Напад німців не був несподіваним: "Ми всі знали, що буде війна. Як це Сталін не знав?!"

Я - Зуб Едуард Іванович, веду постійну історичну рубрику у харківському тижневику "Пятница". Історик за фахом, покликанням та способом життя. Тому прекрасно розумію, що з точки зору джерелознавства спогади - чи не останнє за значенням джерело.

Одначе, коли згадую те, що розказували про війну мої бабусі, Царство Небесне їм обом, мимоволі приходить на пам'ять Шевченкове: "Якщо старі люди брешуть, то і я з ними".

Можливо, в моїй розповіді буде забагато років передвоєнних, але треба пояснити, як моя бабуся - Зуб Прасковія Антонівна (в дівоцтві - Хроль), народжена 1918 року у Харківській губернії, опинилася на початку Другої світової аж у Галичині. "Западна" з точки зору корінної слобожанської селянки - то було щось!

Власне, проблеми почалися уже в Харкові, коли мого діда - вчителя Пономаренківської сільської школи-семирічки Зуба Володимира Харитоновича, почали збирати у відрядження на "звільнені" землі. Інструктаж у райкомі бабуся згадувала довго...

А він питає: дитина ваша хрещена? А сиджу і не знаю, що казать. І брехать не хочеться, і зізнатись боязно, що охрестили потайки вчительського сина (мого дядька Володимира, 1937 р.н.). Тоді він подивився так на мене і каже: "Якщо і нехрещений, то там кажіть усім, що хрестили. Бо діти дражнить будуть".

Визначали навіть форму одягу, в якому має їхати жінка радянського вчителя! "Іду я по селу в шляпі. Перший раз наділа! Дід твій заставив, бо йому так сказали. Іду і плачу, бо всі дражняться, що Пашка "госпожу" з себе корчить. А Володька ззаду йде і каже "Привикай! Там тільки так ходить і будеш".

1934 рік, випускне фото – єдине, де дід з бабусею разом. Бабуся сидить першою зліва, дід – третім. Він був учителем, вона – його ученицею. Пізніше – дружиною

Виїхали дід з бабою у Галичину десь у жовтні-листопаді 1939-го. Жили у містечках Янів та Магерів. Дід "доріс", здається, до інспектора райвно. "Хороша була робота, - згадувала жартома бабуся. - Як поїде десь, то чи курочку, чи вуточку привезе".

Вчителів там шанували: "Тільки приїхали, стали на кватирі. Зранку схватилась за сокиру дров нарубать, а хазяйка вибігає, вихватує сокиру з рук і кричить, що так не личить вчительській дружині!"

Про "несподіваність" німецького нападу в 1941-ому бабуся мала свою думку. Часто повторювала: "Ми всі там знали, що буде війна. Як це Сталін не знав?! "Рама" літала, як хотіла".

А коли полетіли ще й бомбардувальники, діда забрали до війська, а бабусю мою разом з сином посадили до ешелону: евакуація сімей радянських працівників.

"Проїхали ми Харків і не зупинилися. Дивлюсь, що нас до кацапів везуть. Нє, не треба... Зіскочила на ходу з поїзда десь аж за Куп`янськом та й пішла додому пішки".

Додому - це хутір Хролі, поруч з Харковом. Тобто, пройшла кілька десятків кілометрів з величезною валізою, чотирьохлітньою дитиною і... вже бувши вагітною моїм батьком (народився на Різдво 1942-го).

Про окупацію розповідала трохи не так, як нам в школі казали. Все підбивала баланс: хто більше забрав. Німці скількись-то курей винесли (не пам'ятаю вже цифри), а наші овець реквізували, якими "розжились" за час окупації. Виходило, що наші - більше. В селі якийсь час стояли хорвати: "Говорили не по-нашому, ну ми їх понімали. Хороші люди - прадіду твоєму шапку та чоботи подарували".

Згадувала часто, як стукали ночами у вікно наші "оточенці": "Ой, Боже! Голодні, ранені, обідрані. Кілька раз доводилось переховувать". Якось допереховувалася: хтось з односельців німцям стуконов. Добре, що сусіди встигли попередити: "До тебе ідуть!".

