Що таке декомунізація публічного простору й навіщо вона потрібна
Прийнятий навесні цього року закон про засудження тоталітарних комуністичного і нацистського режимів передбачає прибирання символіки радянського режиму з публічного простору. Такий процес наразі започатковано переважно у великих містах.
Але навіть у Києві, де він стартував чи не найактивніше, цей процес був "торпедований" у медіа з кількох напрямків під доволі штучним приводом.
Для чого потрібна декомунізація символіки публічного простору
Передусім треба зазначити, що йдеться не про боротьбу з лівою ідеологією як такою – а про прибирання з публічного простору символів конкретної держави, яка в 1922-1991 роках мала назву СРСР.
Ніхто, крім затятих російських шовіністів, не заперечує фактів масових злочинів проти своїх та чужих громадян з боку Радянського Союзу. Пройшли лише десятки років з часів Голодомору та масових репресій, частина їхніх жертв та дітей цих жертв ще живі – і для цих людей морально важко постійно бачити поряд із символами незалежної України символіку держави, що колись зруйнувала їхнє життя. Важко бачити пам'ятники радянським лідерам на рівні з пам'ятниками Шевченку і Вернадському.
Толеруванням радянської символіки Україна до останнього часу легітимізувала той режим, а разом з тим його масові злочини.
Треба ще врахувати, що для громадян не є секретом комсомольське й партноменклатурне походження значної частини нашої сучасної "еліти". Тож не дивно, що ставлення населення до української держави мало чим відрізняється від ставлення до радянської, а самі громадяни зазвичай досі виявляють патерналізм і пасивність щодо захисту власних прав. Бо виглядає, що між Україною й СРСР не така вже і велика різниця.
Радянська влада не питала місцеві громади, чи ставити такі пам'ятники та розміщувати відповідну символіку.
Зараз прихильники збереження символів радянського режиму апелюють до наявності помітної кількості його прибічників – але геть забувають про велику частину суспільства, яка категорично не сприймає ці символи.
Мери міст, орієнтовані зазвичай на пенсіонерський електорат як найчисленніший, не наважуються виносити питання про декомунізацію публічного простору. А національно орієнтовані громадяни, не бачачи реального правового шляху для демонтажу пам'ятників Леніну, вдаються до їх повалення, яке зазвичай закінчується руйнуванням – як, наприклад, це було в період Майдану.
І тут прихильникам збереження "пам'ятників як творів" належало б виступити за цивілізоване вирішення питання – якщо це справді витвір мистецтва, то краще його перемістити з міської площі в музей, вберігши від руйнування.
Але ж ні – таких ініціатив не спостерігається. І виникає питання: захисники тих пам'ятників хочуть їх зберегти як твори? Чи все ж хочуть, аби вони демонстративно стояли посеред українських міст?
Критики декомунізації полюбляють називати радянський режим "неоднозначним минулим". Але чи називають вони неоднозначним Третій рейх? І там, і там спостерігалися індустріальний підйом та певний, хоч і специфічний, культурний поступ – до певного часу. Та хіба це виправдовує мільйони жертв і "відбілює" режими? Тим більше, що наприклад, радянська індустріалізація базувалася на продажі закордон вилученого в селян зерна (Голодомор) для закупівлі задешево (Велика депресія) промислового обладнання на Заході.
Позбутися радянських символів з публічного простору означає нарешті "відпустити" те жахливе минуле жертв режиму й не нагадувати їм про нього.
Статуї римських імператорів-тиранів вільно виставлені зараз у публічному просторів – саме тому, що крім самих тиранів, уже немає серед живих і жертв їхніх звірств. На жаль чи на щастя, це вже просто статуї та історичні артефакти, а не "пропаганда очільників Римської імперії".
Але є потужна сила, яка зараз противиться тому, щоби остаточно відправити радянський режим у минуле, і водночас знову спричиняє появу масових людських жертв в Україні.
Ця сила – РФ.
Вона не просто є юридичним правонаступником СРСР: путінський режим навіть один з радянських символів собі повернув – музику державного гімну та постійно ностальгує за Союзом. І недарма.
