Закон про мирні зібрання: заборона протестів чи інструмент проти свавілля влади?
Так склалось, що впродовж останніх років мені часто доводилось організовувати протестні акції. Тому я із власного досвіду знаю, які юридичні перешкоди може встановити влада.
Протест – один із не багатьох ефективних інструментів захистити свої права в нашій країні. Тому дискусія про законодавче регулювання свободи мирних зібрань повинна відбуватись не тільки на рівні депутатів та експертів, а в першу чергу серед тих, хто практично користується цим інструментом захисту своїх прав.
Загалом, сьогоднішня правова невизначеність у питанні мирних зібрань грає на користь влади, від волі якої й залежить – чи карати за протест, чи ігнорувати. І хоча абсолютно правими є правозахисники, які наголошують, що єдиною нормою сьогодні є тільки 39-та стаття Конституції, – на практиці влада має цілий набір потрібних норм, які дістає за потреби.
Багато акцій вдається проводити безперешкодно. Але є й інші приклади.
У 2012 році акцію на підтримку телеканалу ТВІ, що проводились по майже всіх великих містах, у Житомирі заборонили за рішенням судді, а потім уже іншого нашого активіста визнали винним у "порушенні правил проведення зборів та мітингів", стаття 185-1 КУАП. Причина – бажання влади.
І скільки б не було організаторів, повідомлень про захід, зміни місця проведення тощо, – якщо є конкретне завдання, то влада знайде потрібні норми, щоб заборонити протест.
Ще один яскравий приклад це прийняття житомирським виконавчим комітетом "власного, персонального закону", за яким житомирські чиновники збирались контролювати проведення мирних зібрань у всьому місті за вигаданим у супереч законодавству України порядку.
Дане рішення та порядок було скасовано за моїм позовом у суді. Довелося пройти всі 3 інстанції судової процедури, та все ж довести незаконність дій влади, яка у свої аргументації посилалась на указ Президії ВР СРСР "Про порядок організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР" від 28 липня 1988 року, через те що в Україні немає іншого нормативного документу, що регулює питання мирних зібрань.
Та не вся практика така позитивна.
Зокрема, маємо й ухвалу Вищого адмінсуду від 23 січня 2013 року, яка практично розв'язує руки місцевим органам самоврядування й узаконює шаховий порядок та дозвільний принцип на проведення мирних зібрань, який на пряму залежить від політичної волі влади. Якщо немає закону – то органи самоврядування діють на свій розсуд, буквально, йдеться в згаданому рішенні.
Який можливий вихід із цієї ситуації?
Сьогодні, на думку багатьох, змінити ситуацію може новий законопроект. Чи так це?
Еволюція законопроекту
Перша спроба законодавчо врегулювати питання мирних зібрань в Україні датована ще 2008 роком. Саме тоді був зареєстрований проект закону №2450.
Це був жах, нічого спільного зі свободою на мирні зібрання цей проект дійсно не мав. Тоді ми, у тому числі й у Житомирі, виходили на протест проти такої "свободи мирних зібрань". Тридцятикілометрові радіуси обмеження проведення акцій, десятиденний термін подачі повідомлення та безмежна кількість інших підстав для заборони зібрання робили його чарівним інструментом у процесі легалізації диктатури та утиску свободи слова.
Через мирні протести закон "про мирні протести" вдалося відправити на доопрацювання. Минув час, і його таки доопрацювали. Думки експертів та правозахисників таки були частково почуті.
Після знайомства з новою редакцією, я відзначив категоричну відмінність цих двох проектів одного й того ж законопроекту №2450. Вандальні норми таки прибрали. Однак, як завжди, лишили ходи для відступу та шпарини для ухилення та двоякого трактування певних статей. Нарешті, останньою, як за появою так і за черговістю мого ознайомлення з нею, стала версія закону Про свободу мирних зібрань від 23 квітня 2013 року, яку оприлюднило партнерство "За свободу мирних зібрань".
