Чи можлива дискусія з українофобами?
Останніми днями в Україні вибухнув міжнародний скандал. На території посольства ФРН пройшла лекція "дослідника з Німеччини" Гжегожа Россолінського-Лібе, що була присвячена постаті Степана Бандери, якого "лектор" таврує як "фашиста".
"Свобода" завчасно закликала посольство ФРН відмовитися від "освячення" цієї брутальної українофобської провокації. Коли стало зрозуміло, що лекція таки відбудеться, свободівці влаштували пікет посольства. Дипломати, очевидно, вирішили не відмовлятися від реалізації запланованого заради "збереження обличчя". В результаті їх дипломатичне обличчя постраждало значно більше.
Хто такий Россолінський-Лібе?
Хто такий цей маловідомий "дослідник з Німеччини"? Тема його незахищеної та недописаної дисертації має назву "Степан Бандера: життя українського фашиста та пам'ять про нього (1909-2009)".
Сама назва "дослідження" вже говорить про те, що йдеться не про наукову роботу, а про навішування політичних ярликів.
Характерні цитати зі статей Россолінського-Лібе можна легко знайти в Інтернеті, ще раз переконавшись в його за ангажованості.
Увесь "науковий доробок" Россолінського-Лібе є набором примітивних та давно застарілих штампів переважно з арсеналу совєцько-російської та польсько-шовіністичної пропаганди. Тексти цього "дослідника" рясніють постійним перетасовуванням "епітетів" на кшталт "фашизм", "антисемітизм", "нацизм", "масові вбивства", "етнічні чистки", "військові злочини" - якими він щедро сипле, щойно в тексті згадуються українські націоналісти.
Очевидно, що Россолінський-Лібе є пропагандистом, а не істориком. Така людина, що сповідує відверто українофобські ідеї, не може мати в Україні можливості для поширення своєї пропаганди, яка є образою для українців та розпалює міжнаціональну ворожнечу.
Дуже характерно, що Россолінський-Лібе навіть не є істориком за освітою. Він отримав диплом культуролога в університеті Франкфурта-на-Одері, в складі якого немає не те що історичного факультету, а й навіть історичної кафедри.
По суті, Россолінський-Лібе є аспірантом-істориком з не-історичною освітою. Саме сумніви в науковому рівні та незаангажованості Россолінського-Лібе стали причиною відмови йому в наданні приміщення для прочитання лекції в Центрі польських та європейських студій НаУКМА.
Листі від цієї наукової інституції заслуговує особливої уваги: "[назва майбутньої лекції]… була занадто широкою і демонструвала непрофесіоналізм лектора… Остаточно на наше рішення вплинули відгуки наших західних колег, які займаються сучасною історією України - навіть якщо вони знали ім'я Россолінського-Лібе, то воно було відоме їм не за його академічні досягнення, а за його екстремістські заяви на історичних форумах і конференціях".
За які заслуги та наукові досягнення Россолінський-Лібе отримав таке визнання та повагу від посольства ФРН, що йому було надано право прочитати лекцію в самому приміщенні посольства? Хіба кожен аспірант із сумнівною репутацією та скандальною темою доповіді може отримати право прочитати лекцію в посольстві Німеччини?
Центр польських та європейських студій НаУКМА виявився не єдиним, хто розкусив афериста. Абсолютно усі установи та інституції, до яких зверталися організатори лекцій Россолінського-Лібе, відповіли відмовою в наданні приміщення. Від ідеї лекцій у Львові організаторам довелося відмовитися одразу, потім були відмови від Національного гірничого університету та Всеукраїнського Центру Вивчення Голокосту "Ткума" в Дніпропетровську, вже згаданого Центру польських та європейських студій НаУКМА та Київської Торгово-промислової палати. Россолінський-Лібе виявився настільки маргінальним, що взагалі не зміг отримати майданчика для поширення своїх ідей в Україні.
Єдина установа, яка після такого провалу таки надала Россолінському-Лібе приміщення для лекції, було саме посольство Німеччини.
Екстремісти підміняють собою дипломатів
Провідну роль у цій всій афері зіграв такий собі фонд Бьолля, який поряд з посольством ФРН значиться як один з організаторів провального "циклу лекцій". Цей фонд давно відомий своєю яскраво вираженою ідеологічною та політичною заангажованістю. На сайті української філії цього фонду відкрито декларується: "Фонд імені Гайнріха Бьолля є німецьким політичним ліво-ліберальним фондом, близьким до Партії Зелених ("Союз 90/Зелені") Німеччини".
Реальний вплив української філії фонду Бьолля на німецьку дипломатію в Україні є дуже значним. Аж до того, що німецьке посольство в Києві перетворюється на заручника його маргінальних та скандальних ініціатив.
Керівник української філії фонду Кирило Савін ще відвертіший у своїх висловлюваннях. У телеінтерв’ю він відкрито визнає, що фонд Бьолля підтримує в Україні політичні рухи конкретного політичного забарвлення, тим самим напряму втручаючись у внутрішні справи України: "Ми маємо контакти і підтримуємо рухи, політичні та громадські, які ідейно є лівими, або ліво-ліберальними.
(дивитися з 13:48)
Фонд Бьолля в Україні займається пропагандою ідей космополітизму, радикального лібералізму та лівого радикалізму, а також фінансуванням відповідних ініціатив.
У вже згаданому телеінтерв’ю Савін захоплюється "зростанням низових ініціатив", називаючи серед них організацію "Пряма дія", яку сам визначає як структуру "ліво-радикального спрямування". Далі Савін навіть згадує про вулично-екстремістські угруповання так званих "антифа", які відомі спробами чинити антиукраїнський терор на вулицях українських міст. (дивитися з 14:14)
Постає закономірне питання – невже дипломатичне представництво такої серйозної держави, як Німеччина, здатне допускати ситуацію, коли функції політичного відділу посольства перебирає на себе політизований ліво-радикальний фонд, який підтримує тісні зв’язки із відверто маргінальними та навіть екстремістськими вуличними угрупованнями?
