групою знято художній фільм.
"Книги Марії Нуровської, - йдеться, зокрема, у розділі "Література" інтернет-сторінки Інституту Адама Міцкевича, - без сумніву багато в чому завдячують захоплюючій біографії їх авторки, внучки аристократа, власника палацу в Гомелі, доньки легіонера та воячки Армії Крайової, згодом палкої комуністки і незвичайної жінки. Її героїні – непересічні, пристрасні, вони вміють кохати, та їх партнери, заплутавшись у політиці, ідеях, надламані тиском історії, не встигають іти з ними в ногу".
Утім, у найновішій книзі Нуровської "Ім'я твоє..." (Варшава, 2002, Exlibris) у політичний вир потрапляє жінка. Американка, котра до драматичної подорожі в Україну, державу за її уявленнями "на краю світу", жила у зовсім іншій, підкреслено аполітичній, системі координат.
"Ім'я твоє випереджує тебе", - єврейське прислів'я, яке дало назву творові Нуровської, вже з першої сторінки повісті, головні герої якої вигадані, впроваджує читача у світ імен цілком реальних, тих, котрі у 2000-2001 роках привернули увагу до України: Георгія Гонгадзе, Кучми, майора Мельниченка...
Дія повісті розгортається в українському місті Леополісі, в якому легко можна розпізнати галицьку столицю. Американська мистецтвознавець Елізабет Коннері прилітає в Україну у пошуках свого чоловіка Джефрі, який зник безвісти за вельми таємничих обставин. Тут довідується, що її Джеф, котрий усе життя вивчав сакральні пам'ятки, і власне цим займався у цій посткомуністичній країні, потрапив у якусь жахливу історію, пов'язану з українськими політичними розкладами.
Поступово цей сповнений таємниць, темних історій, з трагічними сторінками минулого, покалічений український світ стає для Елізабет дедалі ближчим. Вона починає розуміти, що її чоловік за бажання допомогти українському журналістові вивести на чисту воду криміналізовану українську владу заплатив найвищою ціною – життям.
"Джеф нам допомагав, - розповідає Елізабет Оксана Кривенко, співробітниця опозиційного до влади інтернет-видання, - він мав вивезти дуже важливі матеріали, документи. Ми роздобули докази того, що в Україні існують контрольовані владою "ескадрони смерті", котрі ліквідовують політичних противників президента, а також невигідних свідків. Я також є таким свідком... і знаю, що мене також уб'ють".
Свій стан, після кількох, сповнених стресами, депресіями і надто ризикованими пригодами, місяців проведених в Україні, головна героїня повісті називає великим пробудженням. Україна, з її прокурорами-хабарниками, темними запльованими під'їздами, тотальним, як "національною ознакою", карієсом, квашеною капустою, кислий запах якої буквально переслідує Елізабет, а водночас із поламаними державною машиною людськими життями й жменькою відчайдухів, котрі намагаються головою розбити мур тоталітаризму, змусила героїню твору кардинально переглянути дотеперішні свої життєві вартості.
Болісно вона розмірковує над феноменом Східної Європи, де десятиліттями брутально калічаться людські долі. Ця тема підсилена додатковою лінією історії чоловічої частини роду Коннері, де три покоління стають жертвами ненаситного тоталітарного молоха саме в цій частині земної кулі.
"Україна здобула незалежність, але чому не вміє нею користуватися, чому її громадяни постійно мусять гинути, або так страшно терпіти?", - ставить перед собою запитання Елізабет. Відповідь на нього вона чує у тюремних мурах від в'язня сумління. "Ці люди, - каже про покоління, яке жило при комунізмі Оксана Кривенко, - далі хочуть жити у брехні, правда їм непотрібна, вони її бояться. Відучилися мислити, погоджуються на безпечне рослинне життя і тужать за часом, коли їм кидали недоїдки з панського столу".
"Ця країна, залишена сама на себе, зникне...Україна потребує допомоги! – волає до сумління світу Елізабет на прес-конференції. - Я була там досить довго, аби переконатися, що президент і його люди стероризували народ, що ламаються права людини, що громадян упокорюють, прирікаючи їх на злидні та не гідні людини умови життя, а тим часом правлячі еліти неймовірно багаті.(...) Цією державою править людина, яка на руках має кров".
"Жоден поважаючий себе політик не повинен подати руки Кучмі. Але ж його приймають, розпластуються перед ним. Я бачила по телебаченню як із ним обнімався польський президент, дійшло навіть до цілування..." – про те, що ці слова, вкладені в уста головної героїні, є власними думками авторки повісті, засвідчило її недавнє інтерв'ю газеті "Rzeczpospolita" (№27, 2003).
