Країна всепереможних хамів
Шановні пані та панове, громадянки і громадяни, товаришки і товариші, ми з вами вже живемо у новій країні. Новій не за високим рівнем економіки, не зам шаленими обсягами ВВП на душу населення і відповідними показниками людського розвитку, не за професійністю та відповідальністю влади, а за зовсім іншими параметрами. Непомітно, помаленьку, крок за кроком нас привчили до нової стилістики публічної поведінки влади.
І ми звикли. Бо така вже властивість людської психіки - адаптивність.
І це вже майже стало суспільною нормою. Принаймні, нормою поведінки вже не дуже нової влади. Неприйняття й обурення ця стилістика і ці норми викликають уже у незначної кількості - ні, не у громадянських активістів, як мало би бути, а в пересічних громадян.
Громадські активісти мовчать. Бо втомилися боротися з наслідками, оскільки причини залишаються і неподоланими, і, схоже, майже неподоланними.
Ви пам'ятаєте, як бурхливо на початку весни реагували жіночі організації на заяви прем'єра Азарова стосовно нездатності жінок до політичної та управлінської діяльності? Який це мало широкий резонанс у нашій країні та за її межами? Як у Європі до глави Кабміну міцно приклеїлось прізвисько "неандерталець"?
Було? Було. І не тільки це було, коли прийшла нова влада. Здавалося, що "вони" не можуть не дослухатися до зауважень, адже йшлося про елементарні речі, - і не про Партію регіонів мова, не про її репутацію, а про імідж країни!
Було - та й загуло...
Пам'ятаєте, перед виборами 2004 року група знаних українських літераторів заявила, що друга державна мова, яку тоді вже збирався запровадити майже-президент Янукович, - це "мова блатняку і попси"? Як тоді визвірилися на цю заяву не тільки спадкові чекісти та "общечеловеки" зі знанням "русского со словарем", але і деякі українські інтелектуали.
А дарма. Бо саме ця мова стала вже де-факто державною, і саме з неї запозичає Віктор Янукович ті "перли", якими частує закордонних гостей на кшталт "сапоги дорогу знают".
І от уже десь так у середині вересня віце-прем'єр Борис Колесников у черговій програмі "Шустер LIVE" на всю країну висловлюється щодо критичних зауважень народного депутата Ксенії Ляпіної на його адресу: "Это бред сумасшедшего". Мова - друга державна, а стилістика справжнього топ-менеджера європейського рівня, чи не так?
Що маємо в підсумку інциденту? А нічого: жодної реакції з боку жодної жіночої організації чи якогось модерного, умовно кажучи, "товариства джентльменів". Мовляв, якщо висловлюватися зрозумілою Колесникову мовою, "Борис, ты не прав!", не личить урядовцеві високого рангу, та ще й показному мужчині так себе поводити, це не м'ясний ряд...
Та найцікавіше інше: на Інтернет-форумах вистачає охочих підтримати Колесникова. І не щодо змісту його виступу, а щодо форми: "Колесников выступал достойно и вёл себя адекватно по отношению допустим к ляпиной!" чи "Судя по всему выступающий истинный реформатор, как бы пошло не звучали эти слова... Милая передача и толковая, только у Ляпиной случилось немотивированная истерика. (стилістика оригіналів збережена).
Що ж, логічна картина. Так само логічна, як відсутність будь-чиєї публічної реакції на заяву голови Донецької обласної держадміністрації Анатолія Близнюка щодо секонд-хенду: "Я говорю о тех людях, которые, например, вышли на митинги в защиту секонд-хенда, и сказали, что не хотят в Украине создавать дополнительные рабочие места, не хотят производить трикотаж, не хотят шить обувь, а хотят только трусы, которые носил немец, потом венгр, потом поляк, а потом еще кто-то в Голландии, какой-то член однополой семьи. Мы будем носить эти трусы - это предел наших мечтаний".
Гримуча суміш ксенофобії, гомофобії та дикого невігластва. Але справа не в цій суміші: справа в тому, що подібні заяви провідних владних персонажів уже сприймаються країною як щось звичайне, майже як норма.
