Психологічно-лінгвістична експертиза для фельдфебеля
Події, пов'язані з "нальотом" силовиків на Бібліотеку української літератури в Москві, окрім усіх інших аспектів, неймовірно цікаві ще й тим, що наочно демонструють владно-інституційний механізм забезпечення "стабільності" в Росії.
Ту саму "фішку", завдячуючи якій ВВП та його молодший брат-близнюк Медведєв, не втративши корон, щасливо пережили всі соціальні катаклізми.
Ідеться про політкоректно-гламурну легалізацію "бєспрєдєлу".
Звичайно, первинним в усіх ситуаціях лишається саме він – монополізований владою бєспрєдєл. Але якщо надто захоплюватись "вертикаллю" та "ескадронами смерті", то можна закінчити так погано, як колись Сомова, і зовсім нещодавно – Мілошевич.
Якщо ж зробити все гламурненько, показавши світу чорну ікру й широту російської душі, то, може, з пивом і прокотить.
Ну й що з того, що екологів, правозахисників і усіляких там захисників лісів від федерального будівництва лупцюють омонівськими кийками "по самоє нє балуй", незручних адвокатів і журналістів зустрічають у під'їзді міцні хлопці з арматурою в руках? Зате міжнародну конференцію з питань безпеки російські чиновники організують на найвищому рівні. І західні експерти поїдуть додому щасливими й задоволеними.
…Власне, і ситуація з Бібліотекою починалася в цій же, знайомій і відпрацьованій стилістиці. Купа здоровил-міліціонерів, вимога здати екстремістську літературу і характерна репліка, кинута у відповідь на пропозицію самим знайти той "екстремізм", бо жодного з видань, які потрапили в розміщений на сайті тамтешнього мінюсту "Федеральный список экстремистских материалов", в українській бібліотеці, зрозуміла річ, не було: "Вы хотите, чтобы мы перевернули библиотеку и все книги были на полу?"
Усе чемно й політкоректно.
Сценарій класичного фашистського погрому з перевернутими стелажами й побитими скельцями окулярів не задіюється. Натомість вилучається близько 50 книг "для проведения психолого-лингвистической экспертизы".
У цій точці біфуркації гламурний мейнстрім і виходить на перший план: психолого-лінгвістична експертиза – це поняття з іншого світу. Там немає наручників і просмерділих бомжами камер, там володарюють дискурс і наратив, праці Фуко й книга Бахтіна "Проблемы поэтики Достоевского".
Проте єдиний сенс цієї гламурної псевдо ввічливості – легітимізувати бєспрєдєл, який був "до" і, очевидно, буде "після".
Є всі підстави підозрювати, що ніякої неупередженої "лінгво-психологічної експертизи", на предмет виявлення ксенофобських інтенцій щодо вилучених із бібліотеки книг у Москві, насправді проводитися не буде.
Хоча б тому, що, аби російським ідеологам так припекло боротися з екстремістськими ідеологіями, їм зовсім не обов'язково було ходити в українську бібліотеку. Достатньо котромусь з "бояр" вийти за кремлівські мури й помилуватись ордами, які скандують "зіг хайль". А серйозність цієї проблеми яскраво проілюстрували нещодавні події в Москві.
І ця проблема виникла не вчора й не сьогодні.
Саме Білокам'яна на пострадянському просторі давно стала центром поширення фашистських ідей. Видана в Росії расистська та людоненависницька література масово поширюється й поза її державними кордонами.
За приклад може слугувати видана з рік тому одним із провідних московських видавництв "Яуза-Эксмо" книга Глєба Боброва "Эпоха мертворожденных", яку в Києві можна купити чи не на кожній розкладці.
Ознайомившись з нею, читач дізнається багато цікавого про українців, які вкупі із кримськими татарами та іншими "чорножопими" мріють перерізати російськомовне населення Сходу України – але пригноблені повстають, і за допомогою російської армії з великою насолодою знищують цих потвор з тризубами на кашкетах.
Українці, особливо ж галичани – це тупі й обмежені істоти: жодної культури в них не існує в принципі, одначе вони наділені неймовірною жорстокістю, у порівнянні з якою зондеркоманди СС видаються гуртками гуманістів.
