На порозі щоразу іншої України

"Якщо держава є певною спільнотою,
а саме спільнотою громадян
за певного політичного устрою,
а він змінюється і відрізняється від попереднього, -
тоді й державу не можна вважати тою самою.
Ми ж як говоримо: хор в комедії - одне, хор у трагедії - інше,
навіть коли його учасники - одні й ті самі особи".

Арістотель. "Політика" 

Ми все ще змушені говорити про Конституцію як про незавершену роботу: "обговорювати" і "дискутувати", а не "апелювати" чи "посилатися" на неї як на доконаний факт. Адже не слід зайвий раз нагадувати, що Конституція - не просто документ, а Основний Закон, який визначає систему врядування у внутрішньому житті та окреслює державний профіль країни на політичній карті світу.

Навіть необізнаній в політико-правових тонкощах людині досить легко зауважити той факт, що актуалізація питання конституційних змін в Україні кожного разу різна, натомість аргументація - здебільшого однакова.

Але остання, як правило, скидається на колоду карт, що перетасовуються без кінця, і кожної іншої гри та сама карта опиняється то в одних, то в других руках. От і сьогодні говорити (чи то пак писати) про Конституцію спонукає не лише формальний привід - День Конституції, - а й значно більш важливіші реалії політичного сьогодення.

"Демократичні пошкодження" і "авторитарні травми"

Нинішній період конституційного процесу в Україні розпочався у 2004 році зі сумнозвісної "політреформи". Попередні п'ять років йшла боротьба за повноваження, хоч і більш-менш в межах існуючого конституційного поля, про що свідчить активне залучення до цього протистояння судової гілки влади.

Метою усіх, хто брав участь у перетягуванні владного канату, було "збалансування" та "ефективність" системи влади. Проте кожен уявляв цей стан по-своєму і найголовніше - аби не так, як суперник. Ющенко програв ці змагання, головним чином через внутрішній розкол в помаранчевій команді: у Тимошенко був свій власний "баланс влади", який не відповідав "балансу" президента країни.

Саме характер та методи впровадження "політреформи" визначили найважливішу рису цього процесу - персоніфікований характер Конституції. Саме ця риса відіграла ключову роль у подальших дебатах навколо змін до Основного Закону. І схоже, що вона й сьогодні стає підґрунтям для чергової актуалізації конституційних перетворень.

Ще будучи кандидатом у президенти Віктор Янукович оголошував свої наміри щодо зміни Конституції. І це оминаючи т. зв. "конституційну змову" між Партією регіонів та БЮТ. Та сюжетна лінія була невдалою і перетворилася на "невикористанні кадри" для кінофільму.

У березні місяці вже як президент України Віктор Янукович ще більш виразно дав зрозуміти, що питання не закрите: "Ми всі бачили останні п'ять років, як країна все ходе навколо тієї Конституції, яка була прийнята наприкінці 2004 року поспіхом... Майбутнє наше залежить від того, як ми знайдемо можливість, політичну волю, змінити цю Конституцію" .

Але окрім цього, Президенту належить ще одна невеличка ремарка. Він зазначив: "Я вважаю, що одразу ми не вийдемо на оптимальний варіант. Такого не буває" (там само).

На той момент це можна було сприйняти як невизначеність або не першочерговість даного питання для нової владної команди. Та буквально за кілька місяців стало зрозуміло, що це не так.

За дуже короткий час ми побачили, як нова владна команда вибудувала чітку владну вертикаль під одну людину - президента.

При цьому, як стає дедалі більш зрозуміло, вона не надто переймається, що, отримавши разом з президентських кріслом de jure парламентсько-президентську модель, вона не законом і правом, а політичною волею, трансформувала країну у de facto президентсько-парламентську. Що ж, як казали римляни "auctoritas, non veritas, facit legem" ("Не істина, а влада створює закон").

Щойно в парламенті з'явилася якась надія на конституційну більшість, регіонали ще з більшою впевненістю заговорили про зміни до Конституції. Більше того, глава Адміністрації Президента відкрито декларує прихильність нової владної команди до аналогії "Кучма-2".

Звичайно, при цьому, з одного боку, колосально виграючи від об'єктивної кон'юнктури, пов'язаної з загальновизнаною політичною безхарактерністю попереднього президента. І водночас майстерно легалізуючи у суспільній свідомості формальний стан справ у країні, а саме фактичну монолітність владних повноважень в особі діючого Президента.

Звісно, і кучмівська модель передбачала "велику концентрацію влади в одних руках" .

Відмінність нинішньої ситуації видно, як то кажуть, "неозброєним оком":

"конституційний тріумф" Януковича, як "голка в яйці", прихований у постаті Прем'єра Миколи Азарова. Саме по собі питання розподілу повноважень між Прем'єром і президентом так і залишилося неоднозначним.

Навіть успішна трансформація Конституції за Януковича буде далеко не останньою. І крапка в конституційному процесі знову буде не одна. Цілком очевидно, що сподіваний успіх Януковича можливий лише завдяки наявності щасливого політичного "співіснування" президента і прем'єра.

Це політичний термін, який має французьке коріння (сohabitation) і не менш промовисті, ніж український, приклади: Франсуа Міттеран - Жак Ширак, Жак Ширак - Ліонель Жоспен.

У ставленні до конституційних змін чітко проявилася головна відмінність між Віктором Януковичем та Віктором Ющенком. Попри те, що в політичному житті Віктора Ющенка конституційна гра в парламенті відіграла значну (хоча і не найсприятливішу) роль, він намагався продовжити цей процес в рамках демократичних процедур.

