От бойца до журналиста

"Українська правда" у третю річницю зникнення Георгія Гонгадзе вмішує переклад уривку із книжки Ярослава Кошіва "Обезголовлений. Вбивство журналіста". Ця книга вийшла у британському видавництві Artemia Press Ltd у 2003 році.

Руслан Ґонґадзе з Гією

День 21 травня 1969 року для Лесі та Руслана Ґонґадзе мав стати радісним – у подружжя народилися хлопчики-близнюки. Та натомість трапилася біда. Хтось викрав одного з малюків із пологового будинку у Тбілісі. Його так і не знайшли. Іншого хлопчика назвали Георгієм, а коротко - Гія.

Через 31 рік, 16 вересня 2000, Гію спіткала доля його брата. Він теж зник, але в іншій столиці, Києві. Та на відміну від брата, його знайшли – обезголовленим.

Батько хлопчика Руслан Ґонґадзе був архітектором, а мати, Леся Корчак, працювала стоматологом. Вони зустрілись і одружились у Львові (тут вони навчались у вузах), а в листопаді 1967 переїхали до Тбілісі.

Коли Гії було 6 років, батьки розлучились. Батько одружився вдруге, в нього народився син. Леся залишалася сама і жила і працювала в Тбілісі аж до 1994 року, коли назовсім повернулася до рідного Львова.

Гію в Тбілісі виховувала мати. У школі він був блискучим спортсменом, в середині 80-х був зарахований до резерву радянської олімпійської команди зі спринту на 100 та 200 метрів. З дитинства хлопчик перебував в багатомовному середовищі – навчався грузинської, російської та англійської у школі, української - вдома.

1986 року він вступив до Інституту іноземних мов в Тбілісі за спеціалізацією "англійська мова", через рік пішов в армію та служив в Ашґабаді (Туркменістан), на кордоні з Іраном. "Довелося заплатити, щоби його не забрали до Афганістану", - сказала мати, пояснюючи як їй вдалось оберегти сина від афганської війни.

Гія повернувся з армії в травні 1989 і вирішив долучитись до справи батька, котрий на той час був провідним політичним діячем у боротьбі за відокремлення Грузії від СРСР.

Генсек Компартії Михайло Горбачов мимоволі дав поштовх розпаду наддержави, проголосивши гласність (в народному розумінні – свободу слова). Націоналісти по всьому СРСР не забарилися в спробах витягти свої республіки з "тюрми народів". Грузія очолила список тих, хто кинувся геть з обіймів Росії.

Горбачов зробив силову спробу припинити цей процес. Та це лише прискорило розпад СРСР. 9 квітня 1989 року радянські війська, намагаючись розігнати саперними лопатками націоналістичні демонстрації на вулицях Тбілісі, вбили 20 людей, в основному жінок та дітей.

Ця бійня лише радикалізувала таких грузинів, як Гія та його батько. Вони поставили собі за мету незалежність республіки. Руслан очолив Національний фронт "За вільну Грузію". Гія у свої 20 років став інформаційним речником Фронту. В 1989-90 роках він відвідав Балтійські республіки та Україну в пошуках союзників для організації та доведення справи до перемоги.

Від імені Фронту Гія відвідав перший з'їзд Руху в Києві у вересні 1989. Тоді це було лише нещільне об'єднання політичних груп та осіб, що мали на меті демократизацію Української Радянської Республіки. Проте з'їзд відхилився від запланованого розкладу і відкрив шлях України до незалежності. Провідні діячі української компартії взяли участь в з'їзді з надією проконтролювати національний порив до суверенітету.

У п'ятиденній конференції взяв активну участь майбутній перший президент України Леонід Кравчук, тодішній компартійний ідеолог республіки. Його люди в Русі – зокрема, голова зборів Дмитро Павличко – забезпечили, щоби з'їзд не ухвалив жодних критичних резолюцій стосовно Компартії.

Навіть ті, хто закликав закрити Чорнобильську атомну станцію – де 1986 року сталася найгірша в світі атомна катастрофа, – не були допущені до мікрофону. Та активістів конференції не могли зупинити подібні маніпуляції, і Рух потрапив до рук динамічного й красномовного, колишнього політв'язня В'ячеслава Чорновола.

У спробі здобути популярність українська комуністична еліта, за згодою Кремля, усунула першого секретаря Компартії України Володимира Щербицького, який залізною рукою правив радянською республікою впродовж 20 років. Щербицький наклав на себе руки. Шокована партійна еліта і її наступники так і не сказали правди про його самогубство.

В 1989 році Гія побував на "Червоній Руті" (першому некомуністичному музичному молодіжному фестивалі) в Чернівцях. Там він закохався в Мар'яну Стеценко. 1990 року вони одружилися і оселилися у Львові. Гія отримав роботу вчителя англійської і фізкультури і навчався на факультеті романо-германських мов Львівського університету.

Здавалося, його коротка політична кар'єра скінчилася і він вирішив присвятити себе сім'ї. Але Гія розумів, що опинився тепер в центрі української національної революції і не деінде як у Львові, де прихильники Руху вели запеклі сутички з міліцією за контроль над вулицями.

