Неоднозначний Кушнарьов
17-го січня минає п’ять років із дня смерті, опісля отриманого напередодні на полюванні смертельного поранення суперечливого, але безумовно непересічного політика і державного діяча Євгена Кушнарьова.
До Євгена Петровича та його діяльності можна ставитись по-різному, але заперечувати той факт, що це був один із найяскравіших і креативних представників українського політикуму 90-тих та початку-середини 2000-них, мало хто спроможеться.
Багатьом Євген Петрович запам’ятався через його трагічну і таємничу загибель (вбивство?) та через певні заяви буцімто сепаратистського толку, котрі він проголошував в якомусь розпачливому запалі в часи Майдану і опісля поразки Януковича на виборах 2004-05. Ну, на кшталт, що "від Харкова до російського кордону – 60 км, а до Києва – 500".
Втім, із біографією та кар’єрою, а також із деякими версіями загибелі Євгена Кушнарьова бажаючі можуть ознайомитись хоча би ось тут.
Але мало хто знає, що в стані регіоналів він опинився не в останню чергу завдяки інтриганству представників біло-сердешного крила помаранчевої команди в ході виборчої кампанії 2004 і нерозумним репресивним діям новоутвореної влади.
Втім про це трохи згодом.
А поки деякі штрихи, які певним чином характеризують цього політика і з іншого боку.
Ну, наприклад, в його бутність мером (1990-96 роки) будь-хто міг зайти з вулиці до харківської мерії і відвідати якщо не будь-який, навіть найвищий кабінет, то принаймні добутися до приймальні.
І черговий міліціонер на вході лише запитував, куди візитер йде та щось там помічав в себе в журналі. А спробуй сьогодні отак відвідати харківські осереддя влади очолювані Гепою із Допою?
Мало того, в ті часи його запросто можна було зустріти як звичайного перехожого на вулиці. Кажуть, він полюбляв час від часу прогулятися Сумською.
Втім, аби бути справедливим, слід зауважити, що повернувшись із Києва (де він в 96-98 роках очолював АП, а потім і виборчий штаб Кучми) на Харківщину в губернаторське крісло такого демократизму у нього дещо поменшало.
Мо’ негативно аура Печерських пагорбів вплинула?
Але, наприклад, у спілкуванні із журналістами він залишався, як і раніше, відкритим і відвертим.
Окрім іншого, слід зауважити, що Кушнарьов із надзвичайною повагою ставився до колишніх дисидентів. А з деяким із них навіть товаришував. Зокрема із покійним Генріхом Алтуняном. Досить приязні стосунки в нього склалися і з В’ячеславом Чорноволом.
Він сам, будучи номенклатурним партапаратником, неодноразово казав, що однією із головних помилок комуністичного режиму була кампанія репресивного переслідування інакомислячих в догорбачовський період.
Хоча з іншого боку, до певного часу Кушнарьов досить скептично ставився до ідей незалежності і суверенної державності України. Головним він вважав демократизацію як КПСС, так і стосунків поміж суспільством і державою.
Тут мені пригадується один казус, що трапився 1990 року незабаром опісля виборів до ВР тоді ще УССР, на котрих депутатом було обрано і Кушнарьова.
На мітингу, спеціально організованому аби харків’яни висловили свої настанови новобраним депутатам, одна екзальтована тітонька із числа свідомих звернулась чомусь саме до Кушнарьова, хоча на трибуні стояли декілька депутатів-рухівців, із напуттям, аби той добивався статусу державного для жовто-блакитного прапору. На що той коротко кинув: "Я ніколи не стану під ці прапори".
Але вже трохи більше ніж через рік він саме під цими прапорами приймав капітуляцію у вигляді передачі йому, меру Харкова, ключів від обкому КПУ секретарем цього осереддя комуністичної влади і його ж давнім приятелем Олегом Дьоміним.
У своїй управлінській та партійно-політичній діяльності Кушнарьов завжди був лідером команди. При цьому усі успіхи приписував не собі, а команді, а от відповідальність за провали брав на себе.
Кушнарьов був по справжньому публічним політиком. Він міг в будь-який момент вийти до людей чи стати перед телекамерою і спокійно, без дрижання в колінках, без бігання оченят, без надування щік, аргументовано і дохідливо донести свою думку до загалу.
І за його життя, і після смерті можна було почути і інколи чуєш до цих пір, що Кушнарьов був антидержавником і українофобом.
У зв’язку із чим я пригадую фразу мовлену десь у середині 90-тих Чорноволом: "Кушнарьов один із небагатьох колишніх комноменклатурників, котрий став справжнім державником. Просто у нього своє, східняцьке бачення становлення і розвитку української держави".
