Саакашвілі у Києві: візит з іншого виміру

Перший день українського візиту Михаїла Саакашвілі відкривала злегка напружена посмішка грузинського президента у київському аеропорті Бориспіль. У понеділок біля трапу літака його зустрічали не президент або глава його адміністрації, не прем'єр, не глава парламенту і не глава зовнішньополітичного відомства. Президент Саакашвілі був змушений тиснути руки першим особам другого ешелону української влади – першому заступнику міністра закордонних справ і київському меру.

Жест української влади не був неочікуваним знаком дистанції стосовно нового президента Грузії. До того було багато інших знаків. Спочатку демонстративна підтримка офіційним Києвом Едуарда Шеварднадзе. Потім Леонід Кучма проігнорував запрошення відвідати інаугурацію Саакашвілі, відправивши у Тбілісі лише міністра закордонних справ.

І це незважаючи на те, що український президент знайшов час особисто прибути до сусіднього Азербайджана на похорон Гейдара Алієва. Дипломатичне обурення Києва з приводу незграбної згадки грузинської сторони про нібито готових прибути у регіон українських найманців лише домальовувало картинку.

Усе це Саакашвілі чудово пам'ятав, коли їхав до Києва. Він так само чудово пригадував і свій бліц-візит у грудні, коли не зміг вгамувати свої симпатії і відверто підтримав українських опозиціонерів у ситуації, що так нагадувала Саакашвілі розстановку сил всередині і довкола передвиборчої Грузії.

Цей крок розлютив пана Кучму і дав козирні карти в руки тих осіб з його оточення, які побачили у подіях в Тбілісі виклик не лише українському режимові, але і небезпечний прецедент у динаміці силового балансу в так званому російському "ближньому зарубіжжі".

Антиподи

І от Саакашвілі знов у Києві, зустріч двох президентів усе ж таки відбулася. На прес-конференції у вівторок, безпрецедентно жвавій, як для традиції подібних заходів у Маріїнському палаці, два лідери виглядали мало не як антиподи. Важко знайти двох таких несхожих чоловіків. І справа не лише у віковій різниці.

Один – вихованець радянської епохи, сільський хлопчик, який завдячує своєму злетові не тільки власному талантові, але і партійно-господарській вертикалі. В його часи шлях до влади пролягав через засекречений завод, де вироблялись атрибути всесвітньої могутності – міжконтинентальні радянські ракети.

А інший набував уявлення про світ і своє місце в ньому після навчання у США та практиці у Європі. У його житті набагато меншу роль відіграла фатальна прямолінійність долі. Вибору у Саакашвілі було більше – міг би, на бажання, залишитись і у Києві або у Штатах, чи робити юридичну кар'єру на батьківщині дружини.

Міг би обміняти свою політичну долю на гроші і стати бізнесменом. Міг обрати стежку громадянина світу, а міг повернутися у маленьку і в багатьох аспектах безперспективну Грузію. Одним словом – міг дозволити собі усе, що заманеться молодому чоловікові, наділеному такими енергією й виучкою. Той світ, який Кучма вивчав за траєкторіями ракет, Саакашвілі об'їздив ще студентом – осягнувши його, як мозаїку.

Кучма – людина статус-кво, яка бачить зміни в своїй країні поступовими. Саакашвілі – революціонер. Кучма – виходець із закритої системи, котра звикла грати за її правилами. Він – залаштунковий гравець, віртуоз інтриги, кулуарних домовленостей.

Його голос – це голос для розмови ближнього кола, його комфортний простір – кабінет. Саакашвілі ж говорить ефектно, він навчився говорити з площею, з аудиторією і з конкретною людиною. Він – правник, трибун, він грає на публіку, заграє перед нею, переконує її, маніпулює нею. Український президент, здається, глибоко увійшов у образ людини, яка оберігає свою країну від негативного впливу ворожого світу, а Саакашвілі грає роль мало не посла цілої планети у Грузії.

Близнюки

Хоча президенти різні, втім, міжнародне становище Грузії та України системно подібне. І тому зобов'язує до співробітництва. В силу цих обставин на прес-конференції у Києві Саакашвілі розсипав компліменти своєму колезі. В силу цих обставин Кучма твердо підкреслив українську позицію щодо територіальної цілісності Грузії. В час, коли в Аджарія намагається вислизнути з-під влади Тбілісі, такі заяви мають особливу вагу, навіть якщо їхня дієвість поки не до кінця зрозуміла.