До видавців цього, з дозволу сказати, "роману", російська влада не має жодних претензій. Як не викликає в неї сумнівів необхідність масового видання творів Алєксандра Дугіна та послідовників його людожерсько-геополітичної "школи", адепти якої закликають владу розпочати завойовницькі війни.
Натомість у неї викликають підозру газети "Українське слово" та "Шлях перемоги", академічне видання "Національна безпека України" та книга про митрополита Андрія Шептицького. Нагадаю, під час Другої світової Андрій Шептицький, разом із братом Климентієм, переховували від гітлерівців євреїв; за що в 1996 році Климентій отримав звання "Праведник світу".
Зрештою, цьому дивуватися не випадає: ще з XVII століття будь-який прояв із боку українців любові до своєї землі, патріотизму чи самоідентифікації сприймався північними сусідами як крамола, зрада, прихована загроза, яку треба викорінювати. Як у Батурині. А термін із ХХ століття "український буржуазний націоналізм" – вони готові записати восьмим смертним гріхом.
Але насторожує інше.
За час президентства Віктора Януковича, коли Україна зробила різкий крен у бік зближення з Москвою, Росія, схоже, зовсім перестала рахуватися з Україною, підсвідомо записавши її де-факто такою собі "Малоросийской губернией", "исконно русской территорией".
Інакше як розуміти просторікування пана Путіна про те, що до перемоги у Великій Вітчизняній війні Україна, виявляється, практично не мала жодного стосунку? Як розуміти активне просування Патріархом Кирилом концепції "єдиного загальноруського простору" чи політичний ляп генконсула РФ у Львові Євгена Гузєєва про те, що "українську мову на Західну Україну принесли більшовики, доти тут розмовляли по-російськи, а "проект Україна" створили австрійці".
І що симптоматично: у відповідь на пасаж Путіна наше МЗС цнотливо опускає очі: "Ми не коментуємо". А от російське МЗС відкрито звинуватило Україну в… "неповазі до подвигу ветеранів Великої Вітчизняної війни" лише за те, що наша делегація утрималася при голосуванні висунутої росіянами резолюції Генеральної Асамблеї ООН про "Неприпустимість певних видів практики, які сприяють ескалації сучасних форм расизму, расової дискримінації, ксенофобії і пов'язаної з ними нетерпимості".
… Попри всю абсурдність ситуації з Бібліотекою української літератури в Москві, можна таки очікувати незабаром появу аркушиків паперу з титлом "лінгво-психологічна експертиза українських книг". Підпишуть цей документ, звичайно, не два сержанти, які вилучали книжки, а люди з академічними званнями. Але зміст його буде таким, який сержантам і потрібен.
Там будуть перемішані "в одному флаконі" Шептицький, ОУН-УПА, Гітлер і ще хто завгодно. А потім, спираючись на мудрі й учені слова, буде "доведено", що будь-яка українська книга національно-державницького характеру – то відкритий екстремізм, ксенофобія й фашизм.
А далі, у форматі спільного "гуманітарного простору країн СНД", ця ідеологічна настанова буде експортована в Україну. А там, як обіцяє наш міністр освіти, ще й буде записана, як це було колись, у підручники історії, і зведена до рангу беззаперечної догми.
Тоді й настане омріяна московським сержантом пора перевертати книжкові полиці, і розбивати скельця окулярів. На законній підставі.
І хто дасть гарантії, що пошук екстремістської літератури в українських бібліотеках обмежиться самою Москвою?
Як це робиться – не секрет. Ще на початку ХІХ століття незабутній Скалозуб у комедії "Лихо з розуму" обіцяв усім розумакам, які досліджують не те, що треба, "фельдфебеля у Вольтеры" дати:
Он в три шеренги вас построит
А пикнете, так мигом успокоит.
З тих часів фельдфебелі, окрім звичної для себе лексики –"Стоять!", "Молчать!", "Рот закрой!" – засвоїли ще кілька мовних конструкцій, серед яких – і "психологічно-лінгвістична експертиза".
Але навряд чи це можна вважати за ознаку прогресу.
Наталка Позняк-Хоменко, спеціально для УП