Комуністичний режим, супроводжуючись репресіями за класовою ознакою, починався як антибуржуазний, антиклерикальний локомотив "світової революції", серед адептів якого існували тоді різні течії. У 1922 році ленінська концепція об'єднання в Союз принаймні формально рівноправних республік – переважила сталінську концепцію їх входження до радянської Росії на правах автономій.
У радянській еліті України 20-х років існувало потужне крило націонал-комуністів – Скрипник, Хвильовий та інші, – завдяки якому стали можливими українізація УСРР, "розстріляне відродження". Шанувальники радянської символіки люблять вказувати на ці історичні явища як на позитиви радянської влади. Але такі доволі проукраїнські явища були швидше девіацією, ніж загальним трендом.
Свідків того пролетарського СРСР та націонал-комуністів уже практично нема серед живих. Натомість є повно свідків "російської величі" в обгортці СРСР.
Після утвердження Сталіна при владі, націонал-комуністів було "зачищено", представників розстріляного відродження репресовано, українізацію згорнуто, а радянська влада почала набирати російського націоналістичного характеру, типового для Російської імперії дореволюційних часів. На нашу суб'єктивну думку, остаточний перелом щодо цього стався в період ІІ Світової війни.
Саме в цей період спостерігається певне зближення радянської влади з РПЦ: з 1944 року легітимним залишився лише зареєстрований шлюб, чому передувала заборона абортів у 1936 році. Апофеозом пізнього совка став вираз "В СССР сєкса нет".
В Україні розгорнулася русифікація з метою злиття націй в один "радянський народ", фактично на російській культурній основі.
Противники націонал-комуністів, які зокрема відстоювали теорію боротьби двох культур – російсько-пролетарської і "прогресивної" проти української, селянської – перемогли, створивши всі умови для підтримки першої з них, зокрема в сфері освіти.
Якщо українська інтелектуальна еліта виявилася розколотою між націонал-комуністами й прихильниками УНР, то в російській еліті цього в принципі не могло бути – вихід Росії з СРСР був би безглуздям, – а еліти інших республік СРСР були не настільки чисельними.
Грузин Сталін оперся на російський елемент як найпотужніший. В СРСР повернувся напівофіційний антисемітизм. "Скрепи" почали брати своє. Як колись Східна римська імперія, використовуючи грецький людський потенціал, перетворилася на фактично грецьку державу Візантію – так СРСР перетворився на різновид Російської імперії, а класові гоніння, при зникненні куркулів та буржуа як класу, було замінено на неофіційні гоніння за ознакою національної ідентичності, які почасти йшли вже не "зверху", а "знизу".
Матеріал системи змінив її. Недарма в часи холодної війни на Заході СРСР хоч і неофіційно, але прямолінійно називали "Russia".
Теперішні прихильники совка ностальгують не за пролетарською революцією, якої вже не застали – вони ностальгують за державним патерналізмом з домінуванням російської ідентичності.
Саме тому Путін розглядає будь-які нападки на СРСР як атаку на РФ, і все робитиме для продовження традицій Радянського Союзу.
І тому позбування радянської символіки – це фактично очищення України від символіки держави, з якою ми знаходимося в стані війни.
Інформаційна атака на декомунізацію
Спершу по стрічках новин пробігло повідомлення про демонтаж мозаїки із зображенням піонерів на Русанівці – нібито на виконання декомунізаційного законодавства. Інформація не підтвердилася, але після неї навіть не як в анекдоті, про осад, що залишився – його умисно залишили, продовжуючи називати "декомунізацією" демонтаж мозаїки з метою утеплення стіни, на якій та розміщена.
Але найбільший резонанс почався з "розгоном" у ЗМІ інформації про нібито планований демонтаж панно на торцях будинків на проспекті Перемоги. При тому, що жодних "декомунізаційних" списків щодо об'єктів символіки, які б уключали ці твори, ніхто не продемонстрував.
