Криза Руху
Четвер, 8 травня 2003, 11:54
Народний рух України став найпрогнозованішою політичною партією. Тепер будь-хто майже безпомилково може назвати ім'я наступного голови НРУ. За логікою історичного та політичного процесів ним має стати Анатолій Зленко. Звісно, після своєї відставки з поста міністра закордонних справ, як це у нас заведено. Принаймні, українські Бісмарки, Горчакови і Талейрани можуть не турбуватися про політичну емеритуру.
Жарти жартами, але обрання Бориса Тарасюка на пост голови Народного руху України свідчить про серйозну політичну кризу партії, яка за 14 років свого існування розписалася у власній політичній яловості і не змогла виховати у своєму середовищі власного лідера, постійно запрошуючи на пост голови НРУ "варягів".
Причина цієї кризи лежить у процесах, які мали місце у другій половині 90-х років минулого століття. Колись потужна політична сила, Народний рух України ще 12 років тому міг гордитися результатом у 25% голосів виборців, відданих за В'ячеслава Чорновола. Цей результат згодом вдалося повторити лише "Нашій Україні" Віктора Ющенка, у якій НРУ на сьогоднішній день відіграє далеко не першу роль. Щоправда, Рух протягом 90-х років робить ряд фатальних помилок.
Помилка перша. Рух втратив зв'язок з представниками бізнес-кіл на Сході. Відомо, що на виборчу кампанію В'ячеслава Чорновола у 1991 році жертвувалися великі кошти підприємцями Сходу. Згодом їх не вдалося втримати в орбіті впливу, а пізніші придбання типу Михайла Бродського, Едуарда Креча, Олега Іщенка чи Едуарда Гурвіца виявилися надто нестабільними та ненадійними.
Помилка друга. В'ячеслав Чорновіл зробив усе, аби перетворити Рух на типову лідерську партію, не даючи можливості для росту кадрів та формування альтернативних лідерів у середовищі Руху. Чорновіл не підготував собі гідної зміни. Фюрерпринцип, який був характерний свого часу для міжвоєнної ОУН, повторився в Русі, а тепер повторюється в "Нашій Україні". Прив'язка всієї політики партії до одного лідера загрожує політичній силі колапсом або депресією в разі раптового усунення лідера (вбивство Євгена Коновальця у 1938 році, загибель В'ячеслава Чорновола у 1999 тощо).
Помилка третя. Перенісши базу Руху у Київ, В'ячеслав Чорновіл забув про первісне призначення партії – бути репрезентантом галицької моделі розвитку України. "Галицькість" в русі поступово нівелювалася. Єдина політична сила, яка була здатна вести нормальні політичні дискусії про майбутні стратегічні та геополітичні орієнтири, виходячи з засад створеної у Галичині протягом ХХ століття ідейної бази поступово розмилася.
Чорновіл та його оточення перетворилися на звичайних київських політиків і повністю вписувалися у систему політичних відносин, створену Леонідом Кучмою. Апогеєм "системності" Чорновола та Руху був проголошений курс на "конструктивну опозицію", яку сам Леонід Кучма порівняв з тією жіночкою, яка і діточок хоче мати, і залишитися незайманою.
Станом на 1997 рік рух посідав значну частину посад у виконавчій системі влади. Зауважмо – у владі, уособленій Леонідом Кучмою! Партія намагалася грати у власну гру, коливаючись між гігантами – Кучмою, Пустовойтенком, Лазаренком. При цьому у 1997 році Український незалежний центр політичних досліджень вже виніс вирок Руху, видавши брошуру під промовистою назвою: "Народний рух України: партія, що колись була впливовою".
Як результат – у 1999 році, після загибелі В'ячеслава Чорновола, новим лідером Руху стає Геннадій Удовенко, партійний стаж якого був на той час дуже мізерним. Удовенко мав примирити кілька груп, які утворилися в Русі внаслідок розбалансування сил, викликаних лютневим (1999 року) розколом партії на чорноволівців та костенківців.
Рухові був потрібен лідер з іменем, здатний замінити Чорновола, а такого лідера в партії не було. Був Чорновіл – і була сіра маса яскравих, але маловідомих, без лідерських задатків політиків. Єдиного ймовірного "кронпринца" – Олександра Лавриновича – було "з'їдено" однопартійцями за півроку до розколу партії і загибелі Чорновола.
Прихід Удовенка і його безславна участь у виборчій кампанії 1999 року, коли фактично він став "дублером", що розчищав дорогу до президентства Леонідові Кучмі, призвела до трьох витків партійної кризи в Русі.
Перший виток характеризувався розшаруванням керівної верхівки Руху на три частини: а) радикалів-опозиціонерів; б) людей, контрольованих Адміністрацією Президента і в) людей, контрольованих бізнес-середовищем СДПУ(О).
Перші відстоювали нонконформістську позицію, другі продалися за можливість доступу до Президента, треті – за банальні гроші.
Другий виток настав у 2001 році, коли середовище руху покинули Тарас Чорновіл, Михайло Косів, Андрій Ніцой та ряд інших радикалів-опозиціонерів. Рух перестав бути Рухом.
