Три питання до ЗМІ
Нічна бійка на "Большой политике с Евгением Киселевым" між дискутантами Шевченкіади, письменником та художником, за сумісництвом "VIP-запрошеним представником українського народу" на останніх ефірах, вражає "сміливістю, розгубленістю та підступністю" авторської передачі.
Вражає в тому сенсі, що "сміливість та розгубленість" ведучого й режисера прямого ефіру була настільки яскравою, що канал миттєво "не встигли" переключили на рекламу.
Після першого зіткнення "дискутанти" досить швидко повернулися до студії й, навіть, зайняли свої місця за трибунами. І лише після другої спроби бійки "відомих особистостей" та "захищаючи власну честь і гідність", ведучий таки видалив зі студії чомусь тільки одного з "козаків", і дав команду на рекламу.
Навіщо це?
Зіштовхнути в цій "дискусії" саме таких осіб, які не тільки своїми думками, але й діями зможуть спровокувати один одного до того, щоб "засвітити" весь свій "інтелектуальний і моральний потенціал". А анонсовану ведучим ґрунтовну розмову щодо місця й ролі Кобзаря в минулому й сучасному України – звести нанівець та, у черговий раз, "засвідчити" Україні й світу нашу "історичну й національно-культурну ментальність"…
Заради справедливості, відзначу, що рекламна пауза певною мірою пішла на користь і ведучому, і іншим учасникам "круглого столу". До честі Кисельова, йому вдалося продовжити дискусію в іншому стилі й тональності, хоча й він не зміг утриматися від спокуси провокувати учасників своїми коментарями та відверто провокаційними питаннями, явно спрямованими на "розбрат і протистояння".
У цілому ж, на мій погляд, розмова відбулася цікавою й змістовною саме завдяки її учасникам, а не її організаторам.
Водночас було сумно й соромно – і за себе, і за Україну – спостерігати цю бійку, яку нескладно було передбачити, тільки-но побачивши на екрані цих "дуелянтів", правда, бійку у вербальному, а не у фізичному варіанті. Переконаний, що й автори передачі могли, і повинні були передбачати таких варіант розвитку події!
А, можливо, вони цього і бажали?..
Тому що, коли оператори показують крупним планом очі ведучих ток-шоу, навіть за окулярами, у їхньому погляді можна розгледіти лише іноді гумор. Частіше – іронію та сарказм. А іноді й підступність їхньої авторської задумки…
І гірко думати про те, що це стосується моїх співвітчизників і моєї країни, а учасники цих подій допомагають своєї поведінкою формувати у частини глядачів і слухачів саме такі роздуми... Хоча не впевнений, що в більшості глядачів та учасників цих програм взагалі виникають будь-які роздуми...
На тлі цієї події, та й інших сучасних політичних і гуманітарних "ток-шоу", радіопередач і публікацій, виникають деякі думки.
По-перше, щодо організації телевізійних "ток-шоу" на центральних телевізійних каналах та радіо.
Під організацією маю на увазі, у першу чергу, постаті ведучих цих програм і запрошених "спікерів" та експертів.
Журналістський професіоналізм ведучих, наприклад, Савіка Шустера, Євгена Кисельова, Анни Безулик, як правило, не викликає сумнівів. Сумнів викликає політологічна й, часом, психологічна й культурологічна провокативність їхніх запитань до учасників цих передач. А ще – некоректність і багатозначність сформульованих питань для опитування аудиторії, як у студії, так і за її межами, відповіді на які часто-густо не можуть об'єктивувати суспільну думку, а, навпаки, заплутують та нівелюють її .
Тепер щодо підбору запрошених "спікерів" та експертів. Тут ситуація значно гірша – адже обертається "обойма" максимум із трьох десятків одних і тих же облич і думок.
Ось що дає ґрунтовний аналіз персоналій:
1. Цех правлячої сили, "команди політиків і можновладців" найчастіше представляють:
– від ПР: Богословська, Бондаренко, Болдирєв, Колесніченко, Мірошніченко, Олійник, Пеклушенко, Стоян, Чечетов. Іноді ще декілька особистостей із числа керівників уряду та комітетів ВР.
Де інші 170 нардепів та урядовців?! Де представники їх місцевих організацій та органів місцевої влади й самоврядування?.. Вони що, не здатні репрезентувати політику правлячої більшості? Чи вони не мають власної думки й власних пропозицій, як "покращити життя народу вже сьогодні"?
– від НПУ Литвина: Баранов, Зарубінський, іноді Гриневецький.
Де інші 15 нардепів та представники цієї політичної сили з уряду та регіонів країни?
