Там, где нет выбора

Коли більшість західного світу відзначала 31 жовтня своєрідне "темне" свято Хеллоуїн, в Україні стався традиційний для неї захід - чергові, цього разу місцеві вибори.

При цьому раз повз раз українського виборця максимально відсовують від самого "конституційного права вибору", але бутафорія і пафос, з яким відбувається весь цей процес, незмінно надихає і нечистих українських політиків, і пасивних та багато в чому наївних українських виборців.

Держава Україна ось вже дев'ятнадцять років з надривом грається у гру під назвою "демократія", свято вірячи, що демократію західного зразка можна збудувати в окремо взятій державі методом прямого копіювання інституційних основ Заходу.

Однак, соціальна поведінка громадянина західного суспільства - дівка норовлива, й будь-кому без зусиль не віддається. То вже бренд, якого, на відміну від "LV" чи "H" на Троєщині чи 7-му кілометрі не купиш.

На жаль, і це доводиться констатувати, знання інституційних основ західних країн, а також спроби їх успадкування приводять лише до зовнішніх бутафорських форм, тоді як внутрішні основи українського суспільства залишаються абсолютно незмінними.

І проблема тут навіть не в українських політиках, які в своїй абсолютній більшості не є лідерами нації. Навпаки, вони несуть в суспільство, на жаль, негатив, іноді в найгірших його проявах. Його можуть нести в собі індивіди, що пропалюють життя без думки про завтрашній день.

Центральна проблема лежить якраз в самому українському суспільстві, яке так і не змогло самоорганізовуватися за всі ці роки до свого громадянського стану. Українці продовжують залишатися "москалями" і "бандерівцями", "помаранчевими" і "біло-блакитними", бідними і багатими, дурнями і розумними, чиновниками і безробітними.

Ким завгодно, але лише не громадянами.

І ось через цю паралізуючу пасивність недогромадського суспільства ми і живемо рівно так, як не живуть на Заході.

Але перейдемо до наших виборів. Перше, що можна вже констатувати - з кожним новим роком результати виборів тепер нас дивуватимуть все менше і менше. Також як, наприклад, наступні результати виборів в Білорусі або Росії.

І я б не стала тут все списувати винятково на "злісні підступи" Партії регіонів - "донецька братва" працює: а) рівно так, як їй це дозволяють опоненти; б) не набагато брудніше, ніж свого часу цим же займалися "помаранчеві демократи".

Я у жодному випадку не виправдовую теперішню владу в її безпрецедентно зухвалих махінаціях, ні. Різниця між тими "помаранчевими" і нинішніми "біло-блакитними" лише в тому, що останні ефективніше уміють видозмінювати волю виборця і доводять справу до результату.

Друге, що варто відзначити. Нова виборча система нібито "змішаного типу" успішно апробована, і тепер Партія регіонів буде її удосконалювати на наступних, вже парламентських виборах 2011 або 2012 (тут вже як панам завгодно буде, тоді вибори й відбудуться).

Чому виборча система в Україні нібито змішана? Та тому що вона стала, по суті, ще більше адміністративно залежною, ніж це було при суто партійній системі.

По-перше, за допомогою депутатів-мажоритарників партія влади тепер зможе сформувати свою більшість в 2/3 областях країни (а в третині, що залишилася, буде лояльна до Партії регіонів "Свобода", для якої головний ворог - не регіонали або навіть КПУ, а саме "Батьківщина", що працює з ними на одному і тому ж електоральному полі).

А, по-друге, останній оплот справжньої прямої демократії громади - мери міст - віднині можуть вибиратися виключно як представники якої-небудь політичної партії. Хто думає інакше, зверніть увагу на недавній виступ президента в місті Калуш на Івано-Франківщині.

При цьому, не слід такий момент розглядати як якусь умовність - кандидати в мери (і вибори це яскраво показали) практично всі виявилися під ковпаком однієї з провідних партій країни (виняток серед обласних центрів становила лише Вінниця, де молодий Володимир Гройсман на даний момент є справді "непотоплюваним").

Третє, на що варто звернути особливу увагу. У своїй боротьбі проти "Батьківщини" і Юлії Тимошенко Партія регіонів ще більше підштовхнула Україну до стану цивілізаційного розколу.

З одного боку, в західних регіонах (в першу чергу в Львівській, Івано-франківській і Тернопільській областях) тотальну перемогу отримала партія "Свобода", яка каталізує в своїх лавах найбільш радикальних елементів.

З іншого боку, досить непоганий результат на сході і півдні країни показала КПУ. Комуністи формально не є радикальною політичною партією, але в реаліях незалежної України саме вони збирають довкола себе специфічні прошарки суспільства антиукраїнської спрямованості.

За умови того, що центральна Україна проголосувала в середньому до 10% в графі проти всіх (при нормі в 1-3% - це є захмарним показником), маємо в потенціалі ще сильніший розкол країни, ніж це було при президентові Ющенку.

Нарешті, хочеться сказати про нібито градацію місцевих еліт, про які ось вже декілька днів розповідає центральна влада. Незалежно від того, хто став депутатом міськ-, рай- або облради і меншою мірою від того, хто став градоначальником міста, принципово на становище конкретних громад це не вплине.

Нагадаю, що ми повернулися (без якого-небудь суспільного протесту, що само по собі є осоружним) до Конституції 1996 років. А це означає, що на місцях головнішими за всіх головних залишаються губернатори і голови районних державних адміністрацій, які призначаються безпосередньо президентом країни.

І це означає, що вибори в Україні не лише стають усе очевиднішими за своїми кінцевими результатами, але й дедалі не зрозумілішими для переважної частини населення країни, а отже не вартими зусиль - емоційних, потрачених на перегляд ток-шоу, і фізичних - потрачених на вирощування картоплі в своєму городі.

По суті, ми скочуємося до того, що вибори по-українськи - це своєрідний парадний атрибут легітимізації правлячого режиму як усередині країни, так і на міжнародній арені.

І змінити ситуацію зможе не влада, яка раптом повинна прозріти і "дарувати плебеям права і свободу", і не меркантильна політична опозиція, амбіції якої закінчуються лише зміною влади, але не її суті. Змінити все це зможе лише громадянин України, якого наша країна поки що так і не змогла витворити.

Людмила Ходос, для УП