Шевченківська премія: національна відзнака чи прикмета авторитарного режиму?
Середа, 13 березня 2002, 15:56
За традицією, на початку березня Комітет з Державної премії імені Тараса Григоровича Шевченка визначає лауреатів найвищої мистецької відзнаки країни. Ось і цього року Президент Кучма підписав указ "Про присудження Національної премії імені Тараса Шевченка" напередодні Шевченківських днів, а саме 5 березня. Премії, навколо якої, попри її високий офіційний статус, не вщухають естетичні та ідеологічні суперечки.
Либонь найбільш резонансним жестом критиків інституції Національної премії ім. Шевченка в її сучасному вигляді була відмова знаного письменника, поета та есеїста Юрія Андруховича брати кілька років тому участь в процесі номінації на здобуття Шевченківської премії. Автор відомих романів "Рекреації", "Московіада" та "Перверзії" й посьогодні не змінив своєї особистої критичної настанови стосовно Шевченківської премії як державної інституції. Ось що він заявив в інтерв‘ю для "Української правди" напередодні оголошення цьогорічних лауреатів:
" Безумовно, мені видається не зовсім чистою ситуація, пов‘язана з тим, що це, власне, державна премія. В ієрархії всіх державних нагород, чинів, звань і т.д. це нібито достатньо високо і вагомо поставлена така от відзнака, в якій, на мій погляд, неминуче відбився той стан, в якому перебуває і держава, і суспільство.
І оскільки вона успадкувала всі оці абсолютно неприйнятні для мене особисто офіціозні риси від тієї ще, радянських часів Шевченківської премії, оскільки вона і надалі лишається типологічно в тому ж розряді, що і колишня Ленінська премія Радянського союзу, тобто зберігає в собі всі ознаки одержавлення літературного і мистецького процесу, настільки я, власне, ставлюся до цього явища негативно.
Тобто я до сьогодні не мав жодної нагоди пересвідчитися в тому, що ситуація підбору кандидатів, згодом визначення лауреатів й нагородження є в моральному розумінні чистою, а в мистецькому розумінні компетентною. Поєднання цих недоліків видається мені дуже суттєвим і дуже суттєво впливає на образ цієї премії. Принаймні в моєму особистому розумінні."
Останні зміни, що сталися в персональному складі Шевченківського комітету, також не надихають Юрія Андруховича оптимізмом:
"Вони не можуть суттєво на це вплинути. Вони можуть вплинути і впливають, скажімо, на якомусь рівні конкретних явищ і прикладів. Скажімо, я цілком згідний з тим, що такий поет, як Ігор Римарук цілком заслуговує на те, щоб його творчість була відзначена якоюсь найвищою з можливих літературних нагород. Як на мене, його творчість – один з найвищих виявів української поезії наших днів. Але з іншого боку, інституційно, як я, власне, вже коментував, мене не влаштовує ситуація, пов‘язана з цією премією"
Юрій Андрухович не єдиний з українського письменства, хто має за краще дистанціюватися від участі в номінаційному процесі Шевченківської премії. Оксана Забужко, не менш відома поетка, філософ та авторка скандального, як на думку багатьох критиків, роману "Польові дослідження з українського сексу", декларує вже не скепсис, а радикальне несприйняття державної шевченківської премії як соціальної інституції. Ось як прокоментувала свою позицію пані Оксана:
"Це не скепсис, це позиція, яку я досить послідовно сповідую і декларую починаючи з 1991 року, коли вперше постало питання, що нам робити з цією спадщиною Української РСР, цією Державною премією Української РСР імені Шевченка, котра була і фактично залишається показником державної літератури і авторитарного режиму, який привласнює собі літературу на правах такого собі ідеологічного чи то пак ідейно-художнього міністерства.
Я думаю, варто роз‘яснити, що державні премії з літератури як найвищі щорічні літературні відзнаки, котрими держава вшановує своїх придворних першого поета, першого прозаїка, першого художника і т.і. існували в 20 столітті, принаймні на нашій пам‘яті, в останній третині 20 століття, тільки в СРСР і в франкіській Іспанії.
Тобто сама позиція, коли уряд узурпує право визначати щороку хто в нього найліпший, та ще й робить це від імені національного генія, Тараса Шевченка, який в такому разі ставиться на позицію, ну скажемо так, державного чиновника, тобто береться на службу, сама ця установка є глибоко порочна й успадкована нами від радянської імперії і це є прикмета тоталітарного, в кращому разі авторитарного режиму.
В демократичних країнах держава виявляє свою увагу до літератури в зовсім інший спосіб. Держава покликана давати не стільки премії як щорічні відзнаки найліпшому, скільки стипендії, гранти, державні дотації насамперед молодим, для того, щоб вони мали змогу написати той твір, який ще тільки буде оцінений публікою.
Це справді є турбота про розвиток літератури. Дійсно, є особливо престижні державні премії, котрі даються справді як національна відзнака, дуже гонорова, тим письменникам, які стали національною славою. Наприклад, державну премію мала від шведського короля Астрід Ліндгрен.
