Для чого потрібна українська мова?

Часто доводиться чути: от, мовляв, якщо українці розмовлятимуть лише українською, ми одразу вирвемось з сумнозвісного "русского мира" і заживемо як люди!

Логіка проста: в нас кругом корупція і свавілля тому, що ми в "Русском мире". А в цьому "мире" ми тому, що розмовляємо російською. Хіба не зрозуміло?

Отже, вирішують борці за щастя народу, потрібно зачмарити всіх власників кафешок, комерційних сайтів і таке інше, аби ті ввели в обіг українську мову.

Натхнені українці, побачивши повагу до своєї мови, почнуть самі нею спілкуватися, Україна автоматично вийде з "русского мира", чиновники перестануть брати хабарі, а міліція переназветься на поліцію і почне захищати громадян.

А люди, які за різних обставин розповідали мені таку казочку, схоже, самі в неї вірили. Ще й наводили за приклад країни Балтії: поглянь, мовляв, естонці розмовляють естонською – і тому вони не в Совку, а в Європі!

Тут ми підходимо до моменту, котрий чи не найбільше дратує мене: поверховість мислення, хибне розуміння причинно-наслідкових зв'язків, як наслідок – викривлене розуміння процесів та явищ, яке одразу ж стає догмою, порушити яку означає стати зрадником і ворогом.

Так от, щодо Естонії. Естонці – не слов'яни, вони мають не лише інакшу мову, але й систему понять і розуміння світу. Естонський текст не так просто пояснити російськими словами, і навпаки.

Коли Естонська Республіка повернула собі Незалежність – в державі утворились два світи, естономовний і російськомовний. Ці два світи перетиналися вкрай неохоче.

Тепер молоді російськомовні громадяни Естонії, які пов'язують своє майбутнє з цією державою мають не лише вивчити мову, але й фактично адаптуватися до естонської системи координат, відмовившись від російської. Багато хто цього не хоче, що й продемонстрували сумнозвісні травневі погроми 2007 року.

"Адаптуватися до естонської системи координат" – не означає механічно замінити списки героїв та антигероїв у історії чи то полюбити Брюссель більше за Москву.

Це означає прийняти зовсім інакші норми поведінки і світосприйняття, від ставлення до інших пасажирів у трамваї до спілкування із бізнес-партнерами.

Та й то, естонці не дуже охоче приймуть чужинця до свого кола – в цьому теж є одна з проблеми інтеграції.

Чи ж варто казати, що в Україні все інакше? Що бухі підлітки з ковельського Сільмашу, які пхаються у маршрутку аби доїхати до дискотеки в центрі міста, не надто відрізняються від своїх колег з Луганщини або з околиць Владивостока.

Відрізняються, але не надто. Від однолітків з сусіднього польського Холма вони відрізняються сильніше.

За радянських часів естонці знали російську, але не асимілювалися. Наголошу, вони продовжували розмовляти естонською саме тому, що хотіли лишитися собою, а не навпаки.

Не мова берегла самосвідомість, а самосвідомість мову. Пригадуєте "Московіаду" Юрія Андруховича? "Мені тяжко уявити собі естонців, які принижено сплять по московських вокзалах. Мені легше уявити собі в цій ролі, наприклад, туркменів. Але в тому й нещастя імперії, що вона вирішила поєднати непоєднуване – естонців з туркменами. А де на її мапі ми, українці?".

Власне, у відповіді на це питання і лежить проблема майбутнього української мови. Мова – вона ж не у вакуумі існує. Наразі в Центральній Україні українською мовою розмовляють дві основні групи: більша – це провінціали, для яких українська мова, переважно у формі суржика, є рідною.

Менша – це так звані національно-свідомі громадяни, для яких українська мова є свідомим вибором. На відміну від Естонії, де естономовні складають окрему від російськомовних спільноту, ці дві групи між собою пов'язані не сильніше, ніж з російськомовними громадянами – мешканцями Києва та інших міст.

Звісно, виходець з села може приїхати до Києва і стати "свідомим" активістом націоналістичної організації. Але так само він може стати російськомовним співробітником однієї зі столичних фірм, який навіть з україномовними інтеліґентами не переходитиме на українську.

З іншого боку, україномовному інтеліґенту часто легше спілкуватися з російськомовним колегою, ніж з україномовним мешканцем села, при чому обоє співрозмовників можуть бути різномовними етнічними українцями.

Мова в Україні не виконує роль однозначного розподільника на свій-чужий, далеко не кожен україномовець є однозначно європейцем, а не кожен російськомовець – однозначно пропутінським совєтікусом.

А що ж далі?

Залежить від того, чи зможе українська мова стати мовою інакшої, прогресивнішої цивілізації.

Чи вдасться зробити так, щоб україномовний громадянин сприймався, в першу чергу, як прогресивний і успішний представник альтернативи совковій убогості, а не як виходець з "колгоспу" чи помішаний на вишиванках та партизанській естетиці ретроград.

В тій самій Естонії ніхто й не думав дратувати власників кав'ярень флеш-мобами "введіть меню з естонською мовою". Просто естонські партії прийшли до влади, етнічні естонці зайняли ключові посади в державі та бізнесі – і нікому б і в голову не прийшло зробити кав'ярню без естонського меню.

Так звані свідомі українці за роки Незалежності добре навчилися організовувати етнофестивалі та нечисельні акції на захист мови. А от стати цивілізаційно-інакшими і створити потужну організовану альтернативу мародерській пострадянській владі – не змогли.

Безглузді конфлікти на тему "якою мовою має бути написано "Ліфт не працює" чи "пам'ятник якому Вождю має вказувати нам шлях до світлого майбутнього" навряд чи наближають Україну до статусу якщо не нормальної, то хоча б більш-менш адекватної держави.

Чим швидше ми навчимося правильно розставляти пріоритети – тим швидше нова, європейська, за всієї відносності цього терміну, Україна зможе стати реальністю.

Те, що вона буде україномовною, в мене навіть жодних сумнівів не викликає.

Павло Зуб'юк, для УП