Казала бабуся, що жаху тоді натерпілася добряче! Німці всю хату перевернули, а на додачу... забули автомат. Передаю дослівно: "Як я побачила, та за того автомата, та бігом їх доганять. Кричу: "Пан, пан!", тим автоматом тикаю, а вони не чують ні греця, гелгочуть по-своєму. Коли почули. Автомата взяли, а мене не одпускають. Тикають тим же автоматом - іди перед нами! Ну, думаю, Пашко, все... Коли - ні. Дійшли ми до кутка, а вони на хату показують - он там живе той, хто на тебе доніс. Так він і виїхав, як наші прийшли".

Вірити, чи ні, але про те, чим закінчиться для нашої родини війна, бабуся знала ще у 1939-му. "Ішли ми з твоїм дідом по Благбазу, і він шось на мене кричать почав. А циганка мимо проходила, каже: "Не слухай його! Все одно він з тобою не житиме. А дитя твоє в огні згорить". Так воно й сталося".

Дід доживав віку аж у Західній Австралії (як він там опинився - історія окрема і доволі темна), а "дитя" - мій дядько Володимир підірвався на міні у 1949-му. Дванадцять років було. Разом з ще двома хлопцями-односельцями.

Моя бабуся по маминій лінії - Фартушко Ірина Василівна (1911 р.н.) теж полюбляла згадувати минуле. Частіше - колективізацію та 33-ій, ніж війну.

Мене - тоді ще школяра молодших класів - її розповіді просто жахали. А особливо - традиційний її "заспів": "Слухай, онучку, що вони робили, оті комуністи, оті сволочі..." Мама, почувши якось таку "педагогіку", не на жарт злякалася: "Не дай Бог, ще в школі щось ляпне". Не ляпнув. Оце тепер починаю.

Про непорушну дружбу народів СРСР: "Санітарні поїзди наполовину були забиті вакуїруваними (вимовляла саме так!) жидами. Страшні гроші платили санітарам, аби звідтіля вибратись. А санітари понапиваються за їх же гроші, та й давай їх з поїзда на ходу викидать".

А ось побутова замальовка. Літо 1941-го, вже пів України палає, а в Харкові люди гризуться у черзі за пивом: "Зліз наш санітар з поїзда - замучений, сам вже перев'язаний, так йому того пива захотілося. Підійшов та культурно так каже: "Таваріщі, можна без очєрєді? Я в камандіровкє". А один стоїть такий пузатий: "Мі всє тут у камандіровкє!". Ех, як зриває він з плеча карабіна... Ото так тільки пива і попив".

Бабуся Іра з моєю мамою, рік 1945

Натуралізм бабусиних оповідань не знав меж: "Ідемо з подругою по полю (десь початок 1943-го, під Харковом - авт.). Як раз після того, як наші тоді "катюші" підігнали та вшкварили по німцях, бо довго їх звідтіля викурить не могли. Руки одірвані валяються, ноги. Тільки дивлюсь, що тут уже хтось був - німці вже без одежі... А одного посадили голим на коня, то він так і примерз ср...ю. Холодно тоді було дуже. Як побачила подруга моя в одного обручальне кольцо на пальці, та давай його стягати, а воно не стягається. То вона ножем пальця одрізала. Кажу "гріх!", та куди там..."

Про чоловіка свого, а мого діда - Колесника Олексія Олександровича, бабуся не розповідала нічого. Знаю лише, що пропав безвісти.

Коли по радіо крутили "На позицию девушка провожала бойца", в бабусі завжди наверталися сльози на очі. Але на німців, здається, зла не тримала. Казала, що й серед них були хороші люди і "якби Сталін з Гітлером зіштовхнулися лобами, тоді б і війни не було, а то стільки людей за собою потягли".

На жаль, переграти минуле не вдавалося ще нікому...

Детальніше про проект "1939-1945. Неписана історія. Розкажіть, як ваша родина пережила Другу світову" читайте тут.