Якою бути Україні?
Невиголошена промова на парламентських слуханнях з питань етнполітики
Обов'язки голови підкомітету у Верховній Раді, до компетенції якого відносяться питання етнічної політики, я виконую вже упродовж п'яти років. У цьому зв'язку я хотів би доповісти про кілька цікавих спостережень.
Протягом останніх п'яти років до комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин не надходило скарг чи заяв від окремих громадян чи їхніх груп про порушення прав людини на національному ґрунті. Жодного разу не доводилося розглядати міжнаціональні конфлікти чи суперечки на загальнодержавному чи регіональному рівнях.
Це, вочевидь, має означати одне із двох: або в Україні немає об'єктивних передумов для таких конфліктів, або українське суспільство зовсім збайдужіло до національної проблематики.
Варто додати, що не було чути якихось гострих невдоволень і на зборах активів національних організацій, де я буваю. Активісти національних громад скаржаться більше на відсутність фінансування державою їхніх планів і програм.
Запитаймо себе, чи є держава, де немає українців? – Таких держав практично немає.
А чи є держави, де українська гуманітарна справа фінансується урядовими бюджетами цих держав? – Таких держав теж немає.
Навіть уряд братньої Росії, де проживають мільйони українців, не фінансує створення українських газет, шкіл, кінофільмів, театрів. Розв'язання проблем національних меншин в Україні, принаймні на даному етапі, є справою не тільки й не стільки української держави. Було б правильно, якби німцям у їхніх гуманітарних справах сприяла Німеччина, полякам – Польща, а росіянам Росія тощо.
За згаданий мною п'ятирічний період неодноразові спроби прийняти Концепцію державної етнічної політики зазнали невдачі.
Чому? Та тому, що політична еліта України поділилася на дві великі приблизно рівносильні групи, які по-різному оцінюють історичне минуле України й по-різному бачать її етнічне майбутнє. Ці сили по-різному ставляться до того факту, що українська нація внаслідок трьохсотлітнього існування як складової частини російської держави була піддана серйозним деформаціям, і що значна частина українців піддалася впливам асиміляції, втратила повагу до своєї мови як основного атрибуту нації.
На цій основі в середовищі українства став формуватися особливий під-етнос, який можна умовно назвати "украинцы".
Це такі собі квазіінтернаціоналісти, батьки й діди яких були українцями, але які зараз зневажливо ставляться до всього українського й цураються української мови.
Саме їхні представники в політиці, зокрема, у Верховній Раді, найчастіше із прізвищами на -енко, активно відстоюють ідею державності російської мови, твердячи, що в Україні несправедливо залишається нерозв'язаним російське питання. Вони невтомно намагаються зупинити повернення "украінцев" до своїх національних витоків.
Національне питання в Україні є справді нерозв'язаним. Але нерозв'язаним залишається, як і двісті, і сто, і двадцять років тому – не російське, а саме українське питання.
Політична колотнеча, яка триває ось уже двадцять років між двома згаданими групами політиків, пов'язана саме із цим. Боротьба йде навколо питання "будуємо українську національну державу, тобто державу українців, чи будуємо державу, як кажуть комуністи, "народа Украины", тобто державу, де гуманітарні й мовні права українців у прирівнюються до прав росіян, євреїв, татар і так далі.
Які шляхи розв'язання національного питання пропонуються?
Одні політики пропонують спиратися на "права чєловєка". Вони сконцентрували свою позицію навколо мовного питання, домагаючись офіційного проголошення російської мови державною в Україні. Оскільки для цього їм не вистачає голосів у ВР, вони вдаються до політичних маніпуляцій. Часто роблять своєрідний "хід конем", вносячи все нові проекти законів та пропонуючи запровадити замість поняття "національні мови" поняття "регіональні мови" – що, власне, вони вже активно здійснюють на практиці, оскільки перебувають нині при владі.
Вони рішуче наполягають на праві виховання й навчання рідною мовою, розраховуючи, що росіяни й "украінци" відмовляться від навчання своїх дітей в українськомовних освітніх закладах та збережуть у такий спосіб панівне становище російської мови в Україні.
Дехто із цих політиків, зокрема, народний депутат із фракції ПР Іван Попеску запропонував від імені своєї фракції запровадити поряд із поняттями "росіяни" і "українці" – поняття "рускозичний украінєц", і керуватися ним під час наступного перепису населення. Фактично регіонали пропагують офіційну легітимізацію розпаду української нації на дві нації. Адже, як відомо, націй із двома мовами не буває.