І до ролі Михайла Чечетова як мудрого телевізійного гуру, що дає оцінки як різним політичним силам, так і різним регіонам країни, завжди апелюючи до моралі, всі теж звикли. З ним дискутують, із ним ведуть діалоги, до нього апелюють, - і навіть майже всемогутній Савік Шустер не дозволяє собі перервати сивого ветерана політичного фронту.
От уже правда: якщо ти вкрадеш у держави кількасот гривень, тебе "заметуть" майже гарантовано, а якщо сприятимеш крадіжці кількох десятків мільярдів - поважатимуть та завжди запрошуватимуть на телебачення як наставника молоді, носія високої моралі, зразок для суспільства.
І ніхто-бо в лице не нагадає пану Чечетову історію з продажем "Криворіжсталі" за безцінь у бутність того головою Фонду держмайна - всі вже призвичаїлися.
А як там із свіженькою заявою Азарова на Ялтинському форумі про те, що "один из главных инстинктов - страх - должен работать"? Чому нікого із тих, кого ця заява безпосередньо стосується, не зацікавило, які саме механізми сьогодні збирається задіяти творець сумнозвісної "азаровщини" початку 2000-х, який тепер має незрівнянно більші можливості для втілення своїх мрій у життя?
Невже і до цієї неодмінної складової нової владної стилістики - до тупого залякування "козлов, которые мешают нам жить" і до відповідних каральних санкцій щодо цих "козлів", поки що акцій вибіркових, - уже призвичаїлися якнайширші групи як пересічних громадян, так й інтелектуальної еліти?
А якщо призвичаїлися і не дають бодай моральну відсіч бодай найбрутальнішим виявам новітньої владної стилістики, то маємо у підсумку діагноз: в Україні стверджується банальна хамократія. З усіма відповідними наслідками.
Хамократія - це не просто влада однієї чи кільканадцяти хамовитих персон.
Це стиль життя всього суспільства чи, принаймні, значної його частини за умови пасивної інших суспільних груп та мовчазного сприйняття ними зверхності хамів над ними.
Хамократія - це торжество сваволі щодо всіх, хто не сподобився вибитися у лави "своїх", "правильних", "крутих". Це ненависть та презирство до всіх, хто не належить до обраного кола, це невизнання вищих моральних вартостей - нерідко з одночасною проповіддю їх.
У будь-яких масових суспільствах існують хамократичні віруси, проте у найбільш виразному, можна сказати, дистильованому вигляді це явище притаманне тоталітарним та неототалітарним соціумам.
Не треба зайвий раз пояснювати, де саме в Україні локалізована своєрідна база неототалітарних, "совкових" умонастроїв, ідеологічних норм та практично-діяльнісних настанов, причому у їхньому агресивно-провінційному вигляді.
Проте й інші регіони, ясна річ, від неї не вільні - і хоча для класичного хама рідною мовою є "мова світового пролетаріату", тобто відповідний соціолект російської, який і змістовно, і лексично, і навіть фонетично мало збігається з мовою Сахарова та Солженіцина, проте не треба напружувати пам'ять, щоб назвати щиро україномовних представників хамократії - як щодо мера найзахіднішого обласного центру України чи одного опозиційного генерала міліції?
Те, що хамократія набула в Україні такої сили, не дивно - у неї відсутні гідні противники, інтелектуальна еліта та відповідальний бізнес.
Дивним є, як на мене, інше - що суспільство так швидко змирилося з торжеством владних хамократів і творенням хамократичної системи в масштабах держави - на чолі з добре відомою всім українським громадянам "двічі несудимим" персонажем, котрий зовсім не випадково мав "на зоні" прізвисько Хам.
Звісна річ, народна мудрість каже правду: з хама ніколи не буде пана. Не в сенсі багатія, а в сенсі шляхтича, ще точніше - у сенсі достойника шляхетної поведінки, скільки б страусових мештів він не вдягав.
Проте питання наразі в іншому: чи мав рацію той європейський політик, який на Ялтинському форумі зауважив: "З такими діячами в цієї країни просто нема майбутнього"?
