Мова: чого можна чекати після виборів?

Під час виборчих кампаній політики часто густо підкидують "електорату" всілякі цікавинки.

У випадку перегонів-2012 такими сюжетами стали не тільки питання використання всюдисущого адмінресурсу з боку політичних партій, чи "дута соціологія" маніпулятивних політичних проектів, помірковані та менш помірковані сварки в опозиції, традиційно непрозоре фінансування виборчих кампаній та одвічна дилема, а як бути з ЄС та давно парафованою Угодою про Асоціацію, але насамперед питання мови.

Відповідно до цього виникає запитання до політиків чи тих, хто ними себе вважає – як після виборів розвиватиметься ситуація з законом про засади державної мовної політики від Партії регіонів?

Чи готові політичні партії, які його критикували, в теоретично оновленому парламенті зробити чітко артикульовані кроки до зміни цього контроверсійного та непрозорого мовного кроку від ПР?

Наступне запитання – чи далі робитиметься вигляд цілковитої відсутності правок, розроблених до закону під егідою Богатирьової, адже навіть за серпневими заявами Януковича відповідні зміни мали бути проголосовані у ВР ще наприкінці вересня 2012 року.

Отже, виборча доцільність сильніша за імідж "сказав – зробив"?

А опрацювання змін до того, що просто потрібно переписати навіть зважаючи на оцінки ВКНМ ОБСЄ та Венеціанської комісії, давалося непросто. Так само непрозорою продовжує залишатися подальша бюджетна доля й напрацювань стосовно умовної програми розвитку української мови.

Натомість всупереч обіцянкам, президент Янукович, прем’єр-міністр та лідер ПР Азаров неодноразово стверджували, що змін у мовній політиці вже не буде, а лідер фракції ПР у ВР Єфремов кільканадцять разів дорікав, що мовна політика сьогодні не на часі, адже – вибори.

А тим часом упродовж кінця серпня-середини вересня питання мовної політики, окрім виступів та дискусій, перемістилося в площину реалізації положень закону "Про засади державної мовної політики" на рівень обласних та міських рад значною мірою на Сході та Півдні України.

Формулювання відповідних рішень міських рад відрізнялося від "інформування про закон" до "ухвалення заходів…, що спрямовані на використання російської мови як регіональної на території Запорізької області".

Застосування "мовного" закону відбувалося через надання додаткових преференцій російській мові, при цьому інші мови меншин, за законом це 18 мов, майже не були враховані – окрім угорської та румунської.

Питань завжди більше ніж відповідей, але й відповідей, які суперечать заявам та обіцянкам також вистачає, як і проблем та потреб діалогу з різними групами національних меншин, корінних народів стосовно поєднання всіх складних мовно-політичних інтересів.

Зрозуміло, що мовна ситуація та проблема статусу мов в Україні постійно перебувають у центрі уваги і протистояння різних політичних сил.

Мовне розшарування українського суспільства почасти обумовлюється культурно-історичними особливостями регіонів України, проте поглиблюється внаслідок спекуляцій на цій проблематиці з боку певних внутрішньо- і зовнішньополітичних сил.

Попри традиційну вторинність уваги до мови й у політиків, й у суспільства в міжвиборчий період цей своєрідний "троянський кінь" входить в електоральні перегони потужно та традиційно.

Партії та виборчі блоки у цей час зосереджують увагу на питаннях мовної політики, насамперед це стосувалося пропозицій щодо перегляду статусу російської мови, надання їй статусу державної або офіційної.

Політичні сили експлуатували цю проблематику й під час виборчої кампанії 2002 року, 2004 року, не стали виключенням і вибори 2006 та 2007 років, президентські вибори 2010 року.

Зазвичай відповідні теми загострюються під час виборчих кампаній для "мобілізації електорату", адже торкаються засадничих питань національної ідентичності і всього, що з нею сутнісно пов’язано, того, що значною мірою робить населення країни – громадою.

Двомовність від Партії регіонів

Отже, що маємо стосовно мовного законодавства на перспективу, судячи із заяв та програм політичних партій.

Найпослідовнішим є Янукович. Можна пригадати, що ще в березні 2012 було заявлено, що найближчим часом Україна ухвалить закон про дві державні мови – українську та російську: "У цьому зацікавлена Україна, в цьому зацікавлені люди, в цьому зацікавлене населення, яке розмовляє в основному двома мовами – українською та російською", – зазначав президент. Що й було успішно зроблено – 3 липня 2012 ВР ухвалила закон "Про засади державної мовної політики".

І тут немає відкриттів, адже ще у передвиборчих програмах Віктор Янукович традиційно дотримувався ідеї надання статусу російської як державної. У його програмі з 2010 року значиться такий девіз: "ДВІ МОВИ – ОДНА КРАЇНА!".

