Про помилки президента країни 吳
От і розпочався новий гарячий політичний рік. Літо пролетіло.
Однак літо за літом минає, а ми не змінюємося. До чого це я? Це просто відсторонені спостереження за політичним стартом чергового сезону. І ця обсервація не надихає.
Чому? А тому, що нас, як ту кулю в більярді, загнали у політичну безвихідь.
Куди не кинься – всюди клин.
Яким би не був результат побоїща довкола проекту закону про внесення змін до Конституції України (щодо децентралізації влади) №2217 – Україна завжди буде в програші.
Чому? – А тому, що гру в даному випадку граємо не ми. Ми – тільки куля.
Тоді хто? – Той, хто отримає найбільше дивідендів. А хто це?
Європейський Союз, чи персоніфіковано Ангела Меркель? От не спиться Ангелі Меркель, бо в Україні не запроваджено самоврядування… Чи ті два оцупки на Донбасі не отримали автономії… Смішно.
Український народ? Але ж, будьмо чесні, він навіть не усвідомив, про що йдеться – не те щоб розібратися в перипетіях закону. Завтра треба дітей вести до школи – а тут такі страсті, гранати кидають коло ВР…
Путінська Росія? Останнім часом всі сторони політичної дискусії обмінялися компліментами і обізвали одне одного "путіністами", тому говорити про інтерес Путіна не важко. Путін так змоделював ситуацію, що всі сторони цього конфлікту грають на руку Путіна, і силою обставин дійсно є "мимовільними путіністами". Розумію всю ризикованість такої тези.
Одні – тому що проявили слабкодухість. А це наші європейські колеги, які погодилися з формально гарною ідеєю федералізації країни. Ну от процвітає ж Федеративна республіка Німеччина. При цьому вони не задумуються про наслідки такої "федералізації по-путінськи" для України. Адже він і його клієнтела, поза всяким сумнівом, тлумачитимуть суть цієї "федералізації" по-своєму.
І другі, які теж дали слабинку, уступивши настійливим проханням наших європейських союзників, – і почали силою продавлювати "федералізацію" під видом децентралізації. Найсумніше, що при цьому вони вдалися до цієї наївної підміни понять. Але, як показують події сьогоднішнього дня, така "гра у темну" їм не вдалася. І це фіаско.
І треті, які, бачачи, що закладення аж у Конституцію цих норм від Путіна, може бути для України небезпечним, чинять спротив і дійсно дають чудовий аргумент для пару Путіна: він тепер може спекулювати на тому, що Україна не хоче розширювати поля свободи для громадян (це я про самоврядування) і для регіонів (а це вже про "особливості" самоврядування на Донбасі).
Путін переграв всіх трьох:
– і наших партнерів у ЄС, хоча щодо них варто згадати безсмертне "а он обманываться рад";
– і прихильників Закону про внесення змін до Конституції №2217 разом з президентом;
– і противників конституційних змін.
Я не відношу себе ні до противників, ні до прихильників законопроекту про внесення змін до Основного закону (щодо децентралізації влади). Я пробую просто спостерігати. І от що бачу: ми знову стаємо на ті самі граблі.
Щоб ні на кого не натякати, згадаю древню історичну байку про такого собі китайського імператора на прізвище Ю та на ім'я – Віктор Андрійович. Прошу не плутати з сінгапурським президентом-реформатором Лі Кван Ю (李光耀).
Перш, ніж стати імператором, наш імператор Ю був обраний президентом. Так буває. Наполеон теж був спочатку консулом. Імператор Ю був обраний із величезним кредитом довіри – майже неможливим в нашій країні. Ледь не весь народ кістьми лягав, аби громадянин Ю став президентом країни У.
Однак обирали не його персонально – достойного Віктора Андрійовича Ю. Вибирали виразника Великої Мрії народу країни У. Вибирали, щоб він реалізовував цю Велику Мрію.
