Непам’ять слави генерала Безручка

У ці дні Польща урочисто відзначає 90-ліття "дива на Віслі". Тоді, у другій половині серпня 1920-го року, польське військо під орудою маршала Пілсудського оточило і вщент розгромило під Варшавою російські червоні армади Західного фронту, яким командував переможець Колчака й Денікіна, "червоний Бонапарт" і майбутній маршал СРСР Михайло Тухачевський.

У ті місяці йшлося не тільки про перемогу у війні: на карту була поставлена доля європейської цивілізації, і це добре розуміли учасники тодішніх подій.

Російські більшовики та їхні європейські однодумці з ІІІ Інтернаціоналу поставили собі у 1920 році грандіозні геополітичні цілі. Йшлося про те, щоб "через труп білої Польщі", як писав в одному із наказів Тухачевський, пронести на багнетах революцію в Німеччину, а затим - далі, щоб урешті-решт "напоїти червоних коней із Сени та Марни".

Ситуація виглядала сприятливою: під прапором боротьби з "білополяками" за "велику Росію" більшовики мобілізували до війська десятки тисяч полонених офіцерів-білогвардійців та кубанських і донських козаків. А під гаслом "світової революції" на польський фронт рушили тисячі тодішніх "інтернаціоналістів" - червоноармійців-китайців і збільшовизованих вояків колишньої німецької та австро-угорської армій. Ба більше: на території Східної Прусії була сформована перша добровольча бригада Німецької Червоної армії.

А ще більшовики вміло залучили до себе тих українських самостійників, хто не міг подарувати Польщі окупацію Галичини - від екс-прем'єра УНР Володимира Винниченка до боротьбистів на чолі з Елланом-Блакитним, Любченком, Шумським. І, звичайно, корпус Червоного козацтва Віталія Примакова - ударне мобільне з'єднання, яке, разом із кіннотниками Будьонного, за рік до цього зірвало похід на Москву офіцерських полків Денікіна.

Українцям Кремль пообіцяв "червону Україну" від Сяну до Дону - цікаво, що польським комуністам на чолі з Мархлевським та Дзержинським була обіцяна Польща по Збруч і Мінськ...

Отож, зібравши під свої прапори різнорідне за устремліннями, але потужне військо, російські комуністи всерйоз ставили на меті більшовизацію всієї Європи, що у ситуації тамтешнього загального роздраю й хаосу після закінчення Першої світової війни виглядало цілком реальним.

А що таке більшовизація? Теперішня Україна з усіма тими проблемами, що відрізняють її від "нормальної" Європи, - ось наочний зразок більшовизації.

Саме 1920 року "улюбленець більшовицької партії" та один із її провідних теоретиків Ніколай Бухарін написав, що у перехідну добу розстріли і репресії мають стати одним із головних засобів творення комуністичної "нової людини". Ось що чекало на Європу, на Париж і на Брюссель.

Але на шляху наступу армій Комінтерну стала щойно унезалежнена Польща, про що добре завжди пам'ятали і, слава Богу, пам'ятають зараз поляки.

І разом із нею Українська Народна Республіка зі своїми військами, про що мало хто з українців зберігає пам'ять і про що під час нинішніх урочистостей у Польщі намагаються не згадувати. І передусім - про роль полковника, потім генерала Марка Безручка у зупинці червоної навали на Європу.

Марко Безручко

Ще до проголошення УНР підполковник Безручко взяв активну участь в українізації тодішнього російського війська - у нього не було сумніву, на чий бік стати у тодішній революційній колотнечі.

1918 року Безручко став начальником оперативного відділу Генштабу Армії УНР. Працював в українському Генштабі він і за часів гетьмана Павла Скоропадського. А на початку 1919 року він очолив штаб Корпусу Січових Стріль­ців. Як бачимо, виходець з південної України Безручко чудово співпрацював з галичанами під час Визвольної революції; у своїх мемуарах вояки-січовики згадують про нього з великою повагою.

У лютому 1920 року, після підписання союзницької угоди між Польщею та УНР, відомої як угода "Пілсудський-Петлюра", полковник Безручко сформував 6-ту Січову стрі­лецьку дивізію, якою потім командував в її спільному з польським вій­ськом наступі на Київ.

Після початку походу армій Комінтерну в Європу впродовж літа 1920 року 6-а дивізія змушена була відступати з бо­я­ми від Києва через Полісся, Поділля та Галичину до Замостя, зберігаючи дієздатний стан.

Що було далі, описує колега Безручка, генерал-хорунжий Олександр Удовиченко (правопис оригіналу).

"В Замостю  у старій фортеці в той час опинилися частини 6-ої української Січової дивізії в команді генштабу полк. Безручка, яких направляли з фронту ІІІ-ої польської армії на з'єднання з Українською Армією на Дністрі.

