Коли мовчання – не золото, або Чому мовчить президент
Активність Петра Порошенка в президентській кампанії після перемоги змінилась несподіваною пасивністю в продукуванні інформаційних приводів і спілкуванні зі ЗМІ. Глава держави поки не вважає за потрібне пояснювати виборцям власні рішення та дії. За нього це роблять численні прес-секретарі, яким важко дається зчитування з папірця бадьорих текстів.
Справді, якби нині стороння людина поспостерігала за роллю президента в житті країни і його присутності в інформаційному полі, то вона неодмінно прийшла б до висновку, що в Україні панує мир і спокій, встановлена справедливість і економічне процвітання. А Петро Порошенко всього лише за неповних 100 днів свого президентства реалізував своє передвиборне гасло "Жити по-новому!", яке колись асоціативно нагадувало "Новий курс" Франкліна Рузвельта. І нині, як гарант Конституції, з висоти пташиного польоту ретельно спостерігає за дотриманням успішного нового розвитку держави.
Ні, якщо чесно, то ми нині справді живемо по-новому.
Якщо ще навесні долар був 10 гривень і країна була в шоці. То нині – 14. І всі задоволені.
Якщо до останньої інавгурації країна проводила АТО й вела наступ на бандформування, то нині перейшла до повномасштабної фронтової війни з регулярними військами РФ і успішно відступає.
Якщо раніше терористи вбивали українських солдат і добровольців по декілька чоловік за добу, то нині десятками. А інколи й більше.
Якщо раніше Петро Порошенко обіцяв вибори за пропорційною системою з відкритими списками, то нині наказав українцям радіти й старим правилам, які принципово не змінять якісного складу парламенту, але мають збільшити присутність президентських людей у Верховній Раді. Можливо.
Здається, це всі принципові новини за неповних 100 днів президента.
Залишаються лише результати останнього саміту НАТО, натяки на допомогу та чергове перемир'я, про умови якого ніхто нічого не знає достеменно.
Позитиву небагато. Але кому не подобається, то вставайте з диванів, кидайте компи, записуйтесь добровольцями і йдіть на фронт. Там вам, щоправда, ніякої серйозної зброї не дадуть – невідомо, куди ви згодом її повернете, – але старенького АКМ отримаєте й зможете успішно застосовувати його в боротьбі з російськими танками. Не бере? Важко? Отож і президенту важко. Армія розвалена, казна розкрадена, фінанси співають романси, а економіка лежить. Як при цьому воювати?
Справді, за такого становища воювати важко. Але, мабуть, і мовчати не можна.
Народ обрав собі добре освіченого, успішного й досвідченого в управлінні нового президента й сподівається, що він буде свідомий свого обов'язку в цей важкий час. І, очевидно, народ, який несподівано й не дуже вмотивовано обрав нового лідера, сподівається, що принаймні з ним будуть відверті.
Чому досі ні міліція, ні СБУ, ні Генпрокуратура не прозвітували про очищення свого складу й не назвали винних в участі в ганебних справах Євромайдану?
Чому президент, знаючи за словами його радника Юрія Луценка, що у МВС, секторально поділеному за квотним принципом, досі зберігаються порядки, запроваджені попередньою владою із продажем посад й існуванням касирів, досі мириться із цим? Чи, може, Юрій Віталійович трохи погарячкував і президент нічого не знає, а в МВС усе добре?
Чому новий глава держави відірвав усе того ж генерал-полковника міліції Валерія Гелетея від успішного керівництва Державною службою охорони й призначив у час воєнних дій міністром оборони?
Чому президент не робить із воєнних провалів останніх тижнів кадрові висновки?
Чому президент зайняв таку пасивну позицію щодо виборів предстоятеля УПЦ МП, якщо була реальна можливість як не об'єднання українського православ'я, то принаймні значної українізації його найбільшого крила?
Чому головний тягар ведення війни покладено на простих громадян, а найбагатші люди не взяли на себе моральної, матеріальної та фінансової відповідальності за підтримку армії й добровольців?
Чому, врешті, сам президент, який є одним із найбагатших людей краю, своїми щедрими пожертвами на оборону країни не показав приклад для своїх друзів-олігархів?
...Врешті, переважна кількість відповідей на ці питання є. Але проблема в тому, що їх дав не президент Петро Порошенко – хоча в нього, може, були цілком аргументовані й вичерпні відповіді. Їх дали соцмережі, їх дали форуми на найпопулярніших сайтах країни.
І як не дивно, відповіді ці на даний час ще цілком лояльні до Петра Олексійовича. За невеликим виключенням.
Але створюється стійке враження, що негатив по оцінці дій і впливу Порошенка на реальні події в країні збільшується. А ще не порахували всіх убитих і поранених у останній кампанії на Сході.
Якщо його конкуренти все це порахують, нагадають про його просто сумнівні кадрові призначення, нереалізовані обіцянки й розкажуть на загальнонаціональних каналах перед парламентськими виборами, то Блок Петра Порошенка, що на диво має нині найбільший рейтинг, перетвориться на політичну братську могилу для всіх учорашніх номенклатурників і перебіжчиків.
Може, це й добре.
Але, на жаль, в Україні поки немає реальної альтернативи як обраному президенту, так і його політичній силі.
Громадські активісти зосереджені на практичних і реальних речах. Вони компенсують бездіяльність відповідних державних інститутів, які знаходяться в безпосередньому керівництві президента. Вони одягають, годують і озброюють армію, реально рятуючи країну від посягань ворога.
Це не означає, що вже нині варто ставити хрест на потугах чинного президента. Досі ще багато людей упевнені, що Порошенко – найкращий президент за роки Незалежності.
Автор теж вважає, що Петро Олексійович справді може таким стати. Тому маємо дати йому шанс на виправлення помилок і час на навчання. Дуже шкода, що цей час оплачується кров'ю й життям чудового покоління молодих людей.
Хоча треба було сподіватися, що Петро Олексійович уже майже готовий до важкої президентської роботи. Адже він мав ще на першому курсі Інституту міжнародних відносин дізнатися про засади державного управління. Зокрема, як починав і як управляв США один із найуспішніших президентів світу Франклін Делано Рузвельт. Чи пан Петро запам'ятав лише назву його програми "Новий курс"?
Так от, хворий Рузвельт на інвалідному візку в найскладніші моменти американської історії останніх століть –"Великої депресії", 2-ї Світової війни – двічі на тиждень давав прес-конференції, на які збирав по 200 чоловік. І практично кожен, хто бажав, міг поставити лідеру країни найнезручніші запитання, на які тут же отримував пряму відповідь.
А ще щотижневі "бесіди біля каміну", де Рузвельт щиро й вичерпно пояснював мотиви своїх дій і вчинків.
Президент говорив і слухав.
Може, тому, маючи прямий зворотній зв'язок, Рузвельт і став найпопулярнішим американським президентом 20-го століття і переобирався на цю посаду чотири рази підряд? А в нас і до одного терміну ледь дотягують.
Треба, мабуть, таки швидше вчитися, бо знову можуть змінити... Чи не так?
Віктор Мороз, спеціально для УП