Що стосується українофобії, то мушу нагадати, що саме в бутність Кушнарьова мером Харків пережив найпотужнішу за часи незалежності хвилю українізації – особливо в освітній, культурницькій та чиновницькій сферах.
Можуть запитатися, як така цяця опинилась в лавах ПР? Викладу свою версію.
В ході виборчої президентської кампанії 2004 Кушнарьов, попри негласну установку тодішнього голови АП Медведчука, був єдиним серед губернаторів, котрий на офіційному рівні зустрічався із кандидатом в президенти Ющенком під час візитів останнього до Харкова.
У зв’язку із чим в нього трапилась розмова на підвищених тонах із ще одним кандидатом у президенти Януковичем.
Мало того, на ранній стадії виборчої кампанії тодішній очільник харківського штабу Ющенка Анатолій Кваша і негласний куратор його діяльності Петро Ющенко постійно контактували із харківським губернатором.
З чого б це? А все дуже просто – Кушнарьов робив тоді обережну ставку на помаранчевих, розраховуючи, як мінімум, зберегти за собою губернаторську посаду. Навзаєм, обіцялось не задіювати адмінресурс проти Ющенка.
До речі, по результатам другого туру, аби в такій області як Харківська не було "включено" адмінресурс (реально за Ющенка на Харківщині проголосували 35-40% виборців, але намальована цифра була – 15%), то Ющенко міг би перемогти вже в другому турі і ніякого б Майдану не було.
Але в липні 2004 Харківщина в результаті кулуарного розподілу майбутнього контролю над областями поміж Вітею та Юлею потрапила у квоту останньої, а керівником харківського штабу Ющенка став тодішній бютівець Анатолій Матвієнко, котрий окрім іншого претендував на губернаторську посаду.
До того ж колишні близькі друзі – Кушнарьов і Матвієнко – на той час перетворилися на запеклих ворогів. Матвієнко не втомлювався повторювати, що в разі перемоги помаранчевих, мінімум, що отримає Кушнарьов, так це "лопату за колючим дротом.
Втім, до лопати справа не дійшла, але декілька тижнів в буцегарні Кушнарьов таки відбув, що не в останню чергу спонукало його остаточно податися до біло-блакитного табору.
Але найголовніше, що залишати на чолі квотованої БЮТом області таку неординарну і мало контрольовану людину як Кушнарьов палко не бажала сама ЮВТ.
Це взагалі-то болячка більшості так званих лідерів-харизматиків – не те що недопущення у свою команду, але й гостре небажання налагодження союзницьких стосунків із яскравими, неординарними і розумними діячами.
Саме із тих пір почався дрейф Кушнарьова в бік ПР. Спочатку суто технічний – на виборах адмінресурс був задіяний на повну потужність, а згодом і політичний.
Бо розкрутити власний партійний проект "Нова демократія" до парламентських виборів 2006 Кушнарьов просто не встигав, а нидіти поза серйозною політикою для нього було смерті подібно.
Так він кінцево і улився заразом із своєю НД до лав ПР, отримавши навзаєм не лише депутатського мандату, але й посаду заступника парламентської фракції ПР.
Увійшовши до складу ПР, Кушнарьов відразу ж зайняв там лідерські позиції і не лише завдяки згаданій посаді, але ставши фактично головним ідеологом і спікером партії. Все йшло до того, що він мусив замінити на лідерському посту Хведоровича.
Для прикладу, у часи, коли Лідєра було відряджено керувати Кабміном, головні спонсори ПР переважно мали справу саме із Кушнарьовим. І буквально за півроку він зміг заручитися підтримкою в своїх амбітних намірах у переважної більшості осіб, котрі в ПР вирішують якщо не все, то дуже багато.
І тільки смерть могла зупинити його на цьому шляху.
А це був мотив. Серйозний мотив. Для того, хто прагнув одноосібного лідерства.
Принаймні за п’ять років після загибелі Євгена Кушнарьова громадська думка сформувалась цілком однозначно: це було замовне вбивство.
А екс-керівник МВС і теперішній в’язень Лук’янівки Юрій Луценко не так давно щиро радив Сергію Тігіпко опісля злиття "Сильної України" та ПР уникати поїздок на полювання.
Мало того, такої ж думки дотримуються і члени родини Кушнарьова. Зокрема, його син Андрій у нещодавньому інтерв’ю натякав саме на замовний характер вбивства батька.
Чую, чую закиди: якийсь надміру позитивний і страждальний Кушнарьов у викладі автора виходить.
Так, він був не ангел. Були помилки, було багато чого сумнівного і негативного. Але від того менш яскравим політиком він навряд чи стане. Ну, а до того ж, принаймні в день смерті Євгена Петровича, давайте лише добре, бо нічого в цей день про нього не сказати просто неможливо…
Валерій Семиволос, вільний журналіст, Товариство "Малого Кола", для УП
