"Окно в Европу": как изменилась жизнь Станицы Луганской за три года войны
– Куди йдете?
– В Європу!
Так, за словами очевидців, з сарказмом відповідають деякі луганчани на запитання українських прикордонників, коли перетинають лінію зіткнення на контрольно-пропускному пункті в Станиці Луганській.
Проте часто далі Станиці луганчани й не заходять. Перетнувши КПВВ, тут же знімають готівку з українських банкоматів та скуповуються продуктами. А ще вистоюють в чергах у місцевому управлінні соцзахисту, щоб отримати довідку переселенця, за якою оформляють пенсію чи грошову компенсацію на оплату комунальних послуг.
Осередок "пенсійного туризму" і чиновницьких образ
"Через цей "пенсійний туризм" у нас в Станиці величезні ціни! М'ясо по 85-95 гривень за кілограм. А, наприклад, в Черкасах, обласному центрі, 65-75 гривень! А чому так? Бо дехто з тих переселенців тими гривнями уже кидаються.
Взяти пенсію шахтаря – вона 4,5 тисячі гривень. То вони тут беруть 4,5 тисяч гривень, і ще там мають 9 тисяч російських рублів!" – не витримує директор місцевого "Укртелекому" Володимир Радченко.
Ми стоїмо на ґанку будівлі, яку "Укртелеком" вимушено останні три роки ділить з місцевим управлінням соціального захисту населення.
"Нам головне – повернути приміщення, бо зараз все в одному залі. І коли приходять люди – і за субсидіями, і переселенці, і на допомогу на дитину, – то тут ціла каша", – скаржиться на тісноту начальник управління соціального захисту населення Станично-Луганського району Віктор Захаров.
До війни соцзахист розміщався в триповерховій будівлі. Тепер її зайняли Збройні сили України.
Захарову болить не лише через приміщення. Відчувається, що він, як і решта чиновників тут, ображений ставленням до себе. Мовляв, три роки роботи на лінії фронту ніхто не оцінив. Зарплати такі ж, як по всій Україні, а ризик значно більший.
"Ми всю війну в цьому приміщенні разом з "Укртелекомом" були під обстрілами. Наші дівчата не припиняли працювати. Інколи втікали в підвали. При цьому ті категорії службовців, які сюди приїжджають на кілька тижнів, вже мають учасника АТО. Навіть якщо обстрілів в цей час в Станиці не було", – каже Захаров про підрозділи МВС і ДНС, у яких відбувається регулярна ротація.
Далі чиновник розповідає, що при неспівмірних навантаженнях зарплата в його колег по всій Україні однакова. Основний тягар роботи тут – саме з переселенцями. Їх у Станично-Луганському районі понад десять тисяч. Хоча, за словами Захарова, насправді тут постійно живе 10-15% з усіх зареєстрованих.
Решта – так звані "пенсійні туристи".
Читайте также
"Сьогодні ми поїхали перевіряти по Станиці-Луганській: дванадцять адрес перевірили, лише одна людина вдома, решти нема", – наводить докази Захаров.
З червня-2016 уряд зобов'язав соціальних працівників щопівроку перевіряти переселенців, чи вони дійсно проживають за місцем реєстрації.
Проте й тут, за словами Захарова, уряд не допрацював. Зокрема, забули передбачити витрати на бензин для таких перевірок: "Ні копійки на бензин не заплановано. А щодня на перевірки виїжджає чотири машини, які ми просимо то в райдержадміністрації, то в якогось підприємця".
У Станиці Луганській ці перевірки не приносять відчутного результату.
Згідно з урядовою постановою, навіть якщо переселенця немає дома, йому дозволяється протягом трьох днів прийти в управління соцзахисту для ідентифікації. Якщо ніхто не з'являється, соціальні працівники змушені писати рекомендовані листи із новим запрошенням. А потім ще й письмові запити до прикордонників щодо даних про перетин конкретної особи лінії зіткнення.
Уся переписка теж витягує чимало коштів з куцого бюджету управління соцзахисту. Проте, зрештою, переселенець таки з'являється, пише пояснювальну записку – і далі отримує свою допомогу.
"Це вже цілий бізнес. Власники квартир чи будинків, очевидно, не за безкоштовно, дають копію свого паспорта (для реєстрації переселенця в себе вдома, – УП). Ми починаємо перевіряти – а в тому будинку по 15 чи 23 особи зареєстрованих. Хоча там навіть ліжок стільки нема! Питаємо власників, як вони за таких умов поміщають людей, якщо в них немає відповідної житлової площі? А вони кажуть, що по черзі", – продовжує скаржитися Захаров.
Сам Захаров, квартира якого залишилася в Луганську, не зміг зареєструватися як переселенець. Бо все життя був прописаний у батьківській хаті в Станиці Луганській.
