Останній дім – на своїй землі. Український Національний пантеон
Його збудують, щиро вірю, у важливому та зручному місці – в історичній частині Києва та одночасно – центрі управління Українською державою.
Щоб два-три кроки до будинків президента, парламенту й уряду нагадували їхнім насельникам – valarmorghulis чи то пак mementomori.
І хай можновладцями керуватиме лише бажання не осоромитися перед величчю цього місця, або й егоїстичні мрії зайняти місце у ньому – на початку цього буде достатньо.
Його збудують, не пошкодувавши ані грошей, ані часу, поєднавши класичні світові та національні українські традиції. До нього буде відкритий та зручний доступ щодня.
Його відвідини стануть обов’язковим елементом протоколу іноземних візитів та справою честі для кожного українця.
Він примирить правих і лівих, республіканців і монархістів, консерваторів і радикалів, поєднає їх навколо високої мети – боротьби за свою землю, за свою майбутнє.
Спочатку Україна, а потім розберемося – яка.
Людина остаточно перетворилася на людину, коли почала ховати свої мертвих заради пам’яті у живих. Жоден народ не перетвориться у справжню націю, допоки не збудує власний Національний пантеон.
Чому?
Українське минуле стільки разів "привласнювалося" сусідніми історичними дискурсами: російським імперським, польським, радянським, – що для "внутрішнього вжитку" майже нічого не залишалося.
"Чи має, врешті-решт, Україна власну історію?" – запитували себе не тільки провокативні західні інтелектуали, але й українські ж громадяни. Чи не є ми раптом "братськими" народами із росіянами чи, боронь Боже, взагалі однім народом"?
Зрозуміло, що подібні настрої виходять боком всьому суспільству, навіть якщо в казки російської пропаганди вірить меншість.
Війна в Криму і на Донбасі зачепила не тільки сепаратистів. Зрештою, боротьба на інформаційному фронті є важливою складовою гібридного протистояння, і наша вина в тому, що ми понад 20 років не приділяли цьому питанню достатньої уваги.
Молодше покоління, що народилося вже в незалежній Україні, не треба переконувати у наявності в нашої держави власної історії. Але цих юнаків та дівчат поки що замало, та й особливою політичною активністю вони не відзначаються.
Тож головний напрям просвітницької роботи держави залишається незмінним – переконувати українців середнього віку, які в школі вивчали "Історію СРСР", що Україна постала не вчора.
І створення Національного пантеону – один з наріжних каменів такої роботи. Ніщо не промовляє до наступників краще, ніж могили пращурів.
Хто?
Програма-максимум створення пантеону – це перепоховання в нім всіх видатних діячів "українського тисячоліття": від Ярослава Мудрого, коли його нарешті знайдуть, до героїв останньої війни.
Зрозуміло, що в такому випадку абсолютна більшість меморіалів буде кенотафами – символічними похованнями, зате вони демонструватимуть тяглість української історії.
Програма-мінімум може обмежуватися діячами ХХ та ХХІ століття, головним чином, нині похованими за кордоном.
Поволі спливають терміни догляду за могилами наших героїв. Час їхньої посмертної еміграції невиправдано затягнувся.
Але в будь-якому випадку головним критерієм "відбору" до Національного пантеону буде саме внесок у розвиток чи захист України.
Прийняття закону "Про правовий статус та вшанування пам'яті борців за незалежність" якраз і дозволив суспільству визначитися із складним питанням: як можна одночасно вшановувати діячів, відносини між якими були далекими від нормальних?
Виявляється, можна. Боротьба за свою державу є важливішою від їхніх особистих стосунків, і після смерті їм нічого ділити, бо Україна, врешті-решт, постала.
Кращого пункту для загальнонаціонального примирення сьогодні, ніж пантеон, годі придумати.
Як?
Дуже просто. Потрібно лише виконати Постанову Верховної Ради № 97-VIII від 13 січня минулого року "Про увіковічення пам’яті Героїв України, які віддали своє життя за свободу і незалежність України", що передбачає "створення у центральній частині столиці України місті-герої Києві Українського національного пантеону (Меморіального комплексу)".
Через півроку, 26 серпня, президент видав указ "Про заходи щодо створення меморіалу українських героїв", яким доручив уряду вжити конкретних заходів зі створення в столиці України цього меморіалу.
Залишилася дрібничка – взятися за справу і спорудити Національний Пантеон.
Головне застереження на цьому шляху – земля. Що поєднує ідеї пантеону часів президента Віктора Ющенка та нинішні проекти Національного Пантеону чи Меморіалу Небесної Сотні?
Правильно – відсутність виділеної для будівництва земельної ділянки. Без рішення про землевідведення навіть найкращі проекти повисають у повітрі, а будувати на хмарах ми поки що не навчилися.
Тому надзвичайно важливо, щоб між словом і ділом не з’явилася звична у нас прірва, щоб урядовці знайшли час і ресурси втілити в життя вже ухвалені рішення.
Не підмінити створення пантеону обговоренням проектів його створення – ось виклик, що стоїть перед усіма нами. Громадськість повинна постійно нагадувати чиновникам про їхній неоплатний борг перед минулими і прийдешніми захисниками України.
"За" і "проти"
Як завжди, від скептиків можна почути два вже традиційних застереження: "не на часі" та "нема грошей".
Для тих, хто вважає, що створення пантеону "не на часі", нагадаю, що саме у цьому випадку periculuminmora – зволікання небезпечне.
Важко знайти більш переконливий мобілізаційний аргумент, ніж пантеон. І рядовий, і генерал будуть впевнені, що Україна гідно відзначить їхній героїзм у нинішній війні, якщо вона спроможеться вшанувати пам’ять героїв війн минулого.
Ми ж не хочемо наслідувати Радянський Союз, який говорив своїм солдатам "ми вас туди не посилали"? Ми ж не хочемо уподібнитися до Російської Федерації, що ховає своїх бійців потайки, без табличок на могилах, і забороняє говорити правду про обставини їхньої загибелі?
На відміну від них Україна не соромиться своїх воїнів, бо веде справедливу війну.
Так само дивно звучить теза про відсутність грошей у бюджеті на будівництво. Гроші на збереження пам’яті про воїнів мають знайтися сьогодні, інакше завтра може "забракнути" грошей на боєприпаси.
Війна з безпам’ятством власних громадян не менш важлива за відсіч іноземній агресії.
І наостанок. Національний пантеон – це не простий цвинтар для збереження останків видатних діячів минулого. Це освітній, культурний та духовний центр сучасного українського патріотизму.
Це має бути таке місце пам’яті, в якому можна одночасно вшанувати пам’ять полеглих за Україну та відчути гордість за власну державу, що раз-у-раз Феніксом постає із небуття завдяки похованим в ньому лицарям.
І якщо ми піддамося спокусі скорочувати видатки на розвиток культури, то, словами британського прем’єра під час Другої світової Черчилля, "за що ми тоді взагалі воюємо?".
Вестмінстерське абатство в Британії, французький та венесуельський Пантеони, польський Вавель дали місце останнього спочинку героям цих країн. Хіба українські не заслужили на останній притулок на своїй землі?
Сергій Громенко, Український інститут національної пам’яті, для УП