Незважаючи на свою несхожість із Кучмою і на легке відчуття прохолоди у відносинах з Києвом, Саакашвілі просто нема куди більше їхати. Україна – системний близнюк Грузії на політичній карті. Обидві країни грають однакові ролі на кордоні між Росією та Заходом. Вони є відносно слабкими міжнародними гравцями і змушені віддавати належне по черзі Москві, Європі та Америці.

Загальна геополітична ситуація разюче схожа, однак історичні моменти у двох країнах різні. Традиційно Київ і Тбілісі діють, подібно до маятників, вагаючись між полюсами влади у регіоні. Іще восени вони гойдалися майже в унісон, а ритм рухові задавали досвідчені політичні годинникарі – Кучма і Шеварднадзе. Після перемоги "трояндової революції" усе змінилося: маятник Тбілісі наблизився у бік Заходу, а маятник Києва – у бік Євразії.

Офіційний Київ оголошує курс на ЄЕП і про Європу говорить усе стриманіше – не в останню чергу це продиктовано приходом "паперової завіси" Євросоюзу просто на кордон України. Можливо, з Тбілісі ЄС і виглядає привабливим палацом статку й справедливості, але Київ бачить прозаїчний височенний паркан. Однак існування паркану є лише частиною правди, друга її частина така: деякі впливові люди паркан демонізують.

Багато хто серед офіційних речників у Києві зараз більше говорить не про коливання, а про рух в одному напрямку, гру на одному боці. Зовнішня політика стає жертвою внутрішнього штучно сконструйованого протиставлення малоактуальних політичних гасел, тобто нав'язаного поділу на Захід і Схід. І в такій системі координат Грузія, звичайно, прочитується радше як форпост Заходу в регіоні, через якесь виключне право контрольованому Росією.

Фаза коливання тбіліського маятника протилежна – країна форсовано відкривається Заходові. Вона отримує підсилену допомогу від міжнародних організацій та урядів. Відбуваються абсолютно немислимі в Києві речі: там розміщено американських військових радників, деяким посадовцям зарплатні ідуть з закордонних фондів, а європейські громадяни стають міністрами.

Хоча маятники зараз розійшлися, їхнє сходження можливе й реальне. Це продемонстрували Саакашвілі і Кучма. Після київської зустрічі зрозуміло, що головні інституції співробітництва ніхто згортати не збирається.

По-перше, обидва президенти дали зрозуміти, що чутки про смерть об'єднання ГУУАМ перебільшено. Як виглядає, Київ і Тбілісі готові слугувати віссю, довкола якої та чи інша форма об'єднання обертатиметься й надалі. По-друге, Кучма і Саакашвілі запевнили, що економічну співпрацю слід розвивати. По-третє, дві держави і надалі залишатимуться в Іраку, а Грузія навіть збільшує там свій контингент.

Попри ознаки дистанціювання, боротьбу внутрішньополітичних таборів, розбіжності особистісні і вікові, діалог президентів усе ж таки відбувся. Під час заключної прес-конференції сталося те, що важко було уявити навіть якийсь тиждень тому: коментуючи стосунки з українською опозицією, Леонід Кучма зауважив, що "пріоритети у нас, в принципі, однакові, що у влади, що у опозиції...

У стратегічному плані у нас немає розбіжностей: інтеграція в європейські, євроатлантичні структури, побудова демократичного суспільства у країні". Після чого президент пригадав, що і для Ющенка колись він "батьком був".

Можливо, український лідер став "жертвою" доброзичливості, молодості й прямоти свого грузинського гостя, але раніше таких висловлювань за ним не помічали. Можливо, Михаїл Саакашвілі просто повторив свою поїздку до Москви: хоч він нібито спочатку "причарував" російського президента, однак це не припинило сепаратистських дій аджарського керівництва, мовчазно підтримуваного Кремлем.

Не виключено – зустріч із опозицією вранці у середу могла повернути старі образи українського керівництва. Врешті-решт, завдання, які хоче вирішити Саакашвілі, він ще тільки має розв'язати, а ситуація в Грузії набагато ризикованіша, ніж у нас. Однак хочеться вірити, що інший вимір нашої гео- і внутрішньополітичної реальності існує. І колишній київський студент, що став президентом Грузії, є тому доказом.