Коаліційні обіцянки, або Чому Україні вкрай потрібна виборча реформа
З початком роботи нової сесії Верховної Ради, стартує і новий політичний сезон. За усталеною традицією, цими днями експерти, політологи, депутати, партійні функціонери, урядовці щедро роздають інтерв’ю та пишуть статті, у яких визначають пріоритети роботи парламенту на поточну сесію.
Так, уже в перші дні роботи Ради встигли висловитися всі знакові – і не дуже – політичні фігури. На думку більшості політиків та експертів, основними завданнями парламенту мають стати пенсійна, медична та освітня реформи. Дехто згадав, що в нас війна, тому треба подумати також про обороноздатність, хтось ще про землю пам’ятає, а частина не полишає надій розібратися із судами.
Тим часом з інформаційного поля зникла ще одна конче потрібна країні реформа – зміни виборчого законодавства.
Реформа ця не потребує докладання додаткових організаційних зусиль чи інтелектуального напруження, адже всі основні законопроекти перебувають на розгляді Ради вже близько двох років, чекаючи у "довгій шухляді" на політичну волю народних обранців. Експертну дискусію давно проведено, міжнародні організації висловлювалися з цього приводу кілька десятків разів, п'ять із шести фракцій парламенту пообіцяли здійснити цю реформу, підписавши коаліційну угоду, пообіцяв також і президент України.
Отже, на папері за цю реформу – більшість Верховної Ради, президент, майже все експертне середовище, громадськість. Також маємо підготовані законопроекти та міжнародну підтримку.
Однак реформу так і не розпочато.
Чому ж народні депутати вперто не виконують власних обіцянок, незважаючи на стовідсоткову готовність законопроектів до винесення на голосування? А тому, що всім їм вигідно не проводити реформу виборчого законодавства – і залишити систему такою, якою вона була в "старі-добрі" чи, доречніше сказати, недобрі часи.
І в них є кілька вагомих підстав не бажати зміни виборчих законів.
По-перше, корупційна складова.
Саме завдяки чинній виборчій системі розквітла політична мегакорупція. Аби виграти вибори в окрузі, кандидати часто "купують" виборців. А для того, щоб потрапити до прохідної частини партійного списку, кандидати дають грошей і партійним лідерам. Неофіційно українські політтехнологи стверджують, що продані місця у прохідних частинах таких списків складають близько 30%, а вартість одного місця сягає 10 мільйонів доларів США. Особливо така практика була поширена у 2007 та 2012 роках.
По-друге, керованість парламенту.
Депутат-мажоритарник – це, як правило, багата людина із власним бізнесом. В українських реаліях він не може бути опозиційним, інакше втратить усе. Згадаймо, як і з кого було сформовано фракції НДП і "За Єдину Україну" в минулих скликаннях парламенту: мажоритарників влада заганяє в стійло поодинці.
Водночас депутат-списочник повністю залежний від партійного керівника, інакше до списку не візьмуть. Отже, якщо мажоритарниками торгують уроздріб, то списочниками – гуртом.
По-третє, з виборцями можна не працювати.
За наявної виборчої системи перед наступними виборами кандидати-мажоритарники знову організують благодійні фонди і пороздають виборцям гречку, а партії заплатять за рекламу на телеканалах. І наші громадяни проголосують за тих, кого бачили по телевізору та хто їх годував. Усім добре.
От тільки за таких умов Верховна Рада ніколи не стане нормальним політичним органом, відповідальним і дієздатним.
Саме для того, щоб парламент став насправді повноцінним, щоб подолати корупцію нагорі, щоб розвивалися партії, а політики чули громадян, – і потрібна виборча реформа.
Що треба реформувати?
Першим кроком до реформи має бути ухвалення нового закону про вибори народних депутатів, який відповідатиме коаліційній угоді. А вона, нагадаємо, передбачала відмову від змішаної (пропорційно-мажоритарної) виборчої системи та запровадження пропорційної системи виборів, за якої виборці голосуватимуть за конкретних кандидатів у багатомандатних виборчих округах – пропорційна система з відкритими списками. Ухвалити відповідні закони парламент обіцяв ще у 2015 році.
Коли реформувати?
Голосування у першому читанні має відбутися не пізніше жовтня-листопада 2017 року. Якщо воно буде результативним, не пізніше березня 2018 року новий закон має набути чинності, інакше чергові вибори відбудуться за старими правилами.
Чому саме відкриті списки?
Бо вони відповідають українським реаліям. Українське виборче законодавство є одним із найнестабільніших у Європі. З восьми виборчих кампаній до парламенту шість проводилися за новими законами, при цьому застосовувалися чотири різні виборчі системи.
І ще ніколи вибори в Україні не проводилися за виборчими системами, які відповідали б українським реаліям. Жодного разу виборча система не сприяла одночасно партійній структуризації суспільства та налагодженню ефективного зв’язку виборців з депутатами.
Бо депутати обіцяли відкриті списки в коаліційній угоді.
Одного разу виборців уже обдурили, ухваливши закон про місцеві вибори, у якому система не є ані пропорційною, ані зі списками, ані з відкритими.
Ще п'ять років політичної корупції Україна не витримає. Натомість відкриті списки дадуть змогу значно скоротити підкуп виборців та торгівлю місцями у партійних списках
Настав час уже подумати і про простих людей. Усі регіони гарантовано матимуть своїх представників. Причому рівно настільки, наскільки заслужили. Що вища явка виборців в області, то більше депутатів цю область представлятимуть.
І наостанок. Шановні депутати, шановний президенте, шановні лідери "демократичних, майданівських" партій! А проводити наступні вибори за законом Януковича – це як? Нормально?
Євген Радченко, головний експерт групи з виборчої реформи РПР, директор з розвитку ГО "Інтерньюз-Україна", спеціально для УП