Державна премія Української РСР чи то пак Національна премія в уже перефарбованому, причепуреному вигляді імені Шевченка, яка щорічно вручається урядом, президентом, не знаю ким, є абсолютно авторитарна установка і я дуже рада, що сьогодні принаймні ліберально мислячий, поступовий авангард української інтелігенції усвідомлює патологічність цієї ситуації. Той факт, що кілька років тому кандидовані на премію режисери Іллєнки і письменник Андрухович відмовилися брати участь у цьому преміальному марафоні свідчить про те, що свідомість бодай української інтелігенції міняється.
Я думаю, мине ще 10 років, перш ніж українське суспільство зрозуміє, що стосунки влади і літератури мають будуватися на інших засадах.
Я не можу не зауважити ще одну річ. В нинішній ситуації такого роду щорічна премія є, я би сказала, ще й ганебним лицемірством держави по відношенню до літератури, котру вона, держава, м‘яко кажучи, "опустила". Українська держава дуже винна перед українською літературою, українськими літераторами. Не тому що вона не дає ім дотацій, а тому, що повною відсутністю будь-якої продуманої законодавчої культурної політики і абсолютно згубною і злочинною безграмотною законодавчою політикою стосовно книговидання вона просто зробила українську книжку неконкурентоспроможною на своєму власному ринку.
Подивіться, що у нас робиться: наш книжковий ринок на 92 відсотки колонізований сусідньою Росією. Ця ситуація виникла 5 років тому, коли Росія прийняла славетний федеральний закон про скасування державного податку на всю продукцію науки, культури, освіти. В той самий час Україна – спасибі рідній державі – мала найвищий книжковий податок в Європі – 28 відсотків. Неважко було передбачити вже тоді - при повній прозорості кордонів це просто руйнувало наше книговидання. Урядовці були попереджені, але вони й вухом не повели, тобто вони продемонстрували не тільки некомпетентність, а й абсолютну байдужість до української книжки і потреб українського ринку.
Минуло 5 років й сьогодні ми втрачаємо за приблизними оцінками спеціалістів порядку 100 мільйонів американських доларів щорічно, які йдуть з України в Росію за ось ці 92% російської книжкової продукції на нашому книжковому ринку.
Таким чином письменник унеможливлюється в ролі людини вільної професії. Тобто якщо немає ринку, то письменник не має змоги заробити на цьому ринку сам на себе своїми творами. Те, що в сучасній Україні унеможливлено письменство як професія, якою можна заробляти собі на хліб, дає змогу поставити письменників навколішки перед будь-якими державними жестами. Раби коштують дешево - яку б премію їм не кинули, вони скажуть "Спасіба таваріщу Сталіну за наше щастливає дєтства!"
Либонь найбільш резонансним жестом критиків інституції Національної премії ім. Шевченка в її сучасному вигляді була відмова знаного письменника, поета та есеїста Юрія Андруховича брати кілька років тому участь в процесі номінації на здобуття Шевченківської премії. Автор відомих романів "Рекреації", "Московіада" та "Перверзії" й посьогодні не змінив своєї особистої критичної настанови стосовно Шевченківської премії як державної інституції. Ось що він заявив в інтерв‘ю для "Української правди" напередодні оголошення цьогорічних лауреатів:
" Безумовно, мені видається не зовсім чистою ситуація, пов‘язана з тим, що це, власне, державна премія. В ієрархії всіх державних нагород, чинів, звань і т.д. це нібито достатньо високо і вагомо поставлена така от відзнака, в якій, на мій погляд, неминуче відбився той стан, в якому перебуває і держава, і суспільство.
І оскільки вона успадкувала всі оці абсолютно неприйнятні для мене особисто офіціозні риси від тієї ще, радянських часів Шевченківської премії, оскільки вона і надалі лишається типологічно в тому ж розряді, що і колишня Ленінська премія Радянського союзу, тобто зберігає в собі всі ознаки одержавлення літературного і мистецького процесу, настільки я, власне, ставлюся до цього явища негативно.
Тобто я до сьогодні не мав жодної нагоди пересвідчитися в тому, що ситуація підбору кандидатів, згодом визначення лауреатів й нагородження є в моральному розумінні чистою, а в мистецькому розумінні компетентною. Поєднання цих недоліків видається мені дуже суттєвим і дуже суттєво впливає на образ цієї премії. Принаймні в моєму особистому розумінні."