"Їй плати! А таким, як я, виходить, не плати? Ну це ж неправильно! Треба ж дивитися не лише на прописку", – не витримує Захаров, згадуючи якусь жінку, прописану у Луганську, яка тепер отримує допомогу на компенсацію комунальних послуг, оскільки зареєструвалася як переселенка в батьків в підконтрольному Україні Станично-Луганському районі.
Життя "утриманців"
Між Станицею Луганською та Луганськом – вісім кілометрів. Але війна розділила людей не лише лінією фронту, а й взаємними образами, спровокованими, на їх думку, соціальною несправедливістю.
"Чому тут, у Станиці така напруга серед місцевих? Бо вони жодної додаткової допомоги не отримують, хоча їхні будинки і квартири теж постраждали. Ці люди вимушені винаймати квартири за свій кошт без якихось компенсацій", – посвячує в особливості локального конфлікту керівник апарату Станично-Луганської райдержадміністрації Олексій Гавриш.
В Україні поки немає закону, який би передбачав компенсацію за втрату зруйнованого снарядами житла на підконтрольній Україні територіями.
У Станично-Луганському районі за три роки війни зруйновано понад 3.000 будинків, 260 з них не підлягають відновленню. В основному це руйнування 2014 року, коли тут тривали найбільш інтенсивні бої.
Допомогли людям підлатати свої помешкання міжнародні фонди: надавали будівельні матеріали та склопакети.
Фасади житлових багатоповерхівок допомагала відновлювати місцева адміністрація.
"Ми ставили вікна, ремонтували дах, могли замінити двері. Внутрішнє оздоблення власники кварти повинні були проводити самотужки", – розповідає заступник голови Станично-Луганської райдержадміністрації Сергій Ісаєв.
Проте й сьогодні чимало балконів і вікон тут розбиті. Ісаєв каже, що власників квартир просто не було на цей час вдома, тому робітники не мали права заходити в приватне помешкання.
Місцеві чиновники, хоч і раді допомозі міжнародних фондів, проте вважають, що благодійники дещо розслабили тутешніх людей. Особливо продуктовими пайками.
"Ми вважаємо, що допомога потрібна, але за якусь роботу. Хочете пайок, будь ласка, відпрацюйте. Бо кинь сьогодні клич на суботник, прибрати побутове чи будівельне сміття, то ні в кого бажання нема", – додає Ісаєв.
Місцевій адміністрації цього року врешті вдалося домовитися з міжнародними фондами про координацію зусиль. Раніше гуманітарні організації працювали незалежно і самі визначали, кому допомагати.
"У 2014-15 роках дійсно були проблеми з виплатами пенсій, магазини працювали нестабільно. Допомога була потрібна. Зараз аж такої проблеми немає, ніхто тут з голоду не вмирає.
Але люди розслабилися. Почали вести життя утриманців. В них з'явилася позиція, що їм ми зобов'язані, – пояснює особливості місцевого "менталітету" керівник апарату райдержадміністрації Олексій Гавриш. – Тому ми починаємо людей привчати, що ми нічим не зобов'язані.
Так, ви постраждали, але ви також маєте брати участь у відбудові власних осель. Якщо ти здоровий чоловік, то ти теж маєш щось зробити!"
Місцева влада найбільше надіється на відсутність обстрілів. Це стимулюватиме місцеве населення відновлювати свій малий бізнес – вирощування городини та ягід.
До війни власні парники тут були в більшості приватних господарств. Луганськ завжди був основним ринком збуту. Везти городину в нинішній адміністративний центр Луганщини Сєвєродонецьк – не вигідно. Адже це понад сто кілометрів розбитих доріг і черги та перевірки на дев'яти блок-постах.
Через рясні обстріли влітку-восени 2014 року люди в Станиці Луганській не встигли зібрати урожай. Наступного року знову невдача – через закрите КПВВ і відсутність покупців їхня праця просто згнила.
Зараз між Луганськом і Станицею два підірвані мости. На одному з них облаштований КПВВ.
Щоб пройти через зруйнований міст, треба спочатку по дерев'яній перекладині спуститися у провалля, а потім знову піднятися вгору. У такий спосіб багато помідорів-огірків не довезеш.
Крім того, існує обмеження ваги вантажу. Одна людина не може перевозити через КП більше 75 кілограм.
То ж, нарікаючи на "багатих" переселенців, наразі мешканці Станиці Луганської від них дуже залежать. Ті, хто перетинає КПВВ за пенсією і соцвиплатами, одразу скуповуються продуктами. Адже ціни на окупованій території значно вищі.
От тільки м'яса тепер додому в Луганськ не купиш. Бойовики ще в січні оголосили про "боротьбу з африканською чумою" – і заборонили завозити в "ЛНР" з підконтрольної Україні території м'ясну продукцію, крім ковбас у вакуумній упаковці.