"Ми живемо в демократичній державі, - каже журналістові цього впливового видання польська письменниця, - і якщо мій президент, від мого імені приймає президента України й не запитує його: "Де голова Георгія Гонгадзе?", то я з цим не можу погодитися. Маю відчуття, наче хтось хоче запхати мені в уста кляп. Цей кляп випав у мене щойно, після написання "Імені твого".
Насичений українською "політикою", твір Нуровської легко сприйматиметься й тим читачем, який навряд чи може похвалитися особливою політичною стурбованістю. Авторка нанизала реальні події дворічної давнини на мелодраматичну канву запізнілого, але зрілого кохання. Є у повісті й незайві в літературі такого штибу нещасна, залишена напризволяще дитина, несподівані, на вуличках Львова, зустрічі з тінями польського минулого, засніжені романтичні Карпати, потріскування дров у каміні...
Власне усе це, переплетене тривожним очікуванням завтрашнього дня, переховуванням, втечами, карколомними пригодами (є навіть поїздка Елізабет у Чечню), зацікавило людей, котрі зараз ведуть переговори з Нуровською про створення за її книгою художнього фільму. Трилера...
У фіналі повісті Елізабет щасливо перетинає українсько-польський кордон, таємно, у багажнику автомобіля, вивозячи з країни шестирічного хлопчика. Алик – спільний син її вбитого Джефрі і замордованої у в'язниці українки Оксани. Передсмертною волею його матері було, аби хлопчик виїхав у вільний світ.
Чи напише Марія Нуровська продовження цієї повісті, як продовжувала, наприклад, "Панни й вдови"?... Чом би й ні? Скажімо, про повернення Алика Коннері в таку Україну, де можна буде легально видавати книги на кшталт "Імені твого..."
Марія Нуровська - одна з найчитабельніших сучасних письменниць Польщі. Її книги, де розігрується одвічна драма стосунків між Ним і Нею, – комерційно успішні. І от несподіванка. Мелодраматичний сюжет найновішої повісті Нуровської "Ім'я твоє" розгортається на тлі резонансних політичних подій в Україні 2000-2001 років...
Польська літературна критика окреслює Марію Нуровську як представницю течії у літературі, котру називають "жіночою прозою". Із 1974-го, коли ім'я тоді 30-річної авторки "заcвітилося" на шпальтах часописів, і коли про неї заговорили критики, популярність письменниці йде по висхідній. Мелодраматичні "Іспанські очі", "Листи кохання", епопея "Панни й вдови", "Російський коханець", "Подружні ігри" – книги, які зробили їй ім'я не тільки в Польщі, але й у Німеччині. Досить сказати, що сукупний наклад перекладених німецькою "Листів кохання" сягнув півмільйона примірників. На основі "Іспанських очей" нідерландсько-ірландсько-канадійською групою знято художній фільм.
"Книги Марії Нуровської, - йдеться, зокрема, у розділі "Література" інтернет-сторінки Інституту Адама Міцкевича, - без сумніву багато в чому завдячують захоплюючій біографії їх авторки, внучки аристократа, власника палацу в Гомелі, доньки легіонера та воячки Армії Крайової, згодом палкої комуністки і незвичайної жінки. Її героїні – непересічні, пристрасні, вони вміють кохати, та їх партнери, заплутавшись у політиці, ідеях, надламані тиском історії, не встигають іти з ними в ногу".
Утім, у найновішій книзі Нуровської "Ім'я твоє..." (Варшава, 2002, Exlibris) у політичний вир потрапляє жінка. Американка, котра до драматичної подорожі в Україну, державу за її уявленнями "на краю світу", жила у зовсім іншій, підкреслено аполітичній, системі координат.
"Ім'я твоє випереджує тебе", - єврейське прислів'я, яке дало назву творові Нуровської, вже з першої сторінки повісті, головні герої якої вигадані, впроваджує читача у світ імен цілком реальних, тих, котрі у 2000-2001 роках привернули увагу до України: Георгія Гонгадзе, Кучми, майора Мельниченка...
Дія повісті розгортається в українському місті Леополісі, в якому легко можна розпізнати галицьку столицю. Американська мистецтвознавець Елізабет Коннері прилітає в Україну у пошуках свого чоловіка Джефрі, який зник безвісти за вельми таємничих обставин. Тут довідується, що її Джеф, котрий усе життя вивчав сакральні пам'ятки, і власне цим займався у цій посткомуністичній країні, потрапив у якусь жахливу історію, пов'язану з українськими політичними розкладами.
