О силе, которая требует консолидации

Результат першого туру президентських виборів був передбачуваний. Цифри, які оприлюднили екзит-поли, не здивували нікого, крім Віктора Ющенка. А втім, якщо казати точно, не здивували і його.

Вони приголомшили поки що чинного президента. Приголомшили, як рівне свічадо на виході з кімнати кривих дзеркал. Зарізали живцем, як ніж любого дуга на ймення Брут. Скривдили, як звістка про неждану зраду.

Українській ментальності притаманна жалісливість. Хтось пожаліє спантеличеного пана президента? Хтось мовить йому втішне слово? Приміром, щось таке: Вікторе Андрійовичу, народна любов, як і всяка любов, - мінлива.

Чи, наприклад, отак: не зважайте, демократичний суд швидкий і жорстокий, історія - судить довше, але об'єктивніше. Президент почує чимало втішних слів, які розраджуватимуть його в тісному колі. Але тісне коло - це не демократичний суд і не суд історії. А вирок останнього вірогідний, як висновок патологоанатома після самогубства.

Про Ющенка, бува, кажуть таке: його варто оцінювати не за зробленим, а за тим, що він не зробив. Це в корені хибна методологія. Микола Бердяєв колись написав, що Бог судить людину Ветхого світу за тим, чого вона не робить (тобто за здатністю уникати гріха), в Новому ж світі - за вчинками.

Наскільки я пам'ятаю, Ющенко - не хасид. І тому вимоги до нього геть інші. Мало, мало не зробити жахливих учинків, які закидаються Леоніду Кучмі! Мало зберегти за п'ять років президентства лише свободу слова, яка була завойована підчас помаранчевої революції! Це не його заслуга. Потрібні були вчинки.

Вчинки, що межували б з волюнтаризмом, виправданням яким слугував би ідеал, проголошений на Майдані. Але вчинків ми не дочекалися. Мало Мистецького Арсеналу та меморіалу під Конотопом! Ці проекти були б окрасою сумління мецената Пінчука. Від Ющенка чекали іншого.

"Бандитам - тюрми!" принаймні.

А що вже казати про прожекти економічного дива та євроінтеграційного поступу? Ющенко, мов муха в павутинні, заплутався в політичній реформі. Ні, не вийшло з нього Александра Македонського, який, замість того, щоб розплутувати, розрубав Гордіїв вузол, прагнучи завоювати Азію. А втім, кожному - своє.

Але тепер ми бачимо підсумок: переможці першого туру, Віктор Янукович і Юлія Тимошенко, обіцяють покласти край політичній невизначеності, котра "дістала" і Україну, і Європу, і США, але розважила Росію.

Дивіться, дивіться, тицяють пальцем, видряпавшись на кремлівську стіну, небожителі середньовічної фортеці, бачите, ось вам демократія! (Тішаться.) І мають рацію. Це демократія в її найнікчемнішій, найжалюгіднішій подобі, що тотожна зверхньому нарцисизму, котрим нас п'ять років ощасливлював фетиш помаранчевої революції - ясновельможний Віктор Ющенко.

Незалежно від того, хто переможе в наступному турі - Віктор Янукович чи Юлія Тимошенко - вони муситимуть вимітати павутиння, яким обросла Банкова та суміжні вулиці.

Чинна Конституція ще, звісно, житиме. Однак згодом нова коаліція у Верховній Раді таки відправить її в музей, де вона займатиме почесне місце між шворками, на яких вішаються, та лезами, якими крають вени, та ще багатьма іншими експонатами, що розповідають про досвід самокатування.

І Янукович, і Тимошенко, і Тігіпко, і Яценюк здобули гідний результат завдяки здатності уособлювати силу. Янукович - обіцяє стабільність. Хай, дивлячись на Януковича, розумієш, що це буде стабільність кладовища. Але 35% громадян вона миліша, аніж вакханалія. (Недарма ж Зіґмунд Фройд, завважив, що людині притаманний інстинкт смерті).

Тимошенко - запевняє, що зупинить усевладдя олігархії, й прийме вибір народу на корить президентської бо парламентської республіки. І їй вірять.

Політологи, зокрема поважний пан Видрін, закидають Тігіпку зловживання словом "сила". Але ліпше вже сила, аніж розслабленість паралітика, переконані 13% українців.

Яценюк мовив слова, під якими я особисто згоден підписатися кров'ю: годі вже ладнатися вступати абикуди, ЄС чи ЄЕП, і перетворювати це на державну ідеологію та колективні марення; час жити власним життям. Переможці першого туру випромінювали здатність діяти. І це, принаймні, поки що, вселяє надію.

Однак наразі потрібно сказати про тривожний симптом. 17 січні, завітавши в студію програми "Свобода слова" на телеканал ICTV, Сергій Тігіпко поділився планами на майбутнє. Спершу він висловився приблизно так: я - не крамар, щоб продавати голоси людей, котрі мене підтримали. За мене проголосували, - продовжував Тігіпко, - освічені люди, котрі здатні самостійно зробити наступний вибір.

Політик має намір: 1) створити власну групу народних депутатів у Верховній Раді (цікаво, в який спосіб?), 2) організувати політичну партію, котру й поведе в бій на наступних виборах до місцевих рад, а якщо вдало стануть зорі, то й до парламенту.

Що це? Прояв того, що пан Тігіпко знає собі ціну? Прояв розуміння, що за останні три тижні вона стрімко зростатиме? Чи "головокружение от успехов", як свого часу висловився товариш Сталін? Чи, можливо, рудимент нездоланної української анархії?

Україні потрібне єднання. Причому, і це важливо, не єднання задля єднання, а консолідація сил на ґрунті позитивних... удамся до цих затасканих слів... - демократичних і європейських цінностей. Невже кумир освічених виборців іще не визначився хто - Тимошенко чи Янукович - здатен втілювати такі цінності!? Якщо знає, то чому не скаже?

Політика - це простір дрібних справ, простір домовленостей. І це варто пам'ятати. Тігіпко - не нова людина в політиці. Він представник когорти істеблішменту. Він уже брав участь у партійних проектах (згадаймо бодай 2004 рік), але завжди умивав руки.

Цурався брудної справи? Якщо так, то чому ж знову по шию в політичних перипетіях? Хоче показати, як потрібно цю справу робити в білих рукавичках? Не вдасться. Політика, як завважував класик політології Макс Вебер, кепкує з ідеалістів. Це об'єктивно брудна справа. До неї варто підходити не в білих шатах і поготів не в рукавичках, а в аквалангу, пірнаючи якомога глибше і гребучи якомога дужче.

Якщо Сергій Тігіпко не зробить вибору, чітко і ясно не стане на бік одного із кандидатів, то це буде ще одна сторінка в українському літописі хуторянської байдужості. Це називатиметься - самозакохана зрада.

Валентин Бушанський, кандидат політичних наук, для УП