Вирішальний момент для України настав у серпні 1991. У відповідь на спробу путчу проти Горбачова в Москві, 24 серпня 1991 український радянський парламент майже одностайно проголосував за проголошення незалежності України та заборону компартії.

Такий непередбачений розвиток подій надихнув прихильників Руху, але й позбавив Рух монополії на "знамено незалежності": колишня радянська верхівка утримала економічну та політичну владу і в незалежній Україні.

Український парламент оголосив, що всі жителі, зареєстровані в Україні на 24 серпня 1991, вважаються її громадянами. Це стосувалося й Гії, але не його матері, яка на той час жила в Грузії.

В грудні 1991, коли українці на референдумі проголосували за підтвердження проголошеної парламентом незалежності та за обрання першого президента, Грузія була в стані громадянської війни. Гія, дізнавшися, що його батька переслідують, як зрадника, вирішив повернутися до Грузії.

14 січня 1992 року, Гія та його зведений брат перед будинком парламенту Грузії у Тбілісі

Грузини, утворивши незалежну державу у квітні 1991, згодом повстали один проти одного. Обраний президентом колишній політичний в'язень Звіад Ґамсахурдія перетворився на безжалісного та корумпованого параноїка.

Конфлікт з колишніми союзниками в парламенті переріс в ескалацію насильства. Президент проголосив 32 політичних опонентів "ворогами країни" і наказав їх заарештувати. 28-м у списку був Руслан Ґонґадзе, визначний член парламенту і голова Союзу радикалів Грузії. До втечі з Тбілісі Руслан був змушений переховуватись у підвалі поблизу будинку парламенту.

22 грудня 1991 року в столиці Грузії урядові війська розстріляли антиґамсахурдіївську демонстрацію. Контрольовані різними політичними партіями парламенту ополченські загони контратакували – і спалахнула громадянська війна.

В останні дні 1991 року, в розпал боїв, Гія повернувся до Тбілісі. Він з'явився в квартирі матері з автоматом Калашнікова. "Мамо, я приїхав захищати честь та ім'я свого батька", – згадує вона слова сина. Вони билися на боці повстанців.

"Мій син жодного разу не вистрелив. У боях він брав участь як медик, перевозячи поранених до шпиталю". Гія керував "швидкою допомогою", підбирав вбитих і поранених на полі бою, мати ж доглядала їх у шпиталі, тимчасово розміщеному в підвалі парламенту. Однак, коли снайпери вбили кількох медиків, Гія не завагався взяти автомат і відповідати на вогонь.

14 січня 1992 Ґамсахурдія втік з Тбілісі і боротьба припинилася. До влади прийшла опозиція і незабаром президентом став Едуард Шеварднадзе, міністр закордонних справ СРСР в добу Горбачова.

Наступного дня, 15 січня, Гія повернувся до Львова. Тут він дізнався, що його покинула дружина: мати переконала її, що людина, яка залишила її заради Грузії, не гідна бути її чоловіком.

Незважаючи на розрив з дружиною, Гія провадив далі грузинську справу в Україні. Він заснував грузинське культурне товариство у Львові, назване на честь грузинського князя Багратіоні, котре слугувало також інформаційним центром.

Під час реєстрації центру в державних органах він зустрів Мирославу Петришин, свою майбутню другу дружину. Разом вони написали статтю про громадянську війну в Грузії, "Трагедія лідерів", опубліковану у львівській газеті "Пост-поступ" 1992 року.

Невдовзі Гія повернувся до Тбілісі з наміром залишити політику і зайнятися бізнесом. Але коли в лікарні, де працювала мати, поспілкувався з одним із поранених під час громадянської війни, змінив свою думку.

"Я взяла його за руку і сказала, що замість займатись бізнесом він повинен писати про ці жертви. Він вирішив зняти документальний фільм про громадянську війну в Грузії. Я купила йому камеру і він зробив фільм під назвою "Біль моєї землі", – згадує мати Ґонґадзе. В лютому 1993 український телеканал УТ-3 показав цей документальний фільм.

Незалежність Грузії спричинила вимоги того самого від двох великих етнічних груп країни. 1992 року проголосили незалежність осетини в східній Грузії та абхази на північному заході. Грузія звинуватила Росію в провокуванні осетинів і абхазців і спробувала стримати бунтівні меншини. В Абхазії і Осетії спалахнули збройні конфлікти.

Гія зголосився добровольцем на війну в Абхазію. Владні структури не прийняли його на військову службу, мотивуючи тим, що краще б він, як син Руслана Ґонґадзе і української громадянки, проводив пропагандистську діяльність в Україні. Гія повернувся до Львова, щоби виконати свою "дипломатичну місію" і занурився в активну діяльність на підтримку Грузії у міжетнічному конфлікті.

В Україні він побачив, що лише маргінальна воєнізована організація УНА-УНСО була цілком готова присвятити себе грузинській справі. Ґонґадзе з'являвся на зібраннях УНА-УНСО у Львові, щоби набрати рекрутів для боїв у Грузії. Мета УНА-УНСО – "вигнати комуністів та злочинців з України та побороти російський експансіонізм" – збігалася з інтересами грузинських націоналістів. В липні 1993 батальйон УНА-УНСО "Арго", очолений велемовним Дмитром Корчинським, прибув до Тбілісі, готовий воювати в Абхазії.