Офіційна Німеччина – помилка чи свідома позиція?
Вся ця історія може мати лише два пояснення.
Перший варіант - німці, які зазвичай проявляють тактовність у міжнаціональних питаннях, просто "прогледіли" таку скандальну ситуацію. Тоді це свідчення профнепридатності дипломатів. Адже допустити невдале слово в дипломатії – це вже скандал. Що вже говорити про лекцію в приміщенні посольства, яка ображає громадян країни перебування?
Другий варіант - йдеться про свідому позицію не тільки німецьких дипломатів в Києві, але і всього керівництва Німеччини. Ця позиція полягає у нав’язуванні "комплексу вини" іншим народам (українцям ледь не в першу чергу), відвертаючи увагу тим самим від власних злочинів.
Провальний "цикл лекцій" Россолінського-Лібе – не перша спроба реалізувати таку політику.
Варто згадати хоча б справу українця Івана Дем'янюка, якому в Німеччині влаштували показове судилище, попри те, що він був одноголосно визнаний невинуватим Верховним судом Ізраїлю. Очевидно, був би Дем'янюк німцем, ця справа взагалі не цікавила б нікого, адже б не давала можливості німцям "примазати" українців до своїх злочинів.
Якщо всі ці окремі епізоди накласти на вперте небажання Німеччини визнавати Голодомор геноцидом української нації та мовчазний саботаж європейських перспектив України, то стає очевидно, що політика поділу народів на "правильні" та "неправильні" нікуди не поділася, тільки тепер вона одягнута в інші шати.
Одні народи мають право на визнання свого геноциду, а інші – не мають. Одні народи мають право вважатися належними до європейської цивілізації, а інші, попри свою тисячолітню історію захисту Європи від загарбників – не мають.
Паралелі з поділом народів на "вищі" і "нижчі" за расовою ознакою у нацистів та "історичні" і "неісторичні" у німецького ідеолога комунізму Фрідріха Енгельса напрошуються самі собою.
Не дивно, що в питанні боротьби з українським національним відродженням позиції Москви та Берліна часто є солідарними. Як це вже не раз було в історії. Російський газ сьогодні, як і совєцькі стратегічні ресурси у 1939-1941 роках, роблять сумні для українців "дива" з німецькою зовнішньою політикою.
Протидія чи "конструктивна дискусія"?
Вже після того, як німецький аспірант прочитав свою єдину лекцію в посольстві, в українському сегменті соціальних мереж почалися розмови на тему "чи варто дискутувати з такими як Россолінський-Лібе?".
Серед дописувачів знайшлися і такі, які попри категорично негативну оцінку самого "лектора", єдиною формою боротьби з ним та його ідеями вважають публічну дискусію. Тим самим робиться докір в бік "Свободи", яка виступила проти самого факту проведення таких лекції в Україні.
Склалося враження, що дехто свідомо пішов на цілий ряд принижень (попередній запис та затвердження гостей "публічної лекції", фейс-контроль, повноцінний обшук на вході до посольства) і дав себе використати, піклуючись не так про можливість "перемогти в публічній дискусії", як про "післялекційний" фуршет та свої шенгенські візи.
Заявити про свою позицію відкрито та категорично – значить погіршити стосунки з тими, хто спочатку проведе українофобські лекції нікому невідомого початківця в своєму посольстві, а потім по-батьківськи похлопає толерантних представників української громадськості по плечу на фуршеті після лекції.
Уявімо собі, що посольство ФРН проводить у Варшаві лекцію на тему "Йозеф Пілсудський – фашист та диктатор". Чи стали би легітимізувати такий захід своєю присутністю представники польської інтелігенції, на яку так часто люблять рівнятися деякі українські діячі?
Чи не стала би участь у такому заході (навіть з метою "конструктивної критики") плямою на репутації? Лекцію в посольстві ФРН в Ізраїлі на тему "Бен-Гуріон – терорист" взагалі навіть уявити неможливо.
У кожній дискусії є межа. Межа дискусії в Україні – це українофобія. Якщо людина пропагує українофобію – дискусія з нею є неможливою.
Чому коли українофобські заходи проводять проросійські діячі типу Корнілова чи Бузіни, українська інтелігенція не йде розбивати їх аргументи в "конструктивній публічній дискусії"? Відповідь очевидна – бо ходити на такі заходи не з метою їх зірвати – є просто ганьбою для нормального українця та легітимацією дискурсу українофобів.
Але коли йдеться про українофобію у виконанні німецької дипломатії, деякі українські "інтелектуали", набравшись школярського терпіння, вистоюють черги до посольства, дають себе обшукати і підбирають аргументи для "конструктивної дискусії" з аспірантом-недоучкою. Може й дійсно вся проблема в шенгенських візах та в провінційно-меншовартісному страхові перед чіткою позицією?
"Свобода" протидіяла і в подальшому буде протидіяти подібним українофобським "лекціям", "виставкам" та "конференціям". Національна честь – не предмет політичних торгів та компромісів.
Так що є ефективнішим методом в боротьбі з українофобами – протидія чи "конструктивна дискусія"?
P.S. Коли стаття вже була написана, надійшла новина про оголошення персонами нон-грата в Латвії двох московських "россолінських-лібе". Це блискуча відповідь деяким українським діячам, які хочуть вести "конструктивну дискусію" з українофобами та аферистами.
Андрій Іллєнко, голова Київської міської організації Всеукраїнського об'єднання "Свобода", член Політради.
