Миколаївське know how від ПР
У відповідності до законів психологічної війни - а вибори в Україні завжди подібні до бойових дій - операції децепції (deception) передбачають використання супротивника. При цьому ідеологічного антипода має бути використано таким чином, щоб він не здогадався про власну роль у перемозі ворога.
Власне, саме до цього невтішного для націонал-демократів висновку я дійшла після ознайомлення із сенсацією, що минулого тижня стала топ-темою українських ЗМІ. Згадайте: "Суддя Ленінського райсуду Миколаєва Румянцева за позовом пенсіонера Ільченка ухвалила рішення, яким заборонила міському голові Володимиру Чайці виступати будь-якою мовою, окрім державної".
Що насправді криється за "сенсаційним" повідомленням?
Якщо коротко - виборча технологія Партії регіонів із залученням судів, спрямована на максимальну мобілізацію власного електорату до 31 жовтня 2010 року.
Поясню детальніше.
У Миколаєві серед 370 тисяч виборців етнічні українці складають 63%, росіяни - до 30%. Україномовними є лише 10% мешканців обласного центру, постійно двомовними ще 15%, решта - так звані російськомовні. Тобто, суржикомовні особи, які стверджують, що їхнє матюччя, шокання, гекання і є мовою Пушкіна та Достоєвського.
Виходячи з початкової ситуації на момент проголошення незалежності України, протягом 19 років у Миколаєві здійснюється найбільш збалансована гуманітарна політика, у порівнянні з будь-яким обласним центром на електоральному полі регіоналів.
Практично всі ВНЗ давно перейшли на викладання українською мовою. Аналогічна ситуація й у миколаївських престижних шкільних закладах. Разом із тим, у кожному районі міста є російські школи.
Однакову фінансову підтримку органів влади отримують і російський, і український театри. Окрім синагоги, протестантської кірхи, католицького костьолу, у Миколаєві діють 11 православних храмів, 9 - УПЦ МП, 1 - УПЦ КП, 1 - УАПЦ. У місті існує єдиний на півдні України пам'ятник В. Чорноволу.
Дисгармоніюють із вище переліченими обставинами лише тотальна перевага російських та російськомовних ЗМІ над українськими й непропорційно мала присутність етнічних українців на керівних посадах - менше третини. Але цими показниками Миколаїв нічим не відрізняється від більшої частини української території.
Жодних натяків на етнічні, національні, релігійні конфлікти в корабельній столиці України немає.
Володимир Чайка, який нещодавно вступив до лав ПР, очолює місто з 2000-го року. Усі керівники регіоналів незмінно представляють місцеву владу ще від часів кучминого президентства. Тому будь-які міські досягнення в сфері культури, мистецтва, міжетнічного діалогу 62-річний Чайка та його партійний бос - 60-літній "губернатор" Круглов нескромно приписують лише власній партії.
На відміну від гуманітарної сфери, жодних успіхів у житлово-комунальному господарстві Миколаєва не помітно. Хто відвідував Харків, наприклад, мене зрозуміють.
Гаряче водопостачання житлових будинків, що зникло саме 10 років тому, досі не поновлено. Сотні будівель потребують термінового ремонту покрівель. Питна вода абсолютно не придатна для споживання. Усі міські пляжі кожного літа закриваються через загрозу епідемії холери.
На тлі браку коштів міського бюджету земельні ділянки, комунальне майно, фінансові пільги - протягом 4 років роздаються депутатам з ПР та їхнім прислужникам: комуністам, вітренківцям, зеленим. Без жодних конкурсів. Навіть напівсліпі миколаївські правоохоронці за 2 останні роки тричі хапали міських чиновників за руки під час отримання хабарів.
До цього обрізаного переліку "здобутків" місцевих ПР-щиків можна додати підвищення комунальних тарифів, на яке введено мораторій рівно до ... 1 листопада 2010 року.
Як в зазначених умовах примусити виборців знову проголосувати за їхнього кандидата на посаду вічного міського голови Володимира Чайку? Адже розповсюдження фальшивих результатів соціологічних опитувань - явно замало.
Треба перевести увагу виборців надспокійного полісу. З реальних життєвих проблем - на вічну тему захисту російськомовних від міфічної агресії "бандеровских недобитков", цитую один із миколаївських сайтів.