Третій виток – це спроба кількох регіональних лідерів врятувати те, що лишалося від Руху, відчайдушна атака Сергія Конєва та його однодумців з метою захистити бренд "Рух" від розмивання в "Нашій Україні".
Відтак – маємо те, що маємо.
Нині Народний рух України отримав нового лідера. Борис Тарасюк перейшов у Рух з партії "Реформи і порядок". І якщо у 1998 році, укладаючи політичний блок з Рухом, ПРП була молодшою союзницею руху по блоку, то тепер ПРП просто взяла Рух під контроль.
Керівна верхівка Руху сьогодні нагадує патриціат Риму доби пізньої імперії. Вона не здатна протистояти зовнішнім впливам і не здатна продукувати нові ідеї. Вона не здатна отримати довіру мас. Вона просто рахує свої сестерції і думає про своє місце біля трону. І Ющенка вона підтримує лише тому, що хоче бачити в ньому майбутнього Президента, а, отже, зберегти своє місце біля трону. Нехай непомітне, але тепле.
Вона не здатна до опозиційних дій чи боїв на барикадах. Вона живе старим політичним капіталом, звикши бути рибою-прилипалою – спершу біля колишніх дисидентів, потім – біля олігархів, тепер – біля Ющенка.
Якщо Тарасюк хоче мати дієву силу – він проведе радикальну очистку Руху від тих, хто нині є його "обличчям" чи якоюсь іншою частиною тіла. З Удовенком має піти у політичне небуття вся його команда, поступившись місцем молодшим, нехай таким же "варягам", як і Тарасюк. Інакше поступово Тарасюк перетвориться на того-таки Удовенка.
Якщо ж Тарасюка поставлено на чолі Руху як своєрідного "жандарма", завдання якого – законсервувати Рух і дати йому померти своєю політичною смертю – він просто збереже команду і дасть їй можливість займатися деградацією і самопожиранням.
У першому випадку ми зможемо побачити оновлений Рух, який ще скаже своє слово і стане активним політичним середовищем. У другому – ми просто станемо свідками повного сходження Руху з політичної арени – вже не на маргінес політичного життя, а на маргінес маргінесу.
Криза Руху існує. Вона затяглася у часі. Якщо хворобу не вилікувати, вона перекинеться на інші, дотичні середовища, і завтра ми станемо свідками кризи "Нашої України", кризи Ющенка, кризи ПРП і так далі.
Тому Тарасюк має або вилікувати Рух, навіть вдаючись до хірургічних методів – пігулки просто не допоможуть, або зачинити його у своєрідний політичний лепрозорій, старанно наглядаючи за тим, аби останні дні колись впливової політичної партії пройшли у спокої, теплі, затишку, з необхідними знеболюючими і без небезпеки для оточуючих.
Жарти жартами, але обрання Бориса Тарасюка на пост голови Народного руху України свідчить про серйозну політичну кризу партії, яка за 14 років свого існування розписалася у власній політичній яловості і не змогла виховати у своєму середовищі власного лідера, постійно запрошуючи на пост голови НРУ "варягів".
Причина цієї кризи лежить у процесах, які мали місце у другій половині 90-х років минулого століття. Колись потужна політична сила, Народний рух України ще 12 років тому міг гордитися результатом у 25% голосів виборців, відданих за В'ячеслава Чорновола. Цей результат згодом вдалося повторити лише "Нашій Україні" Віктора Ющенка, у якій НРУ на сьогоднішній день відіграє далеко не першу роль. Щоправда, Рух протягом 90-х років робить ряд фатальних помилок.
Помилка перша. Рух втратив зв'язок з представниками бізнес-кіл на Сході. Відомо, що на виборчу кампанію В'ячеслава Чорновола у 1991 році жертвувалися великі кошти підприємцями Сходу. Згодом їх не вдалося втримати в орбіті впливу, а пізніші придбання типу Михайла Бродського, Едуарда Креча, Олега Іщенка чи Едуарда Гурвіца виявилися надто нестабільними та ненадійними.
Помилка друга. В'ячеслав Чорновіл зробив усе, аби перетворити Рух на типову лідерську партію, не даючи можливості для росту кадрів та формування альтернативних лідерів у середовищі Руху. Чорновіл не підготував собі гідної зміни. Фюрерпринцип, який був характерний свого часу для міжвоєнної ОУН, повторився в Русі, а тепер повторюється в "Нашій Україні". Прив'язка всієї політики партії до одного лідера загрожує політичній силі колапсом або депресією в разі раптового усунення лідера (вбивство Євгена Коновальця у 1938 році, загибель В'ячеслава Чорновола у 1999 тощо).
Помилка третя. Перенісши базу Руху у Київ, В'ячеслав Чорновіл забув про первісне призначення партії – бути репрезентантом галицької моделі розвитку України. "Галицькість" в русі поступово нівелювалася. Єдина політична сила, яка була здатна вести нормальні політичні дискусії про майбутні стратегічні та геополітичні орієнтири, виходячи з засад створеної у Галичині протягом ХХ століття ідейної бази поступово розмилася.