Даний проект зберігає чимало позитивних норм із другої редакції 2450. Але, водночас, і має цікаві доповнення. Оскільки остання версія має найбільше шансів бути розглянутою в парламенті, зупинюсь на тих нормах, які, на мою думку, найбільше стосуються організаторів протестів.
По-перше, у законопроекті є вичерпний перелік місць, де проведення зібрання не припускається, що унеможливлює штучну заборону чи територіальне обмеження проведення мирних зборів.
По-друге, говорячи про повноваження органів місцевого самоврядування, вони окреслені так, аби максимально забезпечити проведення зборів громадян, а не обмежити їх. Повноваження зводяться до переліку дій, які представники місцевої влади повинні чи мають право вчинити.
По-третє, законопроект говорить про вільну можливість проведення спонтанних зібрань, тобто таких зібрань, про які не було подано попереднього повідомлення. Іншими словами, дана норма прямо скасовує дозвільну форму проведення акції та бюрократичну процедуру повідомлення про неї завчасно, чого немає у двох попередніх проектах.
Мабуть, найбільшої уваги заслуговує розділ три, у якому саме йдеться мова про обмеження реалізації права на свободу мирних зібрань.
Я б хотів звернути особливу увагу всіх учасників дискусії про свободу мирних зібрань, на статтю 17, яка позбавляє орган самоврядування прямо чи через суд обмежити право на зібрання, не ініціювавши переговорний процес з організаторами.
Також беззаперечною відмінністю та позитивом цієї версії закону є повне скасування статей 185-1, 185-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, за якими найчастіше притягувалися до відповідальності організатори мирних зібрань. Цим позбавлено суди важеля розправи над учасниками та організаторами мирних зібрань, основною провиною яких є те, що вони не дуже подобаються владі.
У законопроекті залишаються "камені спотикання".
Зокрема, найбільший осуд і дискусії викликає вимога повідомляти за 48 годин до акції. Але, водночас, ця вимога нейтралізується іншою нормою, яка не дозволяє забороняти мітинг через відсутність повідомлення. Тобто навіть якщо ви порушите вимогу про 48 годин – вашу акцію протесту не можуть розігнати.
Я принципово виступаю за ухвалення закону, що регулюватиме питання мирних зборів, як того вимагає Європейський суд з прав людини та ситуація в країні, де всі прояви демократії та свободи слова відсікає меч диктатури.
Конкретні норми законодавства, зокрема, останній проект 2450, можуть не задовольняти окремі групи громадян. Однак відсутність цього законодавства – крок до анархії.
У виборі між беззаконням чи надією на побудову правової держави я обираю закон.
Я не маю ілюзій, щодо сили законів у нашій державі. Навіть найкращий закон можуть виконувати найгірше.
Та попри всі перепони реалізації верховенства права в Україні, я лишаюсь прихильником позиції, що свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої. Правила повинні бути єдині, незалежно від того, влада ти, опозиція, учасник акції чи її опонент.
У переважній більшості випадків влада діє всупереч інтересів громади. І причина в тій системі, у якій вони працюють. Та якщо ми плануємо руйнувати цей тоталітарний устрій нести реальні зміни, демократичні цінності – то це потрібно робити зараз.
Негідна влада може будь-який закон використати проти громадянина. Та ми плануємо змінювати цю владу, – а отже, і реалізовувати дотримання законів за принципами, що не суперечать правам громадян.
Я готовий грати по правилах, якщо цих правил дотримуватиметься й мій опонент. Я вимагатиму цього. Та для початку ці правила потрібно затвердити.
Проаналізувавши останній текст, підготовлений правозахисниками, я дійшов висновку, що він написаний в інтересах захисту нашого права на мирні зібрання.
Як мінімум, я знаходжу для себе один гарантований позитив від прийняття закону: мені не доведеться скасовувати в трьох судових інстанціях черговий порядок проведення протестів, вигаданий мером, щоб йому легше жилося.
Дмитро Ткачук, громадсько-політичний діяч, Житомир, спеціально для УП