Ось для цього й вирішили використати Анатолія Ільченка.
Єльченко в Миколаєві є достатньо відомою особою. 1953 року народження. На відміну від мера та губернатора, ніколи не був у КПРС.
Протестуючи проти політики русифікації, у часи Горбачова він був репресований за допомогою кадебістської психіатрії. Протягом 3 років його катували в Дніпропетровській психлікарні "гіпократи" із КДБ.
У незалежній Україні Ільченка реабілітували, та дали 2 групу інвалідності - психічне захворювання.
Анатолій - борець за права українців, миколаївський Дон Кіхот, достатньо принципова людина. Щомісяця він звертається до судів із позовами проти комунальних підприємств, банків, державних установ, посадових осіб, якщо вони надають йому документи російською, а не державною мовою.
Іноді він виграє. Як у справі, про яку йдеться, і в котрій так багато збігів обставин.
Хоча єдине, чого ніколи не буває в нашому земному життя - це випадкового збігу обставин.
Отже, про обставини.
Міський голова Володимир Чайка на мітингу ще дев'ятого травня 2010 року, у присутності гостей із РФ, Білорусі та інших держав СНД, виступив російською мовою. Анатолій Ільченко одразу звернувся до Ленінського райсуду, за місцем власного мешкання, з позовом проти міського голови, котрий порушив його права.
А далі починаються збіги обставин.
Справу розглянули в першій інстанції саме в момент початку виборчої кампанії. Попередні 4 місяці цей позов нікого не цікавив.
До речі, у цьому ж суді є й інші позови Ільченка, подані ще раніше. Вони досі не розглянуті.
Суддя Захарченко притягнув Ільченка до адмінвідповідальності тільки за те, що той вимагав від службовців державного банку надати йому квитанцію українською мовою. Коли Ільченко наодинці зауважив судді, що не можна так судити, суддя притягнув його до відповідальності ще й за неповагу до суду, по статті 185-3 КУпАП.
А інша суддя цього суду - російськомовна етнічна росіянка Румянцева, яку регіонали через Вищу раду юстиції можуть будь-якої миті позбавити посади, - раптом (!) заборонила міському голові виступати неукраїнською мовою.
До речі, розглянуто саме виступ на святкуванні Дня Перемоги. Хоча є й інші російськомовні спічі міського голови та губернатора, які Ільченко вимагає оцінити в судовому порядку.
Керівники міста, з їхніх слів ще не отримавши рішення суду, що не вступило в законну силу, почали його коментувати.
Міський голова використав "домашню заготовку" на ювілеї технічного університету: випадково почав виступ англійською, потім перейшов на російську, стверджуючи, що йому ніхто не заборонить говорити російською.
Тепер, після подання апеляційної скарги, відбудеться спеціальна прес-конференція міського голови.
Далі, яку б ухвалу чи рішення не виніс апеляційний суд, а його попросять визначитись до 14 жовтня, регіони обіграють вердикт суду на власну користь.
Буде скасовано рішення Румянцевої - святкуватимуть перемогу й порівнюватимуть її з урочистостями на 9 Травня.
Якщо раптом апеляційний суд залишить рішення Ленінського суду без змін, буде організовану хвилю протестів та акцій на захист російськомовних миколаївців.
І всі: ветерани, українофоби, етнічні росіяни, представники меншин - у стовідсотковій кількості прийдуть на виборчі дільниці 31 жовтня. За кого вони проголосують, знають навіть місцеві рухівці та УНПісти, що мають аж по одному представнику в територіальній виборчій комісії.
Інші проукраїнські політичні сили навіть не допущені до підрахунку голосів. За випадковим збігом обставин, вони, разом із батьківщинцями, фронтовиками, свободівцями, нашоукраїнцями, будуть боротись один з одним - на користь ПР, звичайно, - у мажоритарних округах.
Жодного узгодження кандидатур ніхто навіть не планує. Так само, як і максимальної мобілізації місцевих виборців - українців. Вони навіть не можуть визначитись: підтримувати Ільченка в його судових баталіях за українську мову чи ні.
Ось таке націонал-демократичне "хав ноу" проти регіонального креативу.
Аїда Болівар, спеціально для УП