Крім вищезгаданої 6-ої дивізії, в склад залоги За­мостя ще увійшов 31-ий польський полк та 2 етапових куріні. Всього - 3200 багнетів, 200 шабель, 12 гармат, та 3 бронепотяги. Комендан­том залоги був полк. Везручко.

29 серпня Буденний зсаджує своїх кіннотчиків з коней та після гарматної підготовки веде їх на штурм фортеці, яка являла собою мале містечко, обведене старим муром. Атаки буденновців із сходу було від­бито, з великими втратами для них.

Ранком 30 серпня Буденний оточив Замостя та повів наступ зо всіх боків. Залога Замостя уперто борони­лася, але з заходу буденновцям пощастило дійти до дротяних перешкод і знищити  їх та майже увірватись в Замостя.

Однак остання резерва - українська сотня, контр-атакою відкинула ворога за дроти. Біля 70 ворожих гармат розвинули пекельний вогонь, на який обережно (зберігаючи набої), але влучно, одповідали 12 українських гармат. І ця атака для армії Буденного скінчилася неуспішно...

Штурм Замостя, під яким Буденний поніс великі втрати, остаточно зламав йому зуби й ослабив його. Він не в силах був продовжувати свій рейд до Варшави".

Задумано червоним командуванням було блискуче. Перша кінна армія Будьонного наступає з півдня, третій кінний корпус Гая - з півночі. Піхота Західного фронту йде навпростець через Білосток.  Зустріч - під Варшавою. Отже, польські війська будуть оточені і змушені будуть капітулювати. А потім - далі на Захід через "труп білої Польщі".

Та на півночі червоні війська наразилися на маршала Пілсудського. А досі непереможний Будьонний - на мало кому відомого полковника Безручка. Під Замостям Будьонний мав уп'ятеро більше активних багнетів і шабель, ніж Безручко.

За військовою теорією, для перемоги достатньо мати втричі більше сил. Але полковники Марко Безручко і Всеволод Змієнко, який був у нього заступником компенсували нестачу багнетів грамотною тактичною побудовою глибоко ешелонованої оборони міста. І "червоні коні" повернули назад, а Безручко і Змієнко одержали за перемогу звання генерал-хорунжих.

Отож українська і польська армії знову пішли на Схід. Здавалося, ще ривок - і вся територія України стане вільною. У цьому поході генерал-хорунжий Безручко очолив Середню групу військ Армії УНР і командував наступом на Поділлі по лінії Лі­тин-Бар-Шаргород.

Але втрутилася велика політика. Польська влада, всупереч угоді з Україною, підписала з більшовиками спершу перемир'я, а потім мир.

Маршал Пілсудський був проти цього, але його думку політики не взяли до уваги. Він зміг тільки вибачитися за дії свого уряду і видати наказ, в якому відзначив заслуги українців: "Наша армія пам'ятає криваві битви, в яких незмінно брало участь українське військо, як у дні звитяги, так і в години випробувань. Спільно пролита кров і могили героїв заклали наріжний камінь для взаєморозуміння й успіху двох народів. Нині, після двох років важкої боротьби з варварським нападником, я прощаюся з прекрасними військами Української Народної Республіки й стверджую, що в найтяжчі хвилини, в нерівних боях вони високо несли свій прапор, на якому виписане гасло ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ, що є символом віри кожного чесного вояка".

Зраджене союзниками українське військо кілька місяців продовжувало воювати самостійно. Але сили були нерівні й воно змушене було відступити на польську територію.

На­при­кінці 1920 року, по відступі, Марко Безручко був призначений начальником шта­бу Армії УНР і керів­ником військової місії УНР у Варшаві. Пізніше Безручко був війсь­ко­вим мі­ніс­т­ром Уряду УНР на еміграції та членом Вищої Військової Ради УНР.

Марко Безручко помер 10 лютого 1944 року у Варшаві й був похований по­руч із могилою свого друга генерала Всеволода Змієнка та інших українських вояків у православній частині цвинтаря "Воля".

Загалом зрозуміло, чому поляки воліють не згадувати про своїх українських союзників: кому хочеться ділитися славою перемоги і визнавати ганьбу зради? Отож наче і не було війська УНР, наче під Замостям перемогли самі тільки польські жовніри.

Але ж хіба поляки винні в тому, що в Міністерстві оборони України серед портретів керівників цього відомства генерал Безручко відсутній, а на міністерському сайті про нього немає навіть згадки?

Чи нинішні керівники військового відомства сумують, що завдяки таким от українським полководцям 1920 року Європа була порятована від принад більшовизації?