Окремо варто виділити позицію ЗМІ однієї з медіагруп відомого олігарха. Про начебто загрожені панно розповів телеканал "Україна", а після цього переповів веб-сайт газети "Сегодня". З матеріалу не зрозуміло, що відбулося: чи панно дійсно хотіли демонтувати, чи просто переплутали номери будинків і чи була хоч якась загроза панно, як її журналісти це перевірили? А також – хто винен: декомунізація, недбалі чиновники, чи це просто непідтверджені плітки?
Телеканал подав два коментарі представників мистецької сфери, але жодного від КМДА – журналісти лише переповіли слова невідомих чиновників, які обіцяли порадитися з митцями.
Що ж визначено законодавством?
Передусім треба зазначити, що закон "Про засудження тоталітарних режимів" передбачає виняток для творів мистецтва радянського періоду – 4-й пункт третьої частини статті 4. Тобто панно, очевидно, жодним чином не можуть бути під загрозою завдяки закону.
Але обурені "захисники культури" просто або не читали закон, або не хотіли звертати на цю норму уваги – якщо метою їхньої кампанії є не захист панно, а свідома боротьба з декомунізацією.
По-друге, шостий пункт 7-ї статті, "Прикінцеві та перехідні положення", передбачає лише демонтаж, а не повне знищення пам'ятників радянським діячам. Що ж до символіки – то нема навіть обов'язку щось демонтовувати, можна просто замінити невелику частину твору, в якій міститься, наприклад, серп і молот.
Пунктом 4 плану заходів із виконання згаданого закону, затвердженим Розпорядженням КМДА №745 від 28 липня 2015 року передбачено створення експертної ради для визначення художньої цінності та подальшої долі об'єктів, які підлягають демонтажу. Київрада навіть прийняла рішення про створення окремого музею для радянських пам'ятників, додатково до вже існуючого в Києві.
Але "захисники культури" на ці факти не реагують.
Навпаки – маніпулятивне порівнюють декомунізацію символіки з радянськими практиками, культурною революцією в Китаї та іконоборством у Візантійській імперії.
І знов-таки, питання про мету цих "захисників" – це захист мистецтва чи підтримка подальшої радянсько-російської присутності в публічному просторі на рівні символіки?
Звичайно, що на рівні Київради законодавство було ухвалене не ідеальне. Рішення Київради № 456/1320 від 14 травня 2015 року "Про заміну комуністичної символіки на будівлях і спорудах, які належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва" передбачає демонтаж лише серпів з молотами й зображень Леніна – і не включає зображень державних прапорів СРСР/УРСР; замість радянської символіки передбачається встановити українську, що може бути не завжди доречно; дедлайн демонтажу символік доволі стислий, до 21 листопада.
Більш-менш адекватною можна визнати реакцію мистецького середовища в формі відкритого листа до посадовців щодо збереження пам'яток мистецтва. Але й там вживання терміну "вандалізм" наводить на думки про певну ідеологічну, а не культурно-мистецьку спрямованість частини підписантів.
Що стосується практичного аспекту демонтажу радянської символіки, то КМДА доручила скласти переліки відповідних об'єктів департаментам з ЖКГ, комунальної власності, містобудування та архітектури й передати їх до Департаменту культури.
Діячі культури у відкритому листі мають рацію щодо забезпечення публічності таких переліків. Адже, знаючи лінь наших чиновників, до переліків дійсно можуть потрапити об'єкти без радянської символіки і, водночас, таку символіку можуть недогледіти й залишити не на видних місцях.
Тому публічність переліків на користь і митцям, і тим, хто не бажає постійно бачити символи радянської-російської імперії.
У виконанні закону головне не швидкість, а якість його імплементації.
P.S. Хотів би зауважити ще одну річ. На наведеному вище відео ТРК "Україна" з сайту газети "Сегодня", приблизно на 115 секунді видно явно поганий стан не поштукатурених несучих стін під тими самими панно на проспекті Перемоги.
Але чи чули ви з цього приводу купу галасу від противників декомунізації, які за сумісництвом стали "рятівниками" панно?..
Роман Головенко, магістр права, ІМІ, група РПР з політики національної пам'яті, спеціально для УП