Однак наш Ю подумав, що його обрали, тому що він досконалий. Тобто обрали його саме тому, що він такий, як він є.
І тому, як людина досконала, він зрозумів, що вартий більшої гідності, ніж гідність президента, який є лише скромним виразником Великої Мрії народу країни У та його служкою. Він відчув покликання відповідати за народ країни У перед всім світом, і навіть перед всемогутнім Богом. Тобто став імператором.
Тим більше, що ця чудесна зміна теж не пройшла непоміченою попри увагу високодостойного оточення президента Ю. І одного гарного дня воно, оточення, із радістю вклало йому у вуха новину про природність цього чудесного перетворення.
Однак радість приходить з печаллю. І Ю відчув величезний тягар, який на нього звалився – відповідальність за долю народу країни У. Але й самотність – бо ж у такій височіні завжди холодно і самотньо. Та й народ загубився десь між хмар внизу. Хоч сонм достойників його й далі, як то належиться імператору, оточував – там, на небесі.
Про завершення захмарної кар'єри імператора Ю розповідати не буду – про цю печальну історію можна прочитати в давніх книгах.
Хочу повернутися у сьогодення.
Путін за нашою посильною допомогою сформатував ситуацію так, що тепер, що б ми не робили – якщо продовжуватимемо робити те, що робили досі – петля все більше впинатиметься в наше тіло.
Путін, як відомий борець айкідо, скористався силою своїх супротивників. А всі вони лоялісти – вірять в силу Закону, Конституції. А він – ні. І він почав заганяти і Меркель з Оландом, і Порошенка – у глухий кут роялізму, але в своєму тлумаченні.
Бо ж ви хочете більше свобод – будь ласка, зафіксуйте це на папері. Хочете підтримати особливість донеччан – дайте максимум свободи, аж до чистого карт-бланшу – бо ж ті особливості самоврядування ще ніким і ніяк не окреслені, і будуть конкретизовані окремим аконом, за який колись слід буде зібрати не 300, а 226 голосів... І так далі.
І дійсно, закивали головками роялісти – а чому б не дати?
А з іншого боку, якщо Порошенко є дипломатом, то ми і цим скористаємося – вирішив Путін. Якщо Порошенко вірить в силу домовленостей – добре, хай домовляється зі швондерами з "ЛНР/ДНР". А я не буду бавитися у цій пісочниці. Однак я вимагатиму скрупульозного виконання цих домовленостей. Щоправда, у тих пунктах, які має виконувати Україна.
Ба, більше: якщо Порошенко дипломат, то я, міркує Путін, – ні. Бо мій метод, як справжнього "пацана" – це обман, невиконання міжнародних угод і взагалі ламання міжнародного права, а на крайній випадок вбивство. А краще отруєння. "Лоха треба кидати"…
Тому Путін, що б хто і навіть він не підписував, виконуватиме тільки те, що захоче. І це він уперто, знущаючись над Заходом, це демонструє. Хоча це, звичайно, його блефування, спричинене слабкістю. Однак для того, щоб змусити Україну робити те, що він хоче – цього достатньо. Він уже змусив нас наробити масу помилок і зайти в політичний глухий кут.
Наступне, чого добився Путін, – розколу політичного класу вже постянуковичівської України. Вкотре.
Звичайно, розбіжності були й раніше. Однак ніхто не викликав політичного союзника чи опонента (Садового) до генпрокуратури в день голосування за потрібний тобі закон. Здається, це перебір. Так, гадаю, що й Садовий блефонув – він досі не займається політикою, а бавиться в політика – бо хто докаже, що депутатів підкуповували? Та й хто аж так відважиться свідчити… Але тактично виграла "жертва" – Садовий. А негарно виглядає президент.
А стратегічно програла, звісно, Україна.