Постає питання: навіщо це їм?
Українські націонал-патріоти заявляють, що їхні опоненти хочуть легітимізувати всі досягнення царської влади в асиміляції українців під росіян та успіхи комуністів у вихованні "человека нового типа", тобто людини національно-кастрованої.
Тому націонал-патріоти пропонують вести українську націю за активної підтримки української держави шляхом національного відродження. Тобто шляхом, що його пройшли поляки, чехи, євреї та багато інших націй. Дана група політиків виходить не тільки із прав людини, а й із прав української нації як державотворчої. Їхній план – це план поступового усунення деформацій у ставленні багатьох українців до своєї мови й культури.
Нещодавно в пресі була оприлюднена думка одного з відомих проросійських політиків Вадима Колесніченка, який твердить, що Україну як незалежну державу нібито утворили не тільки українці, а й росіяни та російськомовні. Це має, очевидно, означати, що росіяни претендують не на роль національної меншини, як це фактично закріплено в Конституції, а на роль етносу, який утворив державу Україна, з усіма політичними і юридичними наслідками, які звідси випливають.
Якщо це визнати в правовому сенсі правильним, то вийде, що росіяни утворили не одну, а дві держави – Росію й Україну. Але ж такий шлях є несправедливим з огляду на тривалий період національного гніту й дискримінації української культури з боку царського самодержавства й сталінського режиму. Чи Ленін помилився, коли сказав, що Росія була й залишається тюрмою народів?
До проросійських політиків в Україні в зв'язку із цим є два питання: навіщо росіянам дві держави? І чому росіяни в Росії не створюють відповідних умов для українців?
Я не бачу перспективи повної й остаточної перемоги якоїсь з означених політичних груп, а натомість бачу лише перспективу подальшої конфронтації. Одна із цих груп зараз при владі. Але ж їй майже нічого не вдається.
Наприклад, намагання Табачника активно проводити проросійську мовну політику в освіті не дає йому відчутних плодів, і звітувати йому перед Москвою нічим.
Спроби широкого впровадження російської мови у виховний процес в дитячих садках шляхом змін до чинного законодавства зустрічають опір навіть у Верховній Раді. Більшість депутатів розуміє, що під правом на виховання рідною мовою насправді приховано право на продовження русифікації дітей українців та національних меншин. Разом із тим неясно, як довго депутати від Партії Регіонів і комуністів, які узгоджено підтримують ідеї Дмитра Табачника, залишатимуться при владі.
Друга група політиків теж зовсім недавно була при владі. А чого досягли?
Вони не підтримали українську мову жодним новим законом. Вони не спромоглися створити жодного українського фільму. Вони не збільшили питому вагу українськомовної преси.
Далі демагогічних патріотичних заяв здебільшого на прес-конференціях справа не просунулася.
Здається, реально влада в Україні перебуває не в руках президентів, а в руках купки неукраїнської космополітичної буржуазії, яка розікрала колись могутню державну власність, а тепер прибрала під себе весь фінансово-промисловий капітал і майже всю гуманітарну та інформаційну сферу. Спроби попереднього президента схилити цей капітал до побудови "української України" і залучити до сприяння розвиткові української культури виявилися марними.
Яскравим прикладом тут є фінансований одним із донецьких олігархів телеканал "Україна", який навіть у наші великі національні й державні свята пропагує виключно російську мову і московських виконавців, зухвало й демонстративно ігноруючи все українське.
Протягом двадцяти років українські націонал-патріоти і проросійські політики та "украінци" жодного разу не сіли за "круглий стіл".
З різних трибун я чую лише образи. Одні кричать: перевертні, шовіністи, манкурти, русифікатори. Інші волають: бандерівці, печерні націоналісти, національно-обеспокоєниє, націсти, фашісти. Спокійний діалог між ними не практикується.
А тим часом їм варто було б, спираючись на добру волю і на існуючі реальності, обговорити та узгодити етнічну модель майбутньої України, і розробити оптимальний шлях до досягнення цієї моделі в реальних українських умовах.
Шлях конфронтації – це шлях до розколу української нації на дві нації та шлях до розпаду України на дві держави – українську і "украінскую". За спокійного і реалістичного підходу політиків Україна має шанс стати справді демократичною в етнічно-правовому сенсі справді українською державою.
Юрій Гнаткевич, спеціально для УП
