Країна без політичної боротьби
Революція, що поклала кінець автократичному режиму, парадоксально перевела політику в країні в один вимір. Боротьба політичних програм закінчилася, потік свіжих ідей вичерпався – на троні політики остаточно закріпилися персоналії та бренди.
Так склалося, що політики регулярно від виборів до виборів повторюють одні ті самі тези в своїх програмах. Відсутність реального виконання обіцянок, привели до того, що програми партій перетворилися в безглузді документи. Часто складається враження, що вони пишуться на швидку руку штатними політтехнологами виключно для подачі паперів в ЦВК, а в самих партіях їх навіть не читають.
Якщо пропустити через текстовий аналізатор передвиборні програми Блоку Петра Порошенко – нинішньої провладної сили – і агрегатора чиновників минулого режиму - Опозиційного блоку, то виявиться, що вони досить схожі. Коефіцієнт кореляції наближається до 60%.
Обіцянки ж продемократичних політсил схожі ще більше.
Виборців по суті позбавляють навіть можливості раціонально підійти до вибору на голосуванні: вивчити програми партій, порівняти їх зі своєю політичною позицією і поставити галочку за ту політсилу, чиї тези найбільше відповідають баченню громадянина про майбутнє країни.
Виборців змушують не думати, а робити напівусвідомлений вибір емоційно.
Для того, щоб зрозуміти зміни в українській політиці, достатньо проаналізувати парламентські кампанії 2012 року та 2014
2012. Змагання популізму влади та опозиції
На парламентських виборах 2012 року, що пройшли під жорсткою режисурою Банкової, програми майже всіх партій сфокусувалися навколо реформ, які припускали зміни Конституції.
Це – спадщина парламентської гонки 2007 року і президентських виборів 2010. Тоді більшість політсил визнала слабкість редакції Основного закону версії-2004 і навперебій презентувала свої проекти, від парламентської до президентської республіки.
На хвилі зміцнення свого режиму, президент Віктор Янукович легким рухом руки вирішив цю проблему, відновивши через підконтрольний Конституційний суд потрібну йому редакцію Конституції.
На відміну від періоду Майдану, в 2012 році опозиційні партії не поспішали вимагати повернення зміненої редакції Основного закону. Мляве протистояння за Основний закон зазначалося в створеній під патронатом Януковича Конституційній асамблеї, однак партії меншості відмовилися брати участь у цьому проекті.
У 2012 поле політичних ідей почало ущільнюватися і згортатися. Партія регіонів позбавила опозицію одного з головних "козирів" - обіцянки євроінтеграції і орієнтації на Захід.
Спочатку питання геополітичного вектора країни було одним з ключових для диференціації політичних сил, чітко розділяючи їх на "прозахідні" і "проросійські". Подібна різниця світоглядних позицій спрощувала вибір громадян і робила їх зв'язок з партіями сильнішою.Ще один важливий маркер відмінності політсил - ставлення до мовного питання - в 2012 фактично зник. Партій, які підняли в програмах дилему мови, виявилося небагато. ПР і прокремлівський "Русский блок" в черговий раз пообіцяли зробити російську мову другою державною, "Свобода" – скасувати скандальний закон Колесніченка-Ківалова і законодавчо захистити українську.
"Батьківщина" обійшлася м'яким формулюванням про наповнення "реальним змістом статусу української мови як єдиної державної".
Водночас всі політсили декларували обіцянки боротися з корупцією.
У цьому питанні стерлися відмінності між краями лівого і правого політичного фронтів. Але жодна сила детально не прописала механізмів, не кажучи вже про те, щоб провести боротьбу з корупцією всередині самих же партій.
У виборця кидали умовні слова-подразники: "клановість", "Сім'я", "люстрація", не наповнюючи їх реальним політичним змістом. "Кожен, хто порушив закон або живе не за декларацією, буде звільнений з посади, притягнутий до відповідальності і позбавлений права працювати на державній службі" – говорилося тоді в обіцянках "Батьківщини".
"Ми позбавимо депутатів космічних зарплат і несправедливих пільг", – не скупилася на псевдорадикальну риторику партія Олега Ляшка. Нескладно помітити, що через два роки партії як і раніше малюють для електорату одні й ті ж картинки.
Економічний дискурс політичних партій і раніше не був особливо різноманітним, в 2012 ці розділи програм були передбачувані і нудні.
У більшості політсил лунали тези про спрощення оподаткування, "зелене світло" малому бізнесу, енергозбереження та скорочення залежності від російського газу, залучення інвестицій та ставку на високі технології.