– від КПУ: Бевз, Голуб, Кілінкаров, Царьков, іноді Симоненко, був ще Грач.
Де інші 16 нардепів та представники цієї політичної сили з уряду та регіонів? Хоча слід відзначити, що КПУ в інформаційному просторі представлена в кількісному складі спікерів значно краще інших політичних сил. Чому? Більше довіряють своїм членам, менше розбіжностей в ідеології, усі члени партії краще думають і, відповідно, висловлюють свої та чужі думки?..
2. Від так званої "опозиції" – БЮТ і НУНС: Бондаренко, Власенко, Геращенко, Григорович, Гриценко, Доній, Жебрівський, Королевська, Міщенко, Пашинський, Соболєв, Стецьків, Стретович, Третьяков, Шкіль, Яворівський.
Де інші 150 нардепів та представники цих політичних сил із регіонів країни?!
3. Від "позафракційних та групових": Жванія, Литвин, Томенко, колись був Чорновіл. Та й названі особистості – лише іноді, по "великих" святах, інформаційних приводах, чи то перед черговими та позачерговими виборами.
4. Цех експертів представлений ще більш вужчим колом осіб: Бондаренко, Видрін, Грабовський, Єрмолаєв, Карасьов, Небоженко, Полохало, Фесенко, ще дві-три особистості соціологів та економістів.
Більше експертів в Україні немає? Чи вони, інші, не хочуть брати участь у цих передачах? І чому?! Де експерти з НАН України й ще 5-ти Національних галузевих Академій наук? Де академіки і член-коресподенти, які не є політичними діячами чи держслужбовцями, і до того ж отримують із державного бюджету щомісячну пожиттєву не маленьку стипендію за власні наукові розробки, що мають сприяти розвитку суспільства і держави? Чи виявляється, що ці розробки, нікому, крім самих науковців, у нашій державі непотрібні?
5. Цех професійних журналістів, які представляють у цих просвітницьких передачах "п'яту гілку влади" в країні – взагалі обмежений прізвищами, які можна порахувати за допомогою пальців однієї руки.
По-друге, виникають питання до авторських колективів таких передач та редакційних колегій ЗМІ: чому до участі запрошуються одні й ті самі особи?
Тому що вони здатні надати "специфічний колорит" програмі – посваритися публічно, вживаючи часто-густо не публічні висловлення; "злити" один на одного "компромат", цинічно брехати й вводити в оману глядачів і читачів? Чи "захищати до останньої краплі крові" свої політичні сили та їх лідерів – таким чином підвищуючи рейтинг програм і видань?
Чи, можливо, тому що ці особи включені до "особливого списку презентантів політики" та отримують за свою "спікерську" діяльність додаткові преференції? Чи тому, що саме так вирішили "на горі" владних структур, а ЗМІ абсолютно байдуже, хто і як буде інформувати та просвіщати суспільство щодо його сьогодення, минулого й майбуття?
По-третє, постає питання щодо мети таких передач/публікацій та їх ефективності для суспільства.
У сфері політичної й соціальної інформації своїм основним завданням ЗМІ вважають інформування суспільства та формулювання проблем, що його хвилюють, а також представлення різних точок зору на ці проблеми. При цьому практично зовсім відкидається завдання просвітництва й виховання загальної, політичної, професійної культури та відповідальності в правлячої верхівки й суспільства в цілому, або хоча б їх частини, за результати своєї діяльності.
Можливо, саме така ідеологія сучасних ЗМІ не дозволяє їм створити в себе підрозділи, щоб аналізувати реакцію суспільства й, у першу чергу, можновладців на зміст своїх програм і публікацій, та регулярно, у своїх же програмах інформувати суспільство про таку реакцію?!
Чи треба лише випустити "пар" із киплячого котла суспільної думки та народної невдоволеності, "прорекламувати" обойму політиків/експертів/журналістів із київських пагорбів, поконкурувати між собою та з КВН-ом, чи "95 кварталом", чи "Домом-2"?..
І, як наслідок, задовольнити "інформаційну спрагу народу", отримати свої гонорари – та й піти знов кататися на старому-новому Оглядовому Колесі, спостерігаючи з його "висоти" наше "українське чудо" життя-буття?
Життя тих, хто дуже хоче жити в ЄС, працювати й дурити один одного як у СРСР, думати як козаки в Запорізькій Січі та спілкуватися між собою як на весіллі в Малинівці.
А може, я взагалі-то й дуже сильно помиляюсь у своїх роздумах?..
Володимир Сущенко, спеціально для УП