"Люди обв'язувалися салом, ковбасами, немов поясом Шахіда", – пригадує, сміючись, чиновник РДА Сергій Ісаєв.
"Африканської чуми свиней ми тут не фіксували, але місцеві собаки залишилися задоволені, – каже "УП" в.о. головного лікаря Станично-Луганської районної лікарні Валерій Іванов. – Люди викидали м'ясо прямо на КП, то собаки під мостом наїлися дуже добре".
За партою із захисними щитами
Це не єдина перепона, яку бойовики створюють на КПВВ. Перешкоджали вони й дітям, які хотіли вступити в українські навчальні заклади і йшли здавати ЗНО на підконтрольну Україні територію.
"Ми дуже боїмося, що дітей не пропустять. Бо минулого року дітей не пропускали (на КПВВ – УП) якраз у ті дні, коли тут проходило ЗНО", – каже директор Станично-Луганської загальноосвітньої школи №1 Ірина Тімохіна.
Цього року понад сто дітей з непідконтрольних територій Луганської області подали заявки на складання ЗНО в Станично-Луганському районі.
Ще кілька десятків дітей приїде в місцеві школи здавати випускні іспити. Це ті, хто навчається дистанційно, щоб отримати свідоцтва про закінчення саме української школи. Таких у СШ №1 поточного навчального року – 17 учнів.
В цій школі зараз навчається 232 дитини. До війни тут було 615 дітей. Решта виїхали з міста.
У вісімнадцяти класах навчається по 12-18 дітей. А в "6-А" взагалі лише сім. Однак об'єднати класи дирекція не може, бо вони з різною мовою навчання.
"6-А" – це україномовний клас, там сім дітей, а в "6-Б" – з російською мовою навчання, там чотирнадцять школярів. Але я не можу їх об'єднати, бо програми в них зовсім різні", – пояснює Тімохіна.
На майбутнє ця проблема зникне. Вже третій рік поспіль в школі формують виключно україномовні перші класи. За словами директора, спочатку частина батьків були проти, але коли побачили, що дітям легко дається українська мова навчання, заспокоїлися.
Тим паче, в батьків є інші приводи для хвилювання – аби діти по дорозі в школу не потрапили від обстріл. Школа в кількасот метрах від лінії зіткнення.
"Ось воронка одна, а ось воронка друга", – робить екскурсію подвір'ям школи її директорка, згадуючи обстріли грудня 2014-го року.
Це був вже третій обстріл школи. До того від вибухової хвилі сипалися вікна. А цього разу снаряди пробили дах і влетіли в клас на третьому поверсі.
Сьогодні воронки засипані, вікна в школі поміняні, а клас на третьому поверсі, де снаряд пробив дах, – відремонтований.
"А що це за дошки за вікном?" – показую на листи ДСП, якими зовні оббиті вікна класів.
"Це захисні щити від обстрілів, "Червоний хрест" днями поставив. Вони можуть захистити від куль, коли діти сидять за партами. Бачите, вікна виходять на гору? Це вже "ЛНР", – директор показує на пагорби, які контролюються бойовиками. – Цього навчального року у нас розбили знову шістнадцять склопакетів. Це вже ті вікна, які були відновлені раніше".
Цю гору тут називають Князь Ігор – за назвою встановленого на ній монумента. Завдяки позиції на цих пагорбах, для бойовиків Станиця-Луганська немов на долоні.
Попри хаотичні обстріли, керівництво школи жодного разу не зупиняло навчальний процес. Лише восени 2014-го тут проводили навчання дистанційно.
"Вдень не стріляють, починають з восьмої вечора. Хоча от зараз і вдень тут недалеко з'являються вибухи, здригаємося, але роботу не зупиняємо".
Бомбосховища у школі нема. Його ніде облаштувати. Тут нема підвалу.
Підвального приміщення немає й у навколишніх будинках. Тому роль бомбосховища виконує фойє на першому поверсі.
"Тут подвійні стіни. При сигналі тривоги діти знають, куди треба йти. Є запаси води. Двісті людей в фойє поміщається.
І хоча в так зване "бомбосховище" поміщається менше дітей, ніж тут зараз навчається, місцева адміністрація прагне збільшити кількість учнів. Зокрема, перевести сюди дітей з школи №2, яка внаслідок обстрілів згоріла ще восени 2014-го.
Тимчасово класи згорілої школи облаштували у редакції місцевої газети та дитсадку, де немає ні спортзалу, ні їдальні.
Проте батьки відмовляються переводити дітей. Бо дорога до школи №1 пролягає паралельно лінії зіткнення. Від раптових обстрілів не застрахований ніхто.
Ще в 2015-му районна держадміністрація запланувала будівництво нової школи замість зруйнованої. Вже був готовий проект. Чекали на фінансування з держбюджету, оскільки в місцевих бюджетах сум на масштабні інфраструктурні проекти немає.
