На восточном фронте без перемен?

Рівно за місяць до початку Вільнюського саміту Євросоюзу російська сторона, зацікавлена у зриві підписання Угоди про асоціацію, розпочала "не последний, но решительный бой".

Простіше кажучи, задіяла важелі інформаційного впливу та сумнозвісну 5 колону. Від сьогодні Україна відчує всі принади "обіймів" власних сусідів та справжню інформаційну війну, аналогів якій не було з 2004 року.

І, як не дивно, уже старт цієї кампанії вдається її ідеологам вельми непогано – адже на допомогу їм пристав наш політичний бомонд. За давньою українською традицією, політичні опоненти не знайшли в собі снаги об'єднатися заради успішної реалізації Мети, до якої суспільство нібито наполегливо вели ледь не все останнє десятиріччя.

Отож, від сьогодні можна впевнено казати – радники з оточення Януковича, що вмовили його взяти паузу після спілкування з Володимиром Путіним у Сочі – мовляв, ще зарано очікувати серйозної ескалації стосунків, – помилилися. І новина з Луганщини, щодо "обнесення кордону" між братськими республіками колючим дротом, та навіть "паспортні витівки" Сергія Лаврова виявились легкими покусуваннями комахи поруч із тим, що відчують, побачать та очікують українські глядачі від сьогодні.

У бій пішла важка артилерія на чолі з газпромівським лобі: спочатку з вуст керманича монополії Олексія Міллера, а потім очільника кабміну Дмитра Медведєва.

У свою чергу, радник Путіна Сергій Глазьєв заявив, що Україна порушує Договір про дружбу, тобто взагалі ризикує втратити відносини з Російською Федерацією на "дружніх" підставах.

Відреагували й українські, та особливо – російські ЗМІ: усі згадали, що й досі триває, хоча й не в тих масштабах як улітку, торгівельна війна із блокуванням імпорту українських товарів; телеканал "Россия" анонсував та запустив до продакшну "лікбез про ЄС"...

При чому, у різнобарвленні різних меседжей та думок, оцінок та банального хамства, можна виокремити три напрямки, за якими Росія тисне на Україну.

По-перше, це ціна на газ.

З одного боку, тут присутній "пряник" у вигляді дозволу закачати в українські підземні газові сховища газ за ціною 260 доларів за тисячу кубометрів та обіцянка знижок у разі низки поступок з українського боку. Головна з них – це передача у власність "Газпрому" вітчизняної ГТС та згода на майже повний контроль Москви за газотранспортною системою. Оформлення цього може виглядати як консорціум чи щось подібне, проте реально все ж українська "труба" таким чином перейде під контроль Росії.

Другий напрямок російського тиску – торгівля.

При чому цей фактор для Кремля використовувати навіть легше й простіше. Запас міцності російської економіки, очевидно, більший. У тому числі й завдяки наявності "сировинної прокладки", що приносить стабільні прибутки. А тому втрати від тиску Москві пережити легше, ніж Києву. Хоча наші північно-східні сусіди все ж доволі сильно залежні від поставок продукції української харчової промисловості.

Нарешті, третій напрямок тиску – моральний.

Передусім, мова саме про залякування втратою дружніх відносин між Україною і Росією. Їх озвучування, звісно, орієнтоване не на Банкову й Грушевського, а на створення відповідного інформаційного фону та громадської думки. "Як це, їздити до тітки у Москву по закордонному паспорту?" – запитав мене сьогодні столичний таксист.

У цій ситуації Україні важливо дати адекватну реакцію на спрямований російський тиск.

До певної міри в цьому сприяє чітко визначений і регулярно артикульований як владою, так і опозицією вектор євроінтеграції. З одного боку, передчуття неприємних для Кремля результатів саміту у Вільнюсі дратує російське керівництво, але водночас саме перспектива підписання Угоди про Асоціацію не дає Москві посилювати "каральні міри" проти України, аби остаточно не штовхнути Київ у брюссельські обійми.

Проте, що ми побачили – у неоголошеній, та вже триваючій інформаційній війні проти українців, – чи не єдиним захисником влади, став прем'єр-міністр Микола Азаров та перелякані фахівці МЗС, з яких буквально витягали інформацію лещатами представники ЗМІ на брифінгу.

Усі інші провладні та опозиційні "говорящие головы" зайняті розробкою власних тем та меседжів – на кшталт "віджатої вареничної" доньки Юлії Тимошенко, походів у червоних футболках із банальним написом "Україна – це Європа" або конференції "молодіжних лідерів" під керівництвом проросійського Вадима Колесніченка, яку заплановано на наступні вихідні, тощо.

Пріоритети, так би мовити, різні...

У кінцевому підсумку, на східному фронті російсько-українського протистояння сьогодні все залишається без змін. Москва тисне – а Київ, у якому не має політичної єдності, а можливо й просто політичної волі, піддається на цей тиск.

Тому сьогодні владі й опозиції потрібно об'єднатися хоча б в одному питанні – питанні спільних кроків для спільного європейського майбутнього.

Олексій Краснопьоров, політолог, спеціально для УП