У мене є запитання до політтехнологів президента – а як реагуватиме на цей виклик Садового у ГП пропрезидентська частина виборців? Про це хтось з оточення президента думав? Особливо варто було замислитися, а як реагуватиме думаюча частина виборців? А не лише традиційно патріархальна, яка завжди тулиться до влади. Боюсь, що ця дискусія відкине від президента значну частину саме креативного класу. Того, що й зробив два Майдани.
Президент повинен зрозуміти, що він своїми діями почав відштовхувати своїх союзників. І такій вистражданій всіма нами національній консолідації може прийти кінець. І це ще одна перемога Путіна.
Чи, може, оточення президента думає тільки про місцеві вибори? Але чи додасть це голосів БПП + окремі члени "Удару" + окремі члени НФ?
Зауважте, як зачаїлася Юлія Тимошенко з рештками Батьківщини. В останній момент зреагувала – блискуче пройшла між двох крапель. І опозиційність продемонструвала, і план Путіна не зірвала. "Фсьо просчітано".
Зверніть увагу, як радісно проголосував за зміни до Конституції Опозиційний блок – ну, невже не лакмусовий папірець? Теж "Фсьо просчітано" – до останнього депутата. Але не тільки адміністрацією президента, але й Путіним.
Ну й, звичайно, красуня ВО "Свобода" – не покрасуватися за такої нагоди не можна. І влаштувати провокації теж. Тому влаштувала імітацію штурму ВР. Про гранати й не згадую… Як завжди, працюють "в темну".
Який висновок з сьогоднішніх подій у ВР зробить, наприклад, Анжела Меркель? А дуже простий – падіння з 288 до 265 голосів за законопроект свідчить про те, що Петро Порошенко втрачає вплив на парламент, а, може, і на суспільство – зробить нехитрий висновок вона. Куди вона зверне свій погляд, бо ж вирішувати питання України треба? Вірно – до Путіна. Не публічно, звісно. Це спочатку. Але ж вирішувати щось потрібно.
Геніальність цієї партії Путіна – у нашій недалекоглядності. Ну й, традиційній падлючості деяких політичних сил, які, крім свого інтересу, нічого іншого не бачать…
Але Путін добився свого. Ми всі попалися. Шарпаючись, ми тільки затягуємо зашморг на своїй шиї.
Що можна було зробити?
З огляду на таку дискусійність конституційного питання, різні аналітики підказували різні виходи з ситуації, щоб і капуста, і кози залишилися цілими.
Можна було виносити це питання на референдум – на Заході це б зрозуміли – "ну народ у мене такий". Можна було корегувати цей закон і знову віддавати нашому ганебному – "чєго хозяін надо" – Конституційному суду. Є багато варіантів.
Однак було прийняте рішення продавлювати. І продавили…
Що далі?
І 耀 відчув величезний тягар, який на нього наліг – відповідальність за долю народу країни 吳. Але й самотність – бо ж у такій височіні завжди холодно і самотньо.
Пишу цей текст з щирою симпатією до президента Петра Порошенка. Не тому, що він досконало мудрий. Політика – це мистецтво реальності. Розумію, що на нього тиснуть з усіх боків. І не лише тиснуть, але й підкидають рішення-пастки. Здається, що сьогодні він прогледів і потрапив у пастку. І треба якось з неї вибиратися.
Якщо "все пропало", то це не означає, що життя припинилося. Треба починати спочатку. А для цього потрібно говорити з усіма. А не втрачати своїх прихильників.
З іншого боку, для України навіть такий досвід, така дискусія може бути корисною. Бо ж ми – яка-не-яка, демократія. Хоча й недосконала.
І останнє – чи є ще змога й час зробити хід у відповідь? Переконаний, що є. Хоча його не так багато.
18 жовтня Путін проведе свої вибори у тих двох окупованих анклавах Донбасу. Після того зажадає негайного визнання їхньої законності тощо, тощо. А ми тут – з остаточною зміною Конституції...
Треба до цього готуватися всерйоз, а не по-українськи.
Тарас Возняк, спеціально для УП