Поступово цей сповнений таємниць, темних історій, з трагічними сторінками минулого, покалічений український світ стає для Елізабет дедалі ближчим. Вона починає розуміти, що її чоловік за бажання допомогти українському журналістові вивести на чисту воду криміналізовану українську владу заплатив найвищою ціною – життям.
"Джеф нам допомагав, - розповідає Елізабет Оксана Кривенко, співробітниця опозиційного до влади інтернет-видання, - він мав вивезти дуже важливі матеріали, документи. Ми роздобули докази того, що в Україні існують контрольовані владою "ескадрони смерті", котрі ліквідовують політичних противників президента, а також невигідних свідків. Я також є таким свідком... і знаю, що мене також уб'ють".
Свій стан, після кількох, сповнених стресами, депресіями і надто ризикованими пригодами, місяців проведених в Україні, головна героїня повісті називає великим пробудженням. Україна, з її прокурорами-хабарниками, темними запльованими під'їздами, тотальним, як "національною ознакою", карієсом, квашеною капустою, кислий запах якої буквально переслідує Елізабет, а водночас із поламаними державною машиною людськими життями й жменькою відчайдухів, котрі намагаються головою розбити мур тоталітаризму, змусила героїню твору кардинально переглянути дотеперішні свої життєві вартості.
Болісно вона розмірковує над феноменом Східної Європи, де десятиліттями брутально калічаться людські долі. Ця тема підсилена додатковою лінією історії чоловічої частини роду Коннері, де три покоління стають жертвами ненаситного тоталітарного молоха саме в цій частині земної кулі.
"Україна здобула незалежність, але чому не вміє нею користуватися, чому її громадяни постійно мусять гинути, або так страшно терпіти?", - ставить перед собою запитання Елізабет. Відповідь на нього вона чує у тюремних мурах від в'язня сумління. "Ці люди, - каже про покоління, яке жило при комунізмі Оксана Кривенко, - далі хочуть жити у брехні, правда їм непотрібна, вони її бояться. Відучилися мислити, погоджуються на безпечне рослинне життя і тужать за часом, коли їм кидали недоїдки з панського столу".
"Ця країна, залишена сама на себе, зникне...Україна потребує допомоги! – волає до сумління світу Елізабет на прес-конференції. - Я була там досить довго, аби переконатися, що президент і його люди стероризували народ, що ламаються права людини, що громадян упокорюють, прирікаючи їх на злидні та не гідні людини умови життя, а тим часом правлячі еліти неймовірно багаті.(...) Цією державою править людина, яка на руках має кров".
"Жоден поважаючий себе політик не повинен подати руки Кучмі. Але ж його приймають, розпластуються перед ним. Я бачила по телебаченню як із ним обнімався польський президент, дійшло навіть до цілування..." – про те, що ці слова, вкладені в уста головної героїні, є власними думками авторки повісті, засвідчило її недавнє інтерв'ю газеті "Rzeczpospolita" (№27, 2003).
"Ми живемо в демократичній державі, - каже журналістові цього впливового видання польська письменниця, - і якщо мій президент, від мого імені приймає президента України й не запитує його: "Де голова Георгія Гонгадзе?", то я з цим не можу погодитися. Маю відчуття, наче хтось хоче запхати мені в уста кляп. Цей кляп випав у мене щойно, після написання "Імені твого".
Насичений українською "політикою", твір Нуровської легко сприйматиметься й тим читачем, який навряд чи може похвалитися особливою політичною стурбованістю. Авторка нанизала реальні події дворічної давнини на мелодраматичну канву запізнілого, але зрілого кохання. Є у повісті й незайві в літературі такого штибу нещасна, залишена напризволяще дитина, несподівані, на вуличках Львова, зустрічі з тінями польського минулого, засніжені романтичні Карпати, потріскування дров у каміні...
Власне усе це, переплетене тривожним очікуванням завтрашнього дня, переховуванням, втечами, карколомними пригодами (є навіть поїздка Елізабет у Чечню), зацікавило людей, котрі зараз ведуть переговори з Нуровською про створення за її книгою художнього фільму. Трилера...
У фіналі повісті Елізабет щасливо перетинає українсько-польський кордон, таємно, у багажнику автомобіля, вивозячи з країни шестирічного хлопчика. Алик – спільний син її вбитого Джефрі і замордованої у в'язниці українки Оксани. Передсмертною волею його матері було, аби хлопчик виїхав у вільний світ.
Чи напише Марія Нуровська продовження цієї повісті, як продовжувала, наприклад, "Панни й вдови"?... Чом би й ні? Скажімо, про повернення Алика Коннері в таку Україну, де можна буде легально видавати книги на кшталт "Імені твого..."