Реальні ж перетворення в сфері поставок газу почалися лише під тиском зовнішньої загрози, однак і ті стали джерелом масштабних корупційних афер, згадати хоча б "вишки Бойка" або ж історію з "лижним інструктором" і LNG-терміналом.
У підсумку на виборах 2012 розрізнення політичних сил проходило практично незалежно від рекламних декларацій.
Виборець орієнтувався в політичному полі між двома умовними полюсами: "Стабільність и покращення або ж неясні зміни під патронатом продемократичних сил.
Запит на реформи виявився сильнішим – "Батьківщина", "Удар" і "Свобода" в сумі набрали більше 50% голосів, тоді як регіонали і комуністи – 43%. Проте, змішана система виборів дозволила Банковій сколотити лояльну більшість, а запит на зміни вже через рік досяг проривного піку, втілившись в протестах на Майдані.
2014. Змагання брендів
Перемога народного протесту під кінець зими 2014 не завершила соціально-політичну кризу в Україні. На зміну прийшли геополітичні проблеми. Високий рівень самоорганізації населення відсторонив політиків, як і владу, на другий план, підкреслюючи тотальну до них недовіру.
Порошенко став президентом завдяки загальній напрузі і прагненню до переходу від хаотичної державної політики до впорядкованої. Замінивши президента, активісти Майдану продовжили вимагати розпуску Верховної Ради.
Проте, українські партії не використали шанс Майдану для запуску внутрішніх реформ. Реальні політичні альтернативи були сформовані третьою стороною – цивільним сектором, після чого успішно поглинені політикумом, в тому числі владою.
У підсумку передвиборні програми партій стали схожі на списаний всім класом у відмінника твір на тему побудови Європи в Україні та АТО.
Нових ідей політики не запропонували, ставши своєрідними "паразитами" на тілі громадянського суспільства. Проте ж саме виробництво альтернатив політики – одна з ключових функцій гравців на цьому полі. Але виявилося, що вони не здатні її виконувати.
Водночас політики показали високу здатність до навчання. Зокрема, у використанні емоційного напруження українців та їх коротку електоральну пам'ять.
Через це передвиборна кампанія на дострокових виборах до Верховної ради 2014 припинилася в маркетинговий фарс.
Замість розробки програм дій ВР і Кабміну, зайнялися фетишизацією АТО – рекрутингом комбатів і легенд Майдану в списки.
Крім того, політичні сили зробили ще один крок в сторону від раціонального поля конкуренції, перетворивши парламентську кампанію у війну особистих брендів.
Блок Порошенко вже в назві постулював залежність від однієї людини, "Народний фронт" – трансформував високий позитивний рейтинг Арсенія Яценюка в голоси, назвавши 26 жовтня "виборами прем'єра", "Батьківщина" так і не відійшла від моделі нерозривного зв'язку з Тимошенко, як і Радикальна партія – від лубочного образу свого лідера.
Навіть претендент на нішу "нових облич" в політиці, "Самопоміч" активно використовувала образ мера Львова Андрія Садового, який був в непрохідній частині списку.
У формальній частині змагання – поданих до ЦВК програмах – так чи інакше обігравалися обіцянки люстрації, децентралізації, боротьби з корупцією, спрощення умов для бізнесу, судової реформи, модернізації та зміцнення армії, боротьби з монополіями і зменшення податків, а також соціального захисту для бійців АТО.
Схожість програм була настільки велика, що чи не єдиним маркером диференціації політичних сил стали їх "обличчя".
Ризики і перспективи
Збереження свого місця в складі еліти виявилося для нинішнього покоління українських політиків потребою номер один. Всупереч складнощам в економіці, фактичної війни на Донбасі, вони інвестували мільйони в крісла нардепів.
Політики також розіграли ще один звичний для незалежної України спектакль під назвою "Гра в реформи". В неї грає як президент, так і уряд, а також і політичні сили. Країна і суспільство живе в перманентному очікуванні реформ, але по факту змін не відбувається.
У наступної Ради, якій вже напророкували недовге життя, не багато часу, щоб навчитися адекватно реагувати на запити суспільства і відповідати їм.
Майдан, криза, АТО – все це не виправдання для чиновників і народних обранців, якщо вони продовжують де-факто потурати корупції, зберігати непрозорість влади та упиватися власним популізмом без реальних дій.
В Україні партії все ще не представляють інтереси класів, соціальних верств або ж, за деякими винятками, людей з певними світоглядними позиціями.
Поки вони все ще намагаються охопити всіх, через що занурюються в безодні безглуздих і часто нереальних обіцянок.
Політикам знову стало критично важливо, як народ за них голосує. Отже, саме час привчати їх до того, що виборець важливий постійно.
Леся Шевченко, для УП