Гія мусив залишатись в Україні до середини 1993 року через батька, який хворів на рак. В березні грузинський уряд відіслав Руслана до Києва на операцію. Гія приїхав до Києва, щоби бути поруч з батьком. Руслан Ґонґадзе помер у віці 49 років 5 серпня 1993 року, і Гія з тілом батька повернувся до Тбілісі.

Після похорону Гія почав знімати документальний фільм про українських бійців в Абхазії. Гроші на зйомки він виручив від продажу свого "Калашникова".

Вже майже рік тривала війна в Абхазії. Вона розпочалася ще в серпні 1992, коли уряд Грузії відрядив свою Національну Гвардію до столиці Абхазії Сухумі, щоби покласти край повстанню.

Повстанці під проводом Владислава Ардзінби, за підтримки інших кавказців, включно з чеченцями, та з російською військовою допомогою, відповіли захопленням більшої частини Абхазії і оточенням Сухумі. Більше 100 тисяч грузинів опинилися в пастці. У вересні 1993 грузинський уряд, в обмін на на припинення вогню, вивів з Сухумі війська і важке озброєння.

Але одразу по тому абхазці розгорнули наступ на Сухумі. Місто захищало збірне військо з нерегулярних підрозділів. Президент Едуард Шеварднадзе, який теж перебував в облозі, звернувся до російського президента Бориса Єльцина з проханням припинити атаку. Шеварднадзе писав: "У війні вбито 2031 цивільного і поранено 5802... Зруйновано 1500 житлових будинків. Немає води, хліба, світла, згасає і надія". Проте Єльцин проігнорував прохання Шеварднадзе.

17 вересня Гія поїхав з Тбілісі до Сухумі щоби знімати події. Вбраний у британського стилю офіцерську форму часів Першої світової війни, взутий у високі шкіряні чоботи, він був мішенню глузливих жартів добровольців.

Через кілька годин до Сухумі надійшло повідомлення, що абхазці збираються атакувати місто. Тієї ночі Гію мобілізували. Рано-вранці він уже був на лінії фронту вздовж річки Ґуміста, де ворог розпочав головний штурм.

Гія стояв в окопі, коли над його головою розірвався артилерійський снаряд. Шрапнель врізалася йому в тіло у 26 місцях, в тому числі – у праву руку. Від смерті його врятувала лише сталева каска на голові. Двоє інших людей, які були поруч, загинули. Осколки від снаряду так і залишилися назавжди в його тілі; пізніше за ними упізнали труп.

Про поранення Гії згадувалось в репортажі з Сухумі в публікованій в Тбілісі газеті "Свободная Ґрузия" 21 вересня 1993. Георгія відразу привезли до польового шпиталю, де він привернув до себе увагу тим, що вимагав повернути з поля бою сумку з відеокасетами. Це згадує місцевий боєць Костянтин Аланія, або ж Коба, який пізніше став його другом на все життя. Постійні прохання дістати фільми були виконані – добровольці під вогнем витягли сумку з поля бою.

Тієї суботньої ночі медики відправили Гію та інших серйозно поранених літаком до Тбілісі. Це був останній грузинський літак після президентського, що вилетів із Сухумі перед тим, як абхазці зайняли місто.

Коба залишився у місті, б'ючись разом з ополченцями на дедалі меншій частині міста. Він вирятувався з іншими грузинськими бійцями, пройшовши гірським коридором. І донині Коба, як і 200 тисяч інших біженців, не повернувся в Абхазію. В 1995 році він покинув Грузію і оселився як біженець у Львові, де випадково зустрів Георгія.

У військовому шпиталі в Тбілісі мати лікувала рани Гії, але справді страшно було, що він може померти від поганого харчування. "Часи були жахливі. Не було ні харчів, ні електрики, ні опалення, не було на чому готувати, - згадувала Леся, – хліба теж не було".

Мати хотіла вивезти сина з Грузії, та не мала на це грошей. Уряд не платив їй та всьому персоналу шпиталю ще від початку громадянської війни - із грудня 1991. Щоби вивезти сина з Грузії, Леся зібрала гроші серед друзів та родичів. Після двох тижнів у шпиталі Гія полетів до Львова в жовтні 1993. Матері не вистачило грошей щоби теж поїхати, та й крім того, як каже вона: "Я не могла залишити поранених" .

Незважаючи на випробування, що загрожували життю, Гія все ж відзняв плівки про абхазький конфлікт, з яких змонтував документальний фільм – "Тіні війни", показаний на українському телебаченні.

Повернення в Україну знаменувало кінець його боїв за Грузії. Гія одружився з Мирославою і 1997 року у них народилися дівчатка-близнючки. Та його боротьба за те, щоби бути журналістом в Україні, виявилася небезпечнішою, ніж участь у боях у Грузії. Смертельно небезпечною.