Тему державного статусу російської мови він порушував вже не як в попередні роки – через "єдність в розмаїтті", але з точки зору "реального утвердження в Україні європейських стандартів демократії, неухильного забезпечення прав і свобод людини", він посилається на норми "міжнародного права, Європейської хартії регіональних мов або мов меншин".

У нинішній програмі ПР-2012 також все передбачено у продовження генеральної обіцянки – "надання російській мові статусу другої державної". За умови формування більшості з 300 депутатів, це цілком можливо, і не варто будувати ілюзій про все ж таки наявність стратегічних задумів президента щодо єдності країни.

ПР вже давно й послідовно намагається своїми політиками в освіті, пам’яті розмити той ідентичністний субстрат, що ґрунтував "Помаранчеву революцію" 2004 року.

Цим програмним бажанням ПР вторить КПУ, як би комуністи з екранів телевізорів не критикували "олігархічний режим". У мовному питанні вони є єдиними – "надання через референдум російській мові статусу другої державної", – зазначається в програмі Компартії.

І можна не мати сумнівів, що, у випадку проходження до ВР та формування більшості з ПР, КПУ, "тушок" та мажоритарників рука КПУ не здригнеться під час голосування поправок до Конституції України щодо статусу української мови.

А що ж про мову думає опозиція?

На питанні мовного протистояння почасти робить свою виборчу кампанію й ВО "Свобода", яка прагне "скасувати антиукраїнський закон Ківалова-Колесніченка "Про засади державної мовної політики", ухвалити натомість закон про захист української мови та створити Державний комітет мовної політики.

Водночас тут ситуація як у чорно-білому кіно, адже ані пари з вуст про питання мов національних меншин, попри те, що спекуляції щодо цих проблем є цілком реальними та осяжними в тому ж Криму стосовно кримськотатарської мови, на Півдні – болгарської, на Заході –угорської.

УДАР прагне підтримати український культурний продукт через стимулювання інвестиції у сферу культури: національне книговидання, кінематограф і кінопрокат, написання музичних і літературних творів, проте питання статусу мов в програмі обходить.

А під час мітингів у липні 2012 Кличко заявляв, що як громадянин України переконаний, що державна мова повинна бути одна – українська. І вона сьогодні потребує захисту. Водночас, поки так і залишаються невідомими версії та варіанти та й сам шлях змін до вже чинного закону.

Особливо, якщо опозиційним силам не вдасться сформувати більшість. Тоді можуть повторитися варіанти бездіяльності та розгубленості опозиції, яку "разводят как котят".

А що об'єднана опозиція? Ще два роки тому Арсеній Яценюк заявляв, що "гарантією існування та поступового розвитку української мови як єдиної державної має бути відсутність та неприпустимість будь-якої дискримінації російськомовних та іншомовних громадян України".

Сентенції "освітньої двомовності" в Криму тоді, в 2009 році, почасти викликали в окремих ЗМІ на заході України доволі радикальне трактування, як-от "Українець Яценюк готовий поступитися державною мовою у Криму та на Сході України".

Попри таку компромісність він виступав проти внесення змін до Конституції стосовно мови, оскільки в нині чинному Основному Законі "написано чорним по білому – єдиною мовою, яка захищена, крім української, є російська".

У нинішній версії програми об’єднаної опозиції є бажання наповнити "реальним змістом статус української мови як єдиної державної. Сприятимемо її повноцінному застосуванню в усіх сферах суспільного життя, зокрема на телебаченні, радіо, у книговидавництві, кінематографі та шоу-бізнесі" та обіцяється створити "умови для вільного розвитку усіх мов, гарантуємо права національних меншин згідно з європейськими стандартами".

Проте, поки дещо незрозуміло, як це робитиметься, на підставі яких варіантів та законопроектів, чи будуть там враховані різноманітні складові мовної політики й щодо захисту прав національних меншин?

Та й що заважало здійснювати відповідні прагнення у ВР раніше, особливо, коли профільний комітет з питань культури та духовності був БЮТівським. Та чи вистачить у опозиції хисту, політичної волі, чи не стане мовне питання заручником компромісів та ймовірних домовленостей?

Отже, у сфері мовної політики від ПР до 2015 року Україну цілком ймовірно очікують чергові потрясіння стосовно змін мовних правил гри. Чи зможе представити свої версії змін та розвитку опозиція й якими вони будуть?

У будь-якому випадку відповідні питання ідентичності потребують уваги і діалогу між сторонами, адже цілком реально розколюють й без того хитке суспільство і не тільки у період виборів.

Юлія Тищенко, керівник програм розвитку громадянського суспільства УНЦПД, для УП