Акредитація по-президентськи: розбір польотів
Як зробити так, щоб в Україні з'явилися реальні незалежні ЗМІ? Це питання, якщо вірити прем'єр-міністрові Миколі Азарову, не на жарт турбує нинішню владу.
В цивілізованих країнах давно знайшли відповідь. Щоб ЗМІ були незалежними, треба не тільки на папері, але й на практиці ліквідувати дозування доступу до суспільно важливої інформації.
Закритість влади породжує екстремальні форми критики. Неперевірена інформація про владоможців поширюється зі швидкістю вірусної інфекції. Однак люди вважають це нормальним і споживають будь-які правдоподібні чутки. Таке споживання - форма розваги, а не суспільної свідомості.
Критика влади сприймається як байка. Всім цікаво слухати, що могутній чиновник нібито вкрав мільярди. Але мало хто почувається обкраденим і бачить привід хвилюватися, перевіряти чутки чи ще якось реагувати.
Якщо лише "пригодовані", контрольовані та передбачувані журналісти дізнаються важливі новини й спілкуються з ньюзмейкерами, а інших влада на поріг не пускає, незалежних ЗМІ не може бути в принципі. Бо журналісти самі не захочуть бути незалежними в умовах, коли успіх досягається виключно за допомогою лояльності.
Отож, ключове питання полягає в наступному: чи готова наша влада пустити на поріг незалежні ЗМІ?
Поки, на жаль, ні. Хоча в законах вже написано, що незалежні ЗМІ можна і треба пускати на поріг. Хоча деякі можновладці навіть соромляться визнати вголос своє очевидне і красномовне бажання здихатися вільної преси.
Ці два позитивні фактори дають шанс на покращення ситуації в майбутньому... за умови, якщо українські журналісти дослухаються крилатих слів Кобзаря "борітеся - поборете".
Мені дала привід для боротьби історія з акредитацією на прес-конференцію президента України Віктора Януковича 4 червня.
2 червня я відправив факсом в Адміністрацію офіційне подання щодо акредитації на "Зібрання з нагоди виголошення президентом України Віктором Януковичем послання до українського народу" 3 червня та прес-конференцію 4 червня.
Зранку 3 червня мені підтвердили, що я акредитований.
На "зібранні" вдалося плідно попрацювати. За результатами роботи опубліковані статті "Позитивний імпульс Віктора Януковича" та "Тігіпко: Послуги консультантів McKinsey не оплачуються з бюджету".
Наступного дня я підготував заковиристе питання до Януковича. Однак задати це питання не випало нагоди.
Працівники державної охорони не допустили мене на прес-конференцію, бо не знайшли мого прізвища та газети "Правдошукач" у списку акредитованих журналістів. Перевіряли тричі, потім ще й показали мені. Я бачив на власні очі, що зник зі списку.
Хочу від щирого серця подякувати колегам з "Телекритики", які оперативно відреагували на повідомлення про цей сумний факт: спитали керівника головного управління з питань комунікацій АП Олега Кошелєва, чому мене не пустили.
Відповідь була такою: "Він, очевидно, спізнився, але якби він мені зателефонував, я б його провів через службовий хід". Слід зазначити, що насправді я не спізнився. Бійці УДО шукали мене в списках за десять хвилин до прес-конференції.
Дізнавшись про версію Кошелєва, я остаточно вирішив використати цю ситуацію як тренажер із захисту професійних прав.
В той же день до Окружного адміністративного суду міста Києва було подано позов до адміністрації президента. Крім того, наступного дня я написав скаргу на ім'я Віктора Януковича.
Обидва закиди викликали парадоксальну реакцію.
Першим відзначився суд. 10 червня, простоявши півгодини під дверима судді Руслана Арсірія, я отримав назад свою позовну заяву і ухвалу про її повернення.
Мотивом повернення позову було те, що, мовляв, дії та бездіяльність Адміністрації президента - це те ж саме, що й дії самого президента. А тому позовну заяву нібито слід було подавати до Вищого адміністративного суду України (ВАСУ).
Нема дурних! Зараз ВАСУ стверджує абсолютно протилежне! Але й тоді, коли ще не було такої однозначної позиції найвищої інстанції в системі адміністративних судів, я все одно був впевнений, що краще від пана Арсірія розумію тонкощі процедури. Тому повернув позовні матеріали назад до суду із апеляційною скаргою.
Всі ці матеріали більш ніж місяць "маринуються" в черзі на розгляд справ у Київському апеляційному адміністративному суді.
Тим часом, 11 червня мені зателефонував сам Олег Кошелєв. Я був приємно здивований. Пан Кошелєв сказав, що моє прізвище фігурувало в списках акредитованих журналістів. Мовляв, УДО щось плутає.
Одразу після цієї розмови я написав листа в УДО. Відповідь за підписом начальника Управління державної охорони України Ігоря Калініна не забарилася: він підтвердив, що у списках акредитованих журналістів мого прізвища не було. То де правда?
Я терпляче чекав відповіді Віктора Януковича на скаргу. Однак у передбачений законом про звернення громадян термін - один місяць - ніякої відповіді не надійшло.
Президент не виконав свого обов'язку розглядати скарги громадян та захищати їх права. І цього разу я вже отримав "залізну" підставу позиватись до самого президента. За компанію, заради експерименту, дописав у позов співвідповідачами Адміністрацію президента та УДО.
Як можна було передбачити, ВАСУ відкрив провадження за моїм позовом до президента України Віктора Януковича. А от спір з АП та УДО визнав не підсудним ВАСУ як судові першої інстанції. Тим самим в ухвалі ВАСУ підтверджуються доводи моєї апеляції на рішення судді Руслана Арсірія.
Безперечно, я потурбуюся, щоб в апеляційному суді прочитали цю чудову ухвалу.
Обидва процеси обіцяють продемонструвати, чи може журналіст захистити свої професійні права в суді та скільки часу на це має бути згаяно.
Юрій Шеляженко, редактор газети "Правдошукач", для УП