Останні зміни, що сталися в персональному складі Шевченківського комітету, також не надихають Юрія Андруховича оптимізмом:
"Вони не можуть суттєво на це вплинути. Вони можуть вплинути і впливають, скажімо, на якомусь рівні конкретних явищ і прикладів. Скажімо, я цілком згідний з тим, що такий поет, як Ігор Римарук цілком заслуговує на те, щоб його творчість була відзначена якоюсь найвищою з можливих літературних нагород. Як на мене, його творчість – один з найвищих виявів української поезії наших днів. Але з іншого боку, інституційно, як я, власне, вже коментував, мене не влаштовує ситуація, пов‘язана з цією премією"
Юрій Андрухович не єдиний з українського письменства, хто має за краще дистанціюватися від участі в номінаційному процесі Шевченківської премії. Оксана Забужко, не менш відома поетка, філософ та авторка скандального, як на думку багатьох критиків, роману "Польові дослідження з українського сексу", декларує вже не скепсис, а радикальне несприйняття державної шевченківської премії як соціальної інституції. Ось як прокоментувала свою позицію пані Оксана:
"Це не скепсис, це позиція, яку я досить послідовно сповідую і декларую починаючи з 1991 року, коли вперше постало питання, що нам робити з цією спадщиною Української РСР, цією Державною премією Української РСР імені Шевченка, котра була і фактично залишається показником державної літератури і авторитарного режиму, який привласнює собі літературу на правах такого собі ідеологічного чи то пак ідейно-художнього міністерства.
Я думаю, варто роз‘яснити, що державні премії з літератури як найвищі щорічні літературні відзнаки, котрими держава вшановує своїх придворних першого поета, першого прозаїка, першого художника і т.і. існували в 20 столітті, принаймні на нашій пам‘яті, в останній третині 20 століття, тільки в СРСР і в франкіській Іспанії.
Тобто сама позиція, коли уряд узурпує право визначати щороку хто в нього найліпший, та ще й робить це від імені національного генія, Тараса Шевченка, який в такому разі ставиться на позицію, ну скажемо так, державного чиновника, тобто береться на службу, сама ця установка є глибоко порочна й успадкована нами від радянської імперії і це є прикмета тоталітарного, в кращому разі авторитарного режиму.
В демократичних країнах держава виявляє свою увагу до літератури в зовсім інший спосіб. Держава покликана давати не стільки премії як щорічні відзнаки найліпшому, скільки стипендії, гранти, державні дотації насамперед молодим, для того, щоб вони мали змогу написати той твір, який ще тільки буде оцінений публікою.
Це справді є турбота про розвиток літератури. Дійсно, є особливо престижні державні премії, котрі даються справді як національна відзнака, дуже гонорова, тим письменникам, які стали національною славою. Наприклад, державну премію мала від шведського короля Астрід Ліндгрен.
Державна премія Української РСР чи то пак Національна премія в уже перефарбованому, причепуреному вигляді імені Шевченка, яка щорічно вручається урядом, президентом, не знаю ким, є абсолютно авторитарна установка і я дуже рада, що сьогодні принаймні ліберально мислячий, поступовий авангард української інтелігенції усвідомлює патологічність цієї ситуації. Той факт, що кілька років тому кандидовані на премію режисери Іллєнки і письменник Андрухович відмовилися брати участь у цьому преміальному марафоні свідчить про те, що свідомість бодай української інтелігенції міняється.
Я думаю, мине ще 10 років, перш ніж українське суспільство зрозуміє, що стосунки влади і літератури мають будуватися на інших засадах.
Я не можу не зауважити ще одну річ. В нинішній ситуації такого роду щорічна премія є, я би сказала, ще й ганебним лицемірством держави по відношенню до літератури, котру вона, держава, м‘яко кажучи, "опустила". Українська держава дуже винна перед українською літературою, українськими літераторами. Не тому що вона не дає ім дотацій, а тому, що повною відсутністю будь-якої продуманої законодавчої культурної політики і абсолютно згубною і злочинною безграмотною законодавчою політикою стосовно книговидання вона просто зробила українську книжку неконкурентоспроможною на своєму власному ринку.
Подивіться, що у нас робиться: наш книжковий ринок на 92 відсотки колонізований сусідньою Росією. Ця ситуація виникла 5 років тому, коли Росія прийняла славетний федеральний закон про скасування державного податку на всю продукцію науки, культури, освіти. В той самий час Україна – спасибі рідній державі – мала найвищий книжковий податок в Європі – 28 відсотків. Неважко було передбачити вже тоді - при повній прозорості кордонів це просто руйнувало наше книговидання. Урядовці були попереджені, але вони й вухом не повели, тобто вони продемонстрували не тільки некомпетентність, а й абсолютну байдужість до української книжки і потреб українського ринку.
Минуло 5 років й сьогодні ми втрачаємо за приблизними оцінками спеціалістів порядку 100 мільйонів американських доларів щорічно, які йдуть з України в Росію за ось ці 92% російської книжкової продукції на нашому книжковому ринку.
Таким чином письменник унеможливлюється в ролі людини вільної професії. Тобто якщо немає ринку, то письменник не має змоги заробити на цьому ринку сам на себе своїми творами. Те, що в сучасній Україні унеможливлено письменство як професія, якою можна заробляти собі на хліб, дає змогу поставити письменників навколішки перед будь-якими державними жестами. Раби коштують дешево - яку б премію їм не кинули, вони скажуть "Спасіба таваріщу Сталіну за наше щастливає дєтства!"