Чорновіл та його оточення перетворилися на звичайних київських політиків і повністю вписувалися у систему політичних відносин, створену Леонідом Кучмою. Апогеєм "системності" Чорновола та Руху був проголошений курс на "конструктивну опозицію", яку сам Леонід Кучма порівняв з тією жіночкою, яка і діточок хоче мати, і залишитися незайманою.
Станом на 1997 рік рух посідав значну частину посад у виконавчій системі влади. Зауважмо – у владі, уособленій Леонідом Кучмою! Партія намагалася грати у власну гру, коливаючись між гігантами – Кучмою, Пустовойтенком, Лазаренком. При цьому у 1997 році Український незалежний центр політичних досліджень вже виніс вирок Руху, видавши брошуру під промовистою назвою: "Народний рух України: партія, що колись була впливовою".
Як результат – у 1999 році, після загибелі В'ячеслава Чорновола, новим лідером Руху стає Геннадій Удовенко, партійний стаж якого був на той час дуже мізерним. Удовенко мав примирити кілька груп, які утворилися в Русі внаслідок розбалансування сил, викликаних лютневим (1999 року) розколом партії на чорноволівців та костенківців.
Рухові був потрібен лідер з іменем, здатний замінити Чорновола, а такого лідера в партії не було. Був Чорновіл – і була сіра маса яскравих, але маловідомих, без лідерських задатків політиків. Єдиного ймовірного "кронпринца" – Олександра Лавриновича – було "з'їдено" однопартійцями за півроку до розколу партії і загибелі Чорновола.
Прихід Удовенка і його безславна участь у виборчій кампанії 1999 року, коли фактично він став "дублером", що розчищав дорогу до президентства Леонідові Кучмі, призвела до трьох витків партійної кризи в Русі.
Перший виток характеризувався розшаруванням керівної верхівки Руху на три частини: а) радикалів-опозиціонерів; б) людей, контрольованих Адміністрацією Президента і в) людей, контрольованих бізнес-середовищем СДПУ(О).
Перші відстоювали нонконформістську позицію, другі продалися за можливість доступу до Президента, треті – за банальні гроші.
Другий виток настав у 2001 році, коли середовище руху покинули Тарас Чорновіл, Михайло Косів, Андрій Ніцой та ряд інших радикалів-опозиціонерів. Рух перестав бути Рухом.
Третій виток – це спроба кількох регіональних лідерів врятувати те, що лишалося від Руху, відчайдушна атака Сергія Конєва та його однодумців з метою захистити бренд "Рух" від розмивання в "Нашій Україні".
Відтак – маємо те, що маємо.
Нині Народний рух України отримав нового лідера. Борис Тарасюк перейшов у Рух з партії "Реформи і порядок". І якщо у 1998 році, укладаючи політичний блок з Рухом, ПРП була молодшою союзницею руху по блоку, то тепер ПРП просто взяла Рух під контроль.
Керівна верхівка Руху сьогодні нагадує патриціат Риму доби пізньої імперії. Вона не здатна протистояти зовнішнім впливам і не здатна продукувати нові ідеї. Вона не здатна отримати довіру мас. Вона просто рахує свої сестерції і думає про своє місце біля трону. І Ющенка вона підтримує лише тому, що хоче бачити в ньому майбутнього Президента, а, отже, зберегти своє місце біля трону. Нехай непомітне, але тепле.
Вона не здатна до опозиційних дій чи боїв на барикадах. Вона живе старим політичним капіталом, звикши бути рибою-прилипалою – спершу біля колишніх дисидентів, потім – біля олігархів, тепер – біля Ющенка.
Якщо Тарасюк хоче мати дієву силу – він проведе радикальну очистку Руху від тих, хто нині є його "обличчям" чи якоюсь іншою частиною тіла. З Удовенком має піти у політичне небуття вся його команда, поступившись місцем молодшим, нехай таким же "варягам", як і Тарасюк. Інакше поступово Тарасюк перетвориться на того-таки Удовенка.
Якщо ж Тарасюка поставлено на чолі Руху як своєрідного "жандарма", завдання якого – законсервувати Рух і дати йому померти своєю політичною смертю – він просто збереже команду і дасть їй можливість займатися деградацією і самопожиранням.
У першому випадку ми зможемо побачити оновлений Рух, який ще скаже своє слово і стане активним політичним середовищем. У другому – ми просто станемо свідками повного сходження Руху з політичної арени – вже не на маргінес політичного життя, а на маргінес маргінесу.
Криза Руху існує. Вона затяглася у часі. Якщо хворобу не вилікувати, вона перекинеться на інші, дотичні середовища, і завтра ми станемо свідками кризи "Нашої України", кризи Ющенка, кризи ПРП і так далі.
Тому Тарасюк має або вилікувати Рух, навіть вдаючись до хірургічних методів – пігулки просто не допоможуть, або зачинити його у своєрідний політичний лепрозорій, старанно наглядаючи за тим, аби останні дні колись впливової політичної партії пройшли у спокої, теплі, затишку, з необхідними знеболюючими і без небезпеки для оточуючих.