Проте навесні 2016-го парламент вніс правки в Бюджетний кодекс, якими заборонив фінансувати інфраструктурні проекти в населених пунктах, що входять в так звану сіру зону.
Заборона пояснювалися тим, що відбудовані об'єкти можуть знову обстріляти.
Лікарня без анестезіолога
Залишаються заручниками українських законів і лікарі в Станично-Луганській лікарні.
Так, жінки Станично-Луганського району уже два з половинною роки не мають де народжувати дітей. Тут через брак лікарів закрили пологове відділення – немає анестезіолога та хірурга.
Через неможливість підняти зарплати бюджетникам у конкретно взятому районі чи місті, штат медперсоналу в лікарні укомплектований лише наполовину. Хтось втік від війни подалі, хтось просто не хоче ризикувати життям за невелику винагороду, а комусь образливо працювати за двох, а отримувати оплату за одного.
"При такій зарплаті людина може працювати в Жмеринці чи ще десь. Мені прикро за співробітників, які перебували тут під час обстрілів, які чергують на КПВВ – але ніхто не отримав статусу учасника АТО чи учасника бойових дій", – скаржиться на ту ж проблему, що й керівництво управління соцзахисту, в.о. головного лікаря Станично-Луганської районної лікарні Валерій Іванов.
Так само стимулом для пошуку лікарів, на думку Іванова, стало б пільгове житло. Зараз сюди на роботу через КПВВ вимушені щодня ходити два невропатологи з Луганська.
"24 серпня 2014 го року з одинадцятої вечора і до четвертої ранку лікарню обстрілювали. Не вціліло жодного вікна! По периметру ми нарахували 22 воронки. Ще дві міни впали на дах", – пригадує Іванов.
Тої страшної ночі осколками поранило трьох медсестр лікарні.
Про нічні обстріли у День незалежності тут досі промовисто нагадує багатоповерхівка навпроти приймального відділення лікарні. Її бічна сторона рясно вкрита слідами від вибуху снаряду. Деякі балкони не відремонтовано й досі.
Вікна в лікарні відновлювали поступово протягом року. До того часу віконні рами затягували плівкою. Її приносили з власних запасів місцеві мешканці, які займаються парниками.
До квітня-2015 лікарня працювала амбулаторно. Цілодобовій роботі медустанови перешкоджали постійні перебої з теплоносієм.
"Двічі були пориви системи опалення. 31 грудня (2014 року, – УП) о другій дня ми нарешті запустили опалення, потішилися, що відкриємо стаціонар – а о шостій вечора нам відключили електрику, труби в батареях порвало. Тому в приймальному відділенні, терапії, неврології, хірургії стояли буржуйки", – пригадує Іванов.
Через відсутність у Станично-Луганській лікарні штатного анестезіолога, який втік від війни подалі, тут також не працює відділення інтенсивної терапії та реанімації.
"Дякуємо військовим лікарям, що вони надають допомогу і цивільним. Але у військових лікарів відбувається ротація, а лікарня далі повинна працювати у цілодобовому режимі…"
Оскільки Станиця-Луганська – це місто, що межує з лініює фронту, то саме в місцеву лікарню для невідкладної допомоги везуть поранених. Далі перевозять у шпиталь.
"Наразі, на щастя, поранених військових у нас немає. Однак зараз тут лежить поранена дитина. Кульове поранення", – згадує лікар про 15-річного підлітка, якому в сусідньому від Станиці Луганській селі Валуйське 16-го березня куля зачепила стегно.
Не завжвючи на ризики, життя в Станично-Луганському районі не зупиняється. За останній рік тут народилося півтори сотні немовлят. До війни статистика новонароджених сягала до чотирьох сотень дітей в рік.
Народжують навіть попри відсутність пологового будинку. За домовленістю, тутешніх жінок приймає районна Біловодська лікарня – від Станиці їхати вісімдесят кілометрів по вщент розбитим дорогам. Це мінімум дві години шляху.
– Усі доїжджають? З такими дорогами можна народити й у машині, – питаю в Іванова.
– В позаминулому році одна жінка не доїхала, – визнає в.о. головного лікаря.
Біловодський пологовий відмовляється класти жінок завчасно. Жінка повинна викликати таксі чи шукати десь машину лише з початком родової діяльності.
То ж зі Станиці-Луганської значно простіше поїхати завчасно народжувати до окупованого Луганську – туди лише вісім кілометрів. Хоча доведеться простояти в чергах на контрольно-пропускному пункті.
Але не черги зупиняють жінок від можливості лягти в луганські пологові. Вони хочуть народжувати на підконтрольній Україні території – бо тоді у дитини буде свідоцтво про народження громадянина України.
Для багатьох це найважливіше.
Мар'яна П'єцух, УП
Фото – автора
