Право на выбор

Кожна людина має право на вибір. Жити конформістом – чи мати гідність. Прогинатися – чи стояти рівно і гордо. Плакати з невдач – чи сміятися в очі долі і фарбувати свою долю в оптимістичні кольори.

Біда у тому, що і народи мають право на вибір. Кажуть, що народ мудрий. Цей міф живучий, але неправдивий.

Дуже часто окремі представники народів бувають і мудрими, і чесними, і сміливими. Але коли більшість схильна до конформізму, готовності здати і здатися, цілі народи відходять у небуття.

У 480 році до н.е. 300 спартанців вийшли до бою з армією персів. Загинули, але не здалися. І змінили ментальність давніх греків. Греки відбилися, бо їх вела вперед кров героїв. Потім вони вже з Олександром Македонським знищили Перську імперію.

У 1204 році кількатисячний загін західноєвропейських рицарів підійшов до стін Константинополя. Греки готові були торгувати, торгуватися і… сидіти вдома.

Кількатисячна армія завоювала мільйонне місто майже без бою. Лише купка варягів-найманців вийшла на стіни. Решту грабували, ґвалтували і різали. Це були потомки тих самих греків. Тільки вже ментально інших.

Колись трибуни давнього Риму змагалися, щоб скупити голоси римлян. Хтось для Помпея, хтось для Цезаря. "Хліба і видовищ". Катон з Ціцероном кричали з Форуму народу – що продавати голоси – зло. Закінчилося тим, що Ціцерона з Катоном вбили. А вже правнук Аттіка, друга Ціцерона, проголосував за те, щоб зробити сенатором коня Калігули.

Коли усі навколо конформісти і треба зберегти маєтки чи бізнес – для чого ставати в позу і героєм іти на плаху?

Останній герой Риму Аецій хотів відродити славу Риму, але громадяни його не підтримали. Воювати було не модно і ніколи. Матрони не хотіли народжувати. Громадяни не йшли до війська. І через кілька десятків років на руїнах Вічного міста паслися кози.

Навіщо так далеко в історію. У 1708 році Лівобережні та Слобідські полки підтримали навіженого Петра замість власного гетьмана і поставили крапку на козацькій історії України. І їх внуки вже у 1762 році стали кріпаками.

У 1830 році українці не підтримали велике Польське повстання і прирекли дітей і внуків на ще десятки років рабства.

Може хтось забув, але на початку двадцятого століття українців було близько 90 мільйонів. Найбільший народ у Європі. Якщо нас стало вполовину менше – може винуваті не тільки зайди, але і ми самі? Наші прадіди, діди, батьки. І ми самі.

Великий український народ у 1918 році не вийшов під Крути. Патріоти кричали – зробіть вибір на користь власного майбутнього. Українці зробили вибір – сидіти дома. А вже у 1933-му ті, хто не вийшов – їли своїх дітей. А у 1943-му недолюдок Сталін запросто гнав тих, хто вижив, як гарматне м'ясо у пекельні атаки на Дніпровських плацдармах. Мовчки йшли і вмирали. Вже без вибору. А зараз славлять тирана.

Не самий дурніший – німецький народ у 1932 році на вільних і прозорих виборах проголосував за нацистів і канцлером став Гітлер. Ця помилка коштувала німцям 12 мільйонів жертв, пограбуванням і зневагою світу. І ті, хто голосував за Гітлера у 1932 і гадки не мали, що голосують за війну, втрачених дітей і зґвалтованих дружин.

Просто вони не усвідомлювали ціну виборів. І ціну власного вибору. І відповідальності за нього.

Якби 1 грудня 1991 року українці проголосували за Чорновола, а не конформіста Кравчука, може б і ми були там де поляки – у затишку і прогнозованості Європи. Історія не знає словосполучення "а от, якби…". Історія мстить.

Не забудьте, коли ви розказуєте своїм дітям, що вони "не такі", потупити очі долу. Хай вам стане соромно. Нещастя ваших дітей – ваша вина. Вина нас усіх. Те, що в них немає майбутнього у власній країні – це наш колись неправильний вибір.

І відповідальність – на нас усіх. І тих, хто прийшов на вибори і помилився. І на тих, хто зостався вдома.

Р.С. Часто народи помиляються. Але історію цих народів пишуть вже історики інших країн і народів.

Хочете, щоб в енциклопедії 22 століття про нас написали так? (майже за Кожелянком):

(Від історика 22 століття.): Колись на території від Сяну до Дону жив великий, трудящий, і сміливий народ. Піхота цього народу протягом кількох століть вважалася самою сильною у світі. Народ цей дав відкоша навіть Гітлеру.

Чоловіки цього народу мали відчуття власної гідності і шаблі їх були гострі. Дівчата їх були красивими та гордими. Жінки – веселими і хлібосольними хазяйками. Але не було у них єдності і порозуміння. І не було мудрих правителів. А ще вони весь час помилялися у виборі – з ким і куди йти.

А потім виродився народ. Сміливих і гордих не стало. Плодилися тихі і покірні.

А їх пісні в перекладах сучасними мовами звучать щиро, красиво, але якось тужливо і гірко. Вони наче знали свою долю.

Іще один постскриптум. У 2004 році в Сумах захотіли об’єднати три вузи в один. У вузах навчалося 15 тисяч студентів. Об’єднання йшло "через коліно". І був вибір – змиритися – чи боротися.

На спротив вийшло лише 700 студентів. 5% від усіх. Але вони завели спочатку усю громаду міста. Довели усій країні, що вибирати свою долю і відстоювати свій вибір можна. І потрібно. Якщо стати вище конформізму і над власним страхом. І вони перемогли. А потім був Майдан.

Ці студенти, що вже не студенти, зараз ходять на роботу. В маршрутці ви їх не вирізните між іншими, тими, хто не вийшов. Але спробуйте їх зламати зараз. Гордість і честь вписані у їх серцях.

Ці кілька сотень незламаних – мої друзі. Я пишаюся, що я – частина їх життя. А вони – мого. Надія є. На те, що ми, врешті, зробимо правильний вибір.

Віктор Бобиренко, Бюро аналізу політики, Суми, для УП