Организационное измерение украинского цивилизационного проекта

У своїй книзі "Інтелектуальна політика" український філософ Сергій Дацюк, аналізуючи цивілізаційний розкол як небезпеку для територіальної цілісності України, відзначає, що сьогодні країна стоїть на роздоріжжі перед трьома шляхами.

Йдеться про шляхи, якими країна може рухатися у своєму історичному розвитку. Отже: вона або долучається до російського цивілізаційного проекту, або знаходить шлях, як прислужитися Європі в її цивілізаційному проекті (знаходить в ньому свою функцію), або створює свій власний цивілізаційний проект.

Там же автор вказує напрямки, які дозволяють країні стати цивілізацією: своя філософія, рефлексивна освіта, нова економіка з новими критеріями розвитку, партії нового типу, нові культура, мистецтво, наука, тощо.

Якщо взяти висловлені Сергієм Дацюком бачення українського цивілізаційного проекту за основу, треба вирішити як здійснити такий проект в організаційному вимірі.

Для цього варто розглянути домінуючі сьогодні у суспільстві організаційні типи структур (ієрархічні, представницькі та інші) як системоутворюючий чинник країни, нації чи цивілізації.

Очевидно, що будь-яку країну, націю чи цивілізацію можна розглядати як систему, підсистемами якої є суспільні структури різного типу та функціонального призначення, а елементами – безпосередньо люди. У подальших викладках скористаємося наступними поняттями системного аналізу.

По-перше, у системи є емерджентні (надсистемні) властивості, які не можуть бути пояснені чи виражені через властивості окремо взятих її частин. Тому, зокрема, не всі біологічні закономірності зводяться до хімічних і фізичних, а соціальні – до біологічних та економічних.

По-друге, джерелом та носієм емерджентних властивостей являється структура системи: при різних структурах у систем, що складаються з одних і тих же елементів, виникають різні властивості (яскравий приклад – графіт та алмаз складаються з атомів вуглецю, які структуровані у кристали різної будови).

По-третє, система виступає як єдине ціле тому, що вона є носієм емерджентних властивостей: не буде вона цілісною – властивості зникнуть, з’являються властивості – значить система цілісна.

По-четверте, система має і не емерджентні властивості, які є однаковими з властивостями її підсистем.

Тому цілком правомірно можна стверджувати, що організаційні типи суспільних структур, які домінують в країні чи цивілізації, як цілісній системі, з одної сторони, відображаються у найвищих владних інституціях, що репрезентують всю систему, а з другої – визначають її домінуючі або офіційно-репрезентативні емерджентні властивості: філософію, ідеологію, освіту, науку, культуру, мистецтво, взаємовідносини між людьми, тощо.

Запропонований тут підхід виходить з того, що структура системи та її емерджентні властивості взаємопов’язані, рівнозначно впливають на стан суспільної системи та в однаковій мірі забезпечують її цілісність – зміна однієї з цих складових за деякий час приводить до зміни другої, а відтак і всієї системи.

До творення емерджентних властивостей причетні всі існуючі у суспільстві організаційні типи структур, включаючи самоорганізаційні горизонталі.

Останні, на погляд автора, є основним джерелом і генератором складових емерджентних властивостей, а домінуючі типи організаційних структур лише вибирають найбільш відповідні своїм поточним інтересам їх варіанти, коригують та надають їм офіційного статусу і сакральності аж до догматизації у різний спосіб за різних історичних обставин.

Таким чином можна перевести задачу створення та втілення українського цивілізаційного проекту в організаційний вимір з наступним формулюванням: як має змінитися структура суспільних організацій, що домінують в Україні - цілісній системі – для появи та утвердження бажаних емерджентних властивостей – своєї філософії, рефлексивної освіти, нової економікою з новими критеріями розвитку, нових культури, мистецтва, науки, якісно нових взаємостосунків між людьми?

Щоб відповісти на це запитання, спочатку визначимо домінуючі типи організаційних структур в інших, згаданих вище, цивілізаційних альтернативах України.

Очевидно, що домінуючими структурами російської цивілізації являються жорсткі ієрархії, які впродовж її історичного шляху відображаються у найвищих владних інституціях переважно у формах монархії, тоталітаризму та авторитаризму.

Суб’єктом з абсолютною легітимністю і владою за таких умов є одна людина, яка перебуває на найвищому щаблі владної піраміди. Причому система є стабільною у випадку, коли такий суб’єкт є носієм сакральності та являється найвищим моральним авторитетом, а поточні офіційно-репрезентативні емерджентні властивості, як основа концептуальної влади, максимально догматизуються.

У іншому випадку, система еволюційно або внаслідок революції змінює форму та починає новий цикл свого історичного розвитку. Такий тип структури має певні переваги у плані простоти функціонування, проте його недоліки настільки очевидні та суттєві, що сучасні виклики, які стоять перед Україною, неможливо вирішити в рамках системи, структурованої у жорстку ієрархію.

Хоча б через нездатність таких структур генерувати відповідні зовнішнім викликам інтелектуальні та креативні рішення, формувати ідеологію, спроможну в реальному часі давати відповіді на актуальні питання, спрямовувати свою діяльність на захист загальносуспільних інтересів.

Домінуючими структурами європейської цивілізації являються як різного типу ієрархії, так і представницькі організаційні утворення, відображені на найвищому рівні у президентських та парламентських інституціях.

Вони паритетно наділені достатньою легітимністю та владою для ефективного збалансування одна одної, що стало доволі ефективним запобіжником від природного процесу концентрації влади в ієрархіях.

Центри сакральності та моральні авторитети відділені від найвищих владних інституцій та розосереджені по системі. Офіційно-репрезентативні емерджентні властивості гнучко модеруються владними інституціями для їх максимальної адаптації до поточних історичних умов.

Поряд із значними перевагами у порівнянні з російським цивілізаційним проектом, європейський проект має ряд суттєвих недоліків. Головний серед них полягає в існуванні прихованих центрів влади ієрархічного типу (корпоративних утворень, силових і кримінальних структур) та вразливості легітимних представницьких інституцій перед їх непублічним впливом.

Більше того, представницька демократія несе в собі ще одну системну ваду, яку висвітлив відомий французький соціолог П’єр Бурд’є. Вона полягає у потраплянні в різнопланову залежність тих, хто делегував свої владні повноваження до тих, кому вони делеговані.

"…Останню політичну революцію проти стану політиків і проти узурпації, яка потенційно міститься в акті делегування – ще тільки належить здійснити" – такий висновок зробив цей відомий фахівець, досліджуючи соціологічні та психологічні особливості делегування, що лежить в основі представницької демократії.

Цивілізаційний розлом, який проходить крізь Україну, протягом всього часу її незалежності проявлявся у жорсткій конкуренції та перманентному протистоянні двох домінуючих організаційних типів структур – ієрархічних та представницьких, а також у патологічній неспроможності вирішити конфлікт між ними шляхом збалансування їх повноважень.

Тому в одні періоди незалежності провідну роль відігравав парламент, а в інші – авторитарний президент. До того ж, через ряд культурно-історичних особливостей та неспроможність громадянського суспільства стати вагомим політичним актором, в Україні гостро проявилися системні вади структур представницької демократій.

Це, у першу чергу, видима неозброєним оком керованість парламенту зі сторони олігархічних кланів, силових та кримінальних структур, що приводить до профанування парламентаризму як такого та проявляється режисованими голосуваннями чергових по ряду у відповідності до команд ззовні.

Через конфлікти між різними внутрішніми центрами влади та між частинами українських еліт, що знаходяться у фокусі впливу різних геополітичних центрів влади, офіційно-репрезентативні емерджентні властивості України як системи десакралізовані, розмиті, розчленовані на дві приблизно рівновеликі частини та використовуються зовнішніми та внутрішніми політичними акторами у маніпулятивних цілях для поглиблення протистояння у суспільстві, що розділене як за національно-культурною так і цивілізаційною ознаками.

Зі сказаного очевидно, що відмінний від російського та європейського український цивілізаційний проект повинен створюватися шляхом формування і утвердження нових домінуючих організаційних типів суспільних структур – принципово відмінних від типів, що властиві іншим цивілізаційним альтернативам.