Передусім через створення Конституційної ради, згодом шляхом внесення проекту Конституції України на розгляд парламенту. Цей досвід для нього особисто так і залишився невдалим. А для країни він став (як і всі п'ять років його президентства) своєрідним феноменом "демократичних пошкоджень". Уперше в українській історії демократія досягла такого рівня, що сама дала відчути необхідність її обмеження.

До речі, це один з небагатьох випадків, який ілюструє швидкоплинність і динамічність розвитку українського політичного процесу. Західні демократії витрачали на такі історичні уроки значно більше часу. Однак з'ясування того, добре це чи погано, ми залишаємо поза увагою в цій статті.

Натомість вже сьогодні - в період чергової актуалізації питання конституційних змін - очевидно, що правління Віктора Януковича за аналогією може претендувати лише на визначення "авторитарних травм".

Що робити?

Важливим є те, що усі можливі зміни, очевидно, не надто торкатимуться характеру української політики в цілому. Визначення одного італійського політичного теоретика є дуже доречним і може здатися проникливим для спостереження саме над українською ситуацією:

"У дійсності політика значною мірою належить до "агоністичної" сфери розбіжностей, конфліктів та антагонізмів, яких не можна позбутися за допомогою дискусій і суперечок. Тією мірою, якою виключність і асиметричність влади складає основу політичного коду, жодна політична система не може, не ризикуючи поставити себе під загрозу руйнування, задовольнити всі очікування або розкріпачити всі конкуруючі точки зору" (Даніло Дзоло. "Демократія і складність. Реалістичний підхід").

Для України це означає, що мить, коли ми говоритимемо про Конституцію у дусі Кеннеді - як про річ, таку ж зрозумілу і необхідну, як Біблія - прийде не скоро. Натомість очевидно, що має шанс запанувати своєрідний звульгаризований варіант джефферсонівського конституціоналізму.

Великий американський демократ писав:

"Але чи можна Конституції зробити незмінними? Чи може одне покоління назавжди зобов'язати інше і послідовно всі наступні? Гадаю, ні.

Творець створив цю землю для живих, а не мертвих. Права і обов'язки можуть належати тільки особам, а не речам... Якесь покоління може зобов'язати себе, поки його більшість ще живе, а коли вона зникає, з'являється інша більшість, яка має всі права та обов'язки, що їх мали колись попередники, і може змінити їхні закони та інституції, щоб вони підходили їй. Отже, немає нічого незмінного, крім невідчужуваних прав, властивих людині".

"Вульгарність" українського варіанту полягає в тому, що йдеться не про покоління більшості, а про політичне домінування: кожна інша політична команда, отримуючи владу та керуючись політичною доцільністю і кон'юнктурою, використовуватиме конституційну інженерію як засіб для збереження власного статусу і повноважень.

Це стане згубною практикою, адже ми ніколи не досягнемо утвердження, остаточного закорінення в Україні хоч якоїсь конституційної моделі. Ми не витворимо політичної традиції - тільки вона зможе забезпечити стабільність та ідентичність держави й політичної культури народу.

Кожен господар політичного становища в країні вважатиме за правило нав'язувати нові (можливо старі) правила гри. Щоб цього не сталось, прислухаймось до здорового глузду Арістотелівського мистецтва політики:

"Цю справу належить вирішувати з якнайбільшою обачністю. Так, коли зміна закону веде до незначного поліпшення, а вдача легковажно змінювати закон шкідлива, то, певна річ, краще витерпіти певні помилки законодавців і посадовців, бо буде не стільки користі від змін до закону, скільки шкоди від засвоєної звички не коритися існуючому устрою".

Звісно, законсервувати конституційний процес неможливо і не доцільно. Йдеться про іншу пропозицію. Якщо вже ми братаємося системами врядування з французами, то варто було б пильніше придивитися до їхньої багатющої конституційної історії. Свого часу це зробив англійський вчений-правник А. В. Дайсі (1835-1922) і відзначив, зокрема, "непіддатливість" 12 французьких Конституцій (з 1789 року, часу скликання Генеральних Штатів, по 1875 рік - добу боротьби за республіканську форму правління під час Третьої республіки).

"Очевидно, - писав він, - французи всіх політичних шкіл поділяли думку, що політичні основи держави повинні бути поставлені поза компетенцією звичайного законодавчого органу і якщо й можуть бути змінені, то лише з великими труднощами і тільки після такого проміжку часу, який може дати нації можливість зріло обговорити будь-яке запропоноване нововведення".

У цьому плані він особливо відзначав монархічну Конституцію 1791 року. Якщо коротко охарактеризувати захист від конституційних змін, то їх сутність полягала не лише в тому, що парламент був позбавлений права на перегляд Конституції, а здійснювати це мала право лише Assemblée Révision, а головне в тому, що такі зміни не допускалися до тих пір, поки три наступних, один за одним, парламенти не висловили бажання внести зміни до Конституції.

Очевидно, що політичного і ширшого суспільного консенсусу щодо української Конституції чекати годі. А тому, можливо, крок до такого порозуміння слід шукати у іншій (частковій або чітко визначеній) згоді щодо конституційного ладу.

Тобто, майбутні зміни до Конституції - не конкретизуємо наразі їх зміст - мають містити у перехідних положеннях Консенсус №1 - точку відліку, а саме: мораторій на внесення змін до Конституції в частині владних повноважень (або розподілу повноважень між гілками влади) на період щонайменше каденцій кількох наступних президентів і парламентів.

Без такої конвенції політична система країни може назавжди залишитися у зоні сейсмічної активності, і щоразу після чергових політичних землетрусів ми прокидатимемося в іншій Україні, політичне обличчя якої буде залежати від сили тектонічних зсувів.