Щоб зрозуміти, який саме тип організаційних структур є оптимальним для українського цивілізаційного проекту, згадаємо історію Київської Русі та спробуємо детально проаналізувати властиві для неї домінуючі у тогочасному суспільстві організаційні утворення, виходячи з того, що Київська Русь була чи не єдиним тривалим прикладом саме цивілізаційної потуги стародавньої України-Руси.

Скупі історичні згадки дозволяють лише приблизно реконструювати всі особливості здійснення влади у Київській Русі. Тим не менше можна стверджувати, що у ній централізована влада князів була зрівноважена вічами, на яких громадяни безпосередньо, на засадах прямої демократії, здійснювали своє право на владу.

Причому не викликає сумніву той факт, що віча володіли більшою легітимністю та владними повноваженнями, ніж централізована княжа влада. Існує багато гіпотез та інтерпретацій ролі й особливостей функціонування цих органів самоуправління.

Яскравим зразком тогочасних інституцій прямої демократії були новгородські віча, про які збереглося чи не найбільше історичних відомостей. Цікавою для ознайомлення є книга про копне право "О ДРЕВНИХЪ СЕЛЬСКИХЪ ОБЩИНАХЪ ВЪ ЮГОЗАПАДНОЙ РОССІИ", написана у середині ХІХ століття вченим Миколою Іванишевим.

На засадах прямої демократії збиралися ради і у Запорізькій Січі, на яких вирішували важливі політичні питання та обирали гетьманів і старшину.

Не заглиблюючись в історичні викладки, спробуємо виділити організаційний аспект здійснення влади у стародавній Україні-Русі, зазначивши особливості, що не викликають заперечення у більшості дослідників.

По-перше, віча на території теперішньої України у тому чи іншому вигляді існували протягом багатьох віків.

По-друге, віча були самостійною формою самоуправління народу на основі прямої демократії (коли одна людина володіла одним владним голосом), поряд з централізованою владою князів, бояр, поміщиків і по різному співвідносилися з нею на різних історичних етапах за різних соціально-економічних умов.

По-третє, легітимність віча була практично завжди вищою за легітимність паралельних централізованих управлінських форм. Можна стверджувати, що віча володіли абсолютною легітимністю у межах своєї юрисдикції.

По-четверте, віча існували на усіх рівнях – від невеликих поселень до великих міст. В залежності від свого рівня вони відрізнялися процедурою, обсягом і змістом питань, що на них вирішувалися.

По-п’яте, віча проводилися не у формі мітингу, а за цілком визначеними процедурами на основі усного звичаєвого права і за багато століть порядок їх проведення набув ознак ритуалу.

По-шосте, віча призначали або обирали відповідальних виконавців для реалізації власних рішень включно з князем у великих містах.

По-сьоме, у великих містах у вічах могли брати участь до 400 осіб.

По-восьме, віча не мали чітких кількісних рамок своєї легітимності, проте участь у них була почесною та бажаною і у великій мірі впливала на статус учасника.

По-дев’яте, віча у певній мірі, в залежності від історичного періоду та місця проведення, були вразливі до маніпуляцій зі сторони окремих груп своїх учасників, як правило – заможних та впливових осіб.

Отже, у термінах сучасної теорії управління функції віча включали спільну оцінку ситуації, колективний її аналіз, вироблення та обговорення варіантів можливих рішень, їх прийняття, призначення відповідальних виконавців, виконання рішень та контроль за його результатами.

Узагальнюючи сказане, можна стверджувати, що українці впродовж багатьох віків жили в умовах домінування суспільних структур, що діяли на засадах прямої демократії та утворювали з паралельно існуючими виконавчими ієрархіями збалансовану систему державної влади.

Збалансованість цієї системи забезпечувалася розділенням процесів прийняття та виконання рішень, абсолютною легітимністю суб’єкта прийняття рішення – віча, а також його правомочністю обирати, призначати чи відсторонювати відповідальних виконавців, наділяти їх відповідною легітимністю та владними повноваженнями.

Тарас Плахтій, товариство "Малого